Фото: Тетяна Боць та Ната Волощук

Фото: Тетяна Боць та Ната Волощук

«Називайте мене Джонні». Історія білоруса, змушеного переховуватися у Львові

5423 0
Білоруси та сирійці, греки-понтійці, ерзя, індійці, поляки, роми, кримські татари, вірмени та євреї – це лише невеликий перелік тих народів, які творять львівську спільноту. Хтось проживав тут століттями, а хтось опинився майже випадково – втікаючи від війни чи переслідувань. У спільному проєкті Школи журналістики та комунікацій УКУ та медіа-хабу «Твоє місто» «Львів. Мозаїка» ми прагнемо дослідити етнічний ландшафт нашого міста. У десяти репортажах студенти Школи журналістики та комунікацій УКУ розповідають про історії людей різних національностей та культурну мозаїку Львова.

Після виборів у серпні 2020 року Білорусь охопили масові мітинги. Тисячі людей по всій країні згуртувалися для протистояння спільному злу – режимові Лукашенка. Міліція жорстоко придушувала будь-які прояви непокори. 

За розрахунками білоруського правозахисного центру «Весна», станом на травень 2021 року політв’язнями ще з перших мітингів є щонайменше 436 людей. Кого не зловили, влада переслідує. Для багатьох єдиним виходом не опинитися за ґратами є переїзд. 

За даними Державної міграційної служби, лише 17 людей в Україні визнано біженцями з Білорусі. З серпня по грудень 2020 року посвідку на тимчасове проживання отримало більш ніж півтори тисячі людей. Ще 369 осіб отримали такий документ на постійне проживання. Але це офіційні цифри. Скільки людей проживає тут де-факто – невідомо.

Спроба змінити все

Національний аеропорт «Мінськ», десята вечора. Біля паспортного контролю на стільці сидить 20-річний хлопець у чорному капюшоні, з невеликим рюкзачком за плечима та переляканим поглядом. Іван чекає, поки вирішиться його доля. Черговий бігає по аеропорту з паспортом і викрикує його прізвище в рацію. Над хлопцем нависає кремезний охоронець і пильнує кожен його рух. 

Наступні дві з половиною години він не відходив від мене навіть на півтора метра, – з гіркою посмішкою на обличчі розповідає Іван.

Ви не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, – повторювали студентові з Мінська.

Що більше я це чув, то більше хвилювався, – зізнається. 

Іван, або ж Джонні, – один з тих, хто був змушений покинути рідну Білорусь через страх за своє життя. 

Того дня один неправильний рух міг змінити все, – від крижаних ноток у голосі шкіру нам вкриває мурахами.

Знайомство

Про зустріч ми домовилися через соцмережі. Профіль був без фото, номер телефону прихований. Ми йшли до інкогніто під ніком «Джонні». Знали тільки, що це студент, якого переслідувала білоруська влада й що він утік в Україну.

Хлопець каже, в минулому житті його звали Ваня. Згодом знайомі студенти з білоруських університетів звертались до нього вже як до Джонні. Бо знали його за телеграмом. Саме у соцмережах об’єднуються демонстранти. Джонні – один з тих, хто організовує акції протесту в Білорусі. 

Про переїзд та переломні моменти в житті він говорить із дитячим азартом.

Це здавалось чимось, знаєте, захмарним!

Очі Джонні здивовано округлюються, ніби сам не вірить власним словам. 

Зазвичай таке буває у фільмах: коли герой валить з країни, щоб не сісти до в'язниці. Але реальність така, що розумієш – ніхріна це не сон і не фільм.

БРСМ

Все почалось з університету. Джонні вивчав психологію у Білоруському державному педуніверситеті імені Максима Танка, який зараз називає «університетом із минулого життя». Каже, заклад був специфічним через жорстоку та провладну адміністрацію. У виші були свої порядки й закони: ідеологічно «промиті училки», диверсанти та власна «студентська міліція».  

Остання є офіційною державною організацією, що зветься «Білоруським республіканським союзом молоді» (далі — БРСМ). А ще її часто порівнюють із німецькою Гітлер'югенд. Її учасники буквально здають своїх друзів та одногрупників, які виступають проти авторитарного режиму.

Залученість в організацію добровільно-примусова, проте існує система мотивації учасників: путівки в дитячий табір, пріоритет при вступі в університет та інша «шняга». За словами хлопця, аби не потрапити в БРСМ, потрібно дуже вже впертись рогом. Що свого часу він і зробив.

Ба більше – коли почались акції протесту, Джонні з друзями робив листівки, стікери та брошури, де висміював однолітків за служіння кривавому режиму.

Про «втрачені можливості» Джонні не шкодує. Пригадує, як на одній університетській перерві серед його друзів зайшла розмова про вихід з організації. Хлопець знав четвертокурсницю, яка в його інституті була головою БРСМ, тому став посередником і відносив усі заяви:

Коли я приніс п’ять заяв, вона подумала, що я закликаю людей виходити з БРСМ. Наступного дня заяв було п’ятдесят.

Під’їзд

Серпневий настрій протестувальників на висоті: сотні тисяч людей на вулицях країни хвилями розбурхують мирні демонстрації. Щодня, починаючи з 9 серпня, сябри збігаються на будневі акції солідарності та страйки, а на вихідні планують «святкові» марші. 

Світові ЗМІ поширюють фото- й відеоматеріали з квітковими ходами жінок, біло-червоно-білими стягами та взуттям протестувальників, яке білоруси завбачливо знімають, аби стати на паркові лавки. 

Всміхаючись, Джонні пригадує, що «менти» були в шоці, телевізор розривався, а Лукашенко бісився з екрана, увесь червоний. Демонстранти вірили, що за кілька тижнів ситуація стабілізується. Проте цього не сталося.

Я думав, зараз уже от-от! І зараз от-от! Але минуло понад пів року  й «от-от» усе немає.  

У карих очах раптово гаснуть веселі вогники. Юнак випрямляє плечі та різким рухом поправляє на шиї навушники. В парку, де ми зустрілися, на мить стає тихо-тихо й тон розмови раптово змінюється. 

9 серпня люди пішли на дільниці, – пояснює Джонні. – Державні структури закликали всіх голосувати завчасно. Бо тоді легше сфальсифікувати результати.

За словами хлопця, люди зволікали з голосуванням до кінця і величезним натовпом прийшли в останній момент. Тато Джонні був незалежним спостерігачем на дільниці, проте туди його не пустили. 

Усі дні дострокового голосування батько Джонні стояв на порозі школи, де був розташований пункт. В останній день виборів туди завітав ОМОН: полякав людей, зчинив штовханину, вишикувався в коридорчику. Провів комісію з величезним чорним мішком, запакував у мікроавтобус та поїхав під обурені вигуки виборців. Ситуація на інших дільницях не відрізнялась.

Коли перші офіційні екзитполи повідомили, що Олександар Лукашенко набрав майже 80% голосів, а Світлана Тихановська – менш ніж 7%, у Мінську та інших містах Білорусі люди вийшли на вулиці.

Дорогою, ще за 7-8 кілометрів від сутичок, Джонні бачив спалахи в небі та вибухи світло-шумових гранат. Йому здавалося, що йде на війну.

Якщо чесно, це єдина ніч, коли було дійсно страшно. Я майже не спав, бо знав, що увечері буде спекотно. 

Джонні нервово клацає пальцями, коли згадує розправи міліції над демонстрантами – 10 серпня зачистили натовп, рознесли барикади. І почали всіх бити. 

Я сховався в якомусь під'їзді. Просто сидів і дивився крізь скельце на дверях, як вони ходять подвір'ями та вдираються у під'їзди. Зі мною забігли хлопець і дівчина. Ми провели у цьому під'їзді всю ніч. Тільки вранці я повернувся додому. 

Чорний четвер

Місяцями хвилі протестів не зупинялися. Смерть мінчанина Романа Бондаренка, який заважав знімати з парканів біло-червоні-білі стрічки, спричинила новий виток – 12 листопада у містах розпочалися стихійні акції солідарності з убитим. 

Насупивши брови, Джонні подумки складає пазли з подій того дня. Пальці нервово мнуть цигарку, він глибоко видихає:

У нас його називають «чорний четвер», бо з дому, з гуртожитків, з місць навчання протягом дня забрали 11 активістів і арештували їх за підозрою у вчинках, які в Білорусі проходять як кримінал.

Серед арештованих були дві його подруги, дівчата з університету. Кася і Яна. Яна була в гуртожитку, коли вночі люди в чорному вибили їй двері й потягли до машини. Забрали техніку її та сусідки. Касі також зламали замок і витягли з дому. 

Тоді Джонні передав через товариша свій телефон батькам, а сам удома не з’являвся. Жив у друзів, у далеких родичів, ночував на роботі. 

Тиждень вештався містом. 

Відірвавшись од світу, він час до часу читав новини й листувався з татом із чужих пристроїв. Хлопець боявся, що подруги на допитах можуть проговоритися. 

Джонні випустив кутиком рота хмарку гіркого диму та не менш гірко посміхнувся. Допитують білоруські міліціонери «з пристрастю». Дівчата сидять досі, зараз над ними відбувається суд, на який не пускають ні журналістів, ані друзів чи родичів – тільки батьків. 

Якби ти міг повернутися до себе колишнього, на початку цієї історії, – що б ти собі сказав?

Я не знаю! Просто якби я знав, що зі мною станеться все, що сталося, я б, напевно, повісився ще у серпні!  закидає голову до похмурого неба та хрипко сміється. Від його слів стає ніяково.

«Чи знаєте ви цього хлопця?»

Через організацію мітингів на хлопця почали «шити» справу. Кримінальна стаття. До цього на ньому вже було кілька «адміністративок» через участь у протестах, але кримінал – уже зовсім інша історія. 

Спершу друзі Джонні крутили пальцем біля скроні й казали, що нікому він не потрібен, що це параноя. Але не до сміху було, коли до одного з його сябрів прийшли з питанням «Чи знаєте ви цього хлопця?» та роздруківкою паспорта Джонні. 

Коли стало зрозуміло, що скоро по нього прийдуть, студент поспіхом зібрав речі. Батьки взяли йому квиток на літак в один бік.

Пригадую, ми їли макарони дорогою до аеропорту. Їли і плакали. Не від того, що макарони були холодні та несмачні.

У рюкзак Джонні встиг кинути лише кілька футболок і пару спіднього. В дорогу вирушив у тому самому одязі, в якому до цього тиждень переховувався по вулицях. У ньому ж зараз стоїть перед нами.

Я приїхав в аеропорт, усе-все там пройшов. Уже й речі мої передивилися, все було добре. Останнє  це митниця, паспортний контроль. За всіма даними я був виїзний, але, очевидно, в них є якісь неформальні списки. В результаті мене просто не пропустили на літак. 

Без пояснення причин Джонні відвели за ріг, посадили на стілець і наказали чекати. Він видався підозрілим. Понад дві години вивчали кожну його річ.

Поки проводили обшук, Джоні встиг видалити кілька важливих діалогів, написати татові, що його затримали. Все – далі на нього гаркнули й забрали телефон. 

Наступну ніч батьки не знали, що сталося з їхнім сином. Через тривалі обшуки Джонні пропустив свій рейс, на що працівникам аеропорту було начхати.

Втім, хлопця таки відпустили, бо не було офіційних причин для затримання.

Мені хочеться вірити, що я зробив достатньо, аби вони пожаліли, що випустили мене, – голос Джонні починає звучати впевненіше.

Прихисток у чаті

Хлопець пояснює, що насправді йому пощастило так легко виїхати, бо деякі з його знайомих запізно зрозуміли небезпеку. В результаті перетинали кордон у неробочому пункті пропуску взимку, велосипедом тікаючи по замерзлому озеру. 

Прилетівши до Києва, Джонні мав лише номер телефона незнайомого хлопця, який попередньо погодився прийняти його в себе. Контакт надали в одному зі студентських чатів – хтось когось знав у Києві.

Коли Джонні не встиг на рейс і прилетів із запізненням у кілька годин, мережевий знайомець підняв усіх, хто міг би знати, що сталося. Джонні таки приїхав.

Прилетів серед ночі. Дзвоню у дзвінок, – фраза обривається, бо Джонні не може стримати сміх, та й здивування, що таке могло відбуватися з ним, у його житті. – Адреса була правильна. Хлопця звати Данило. Ми з ним досі хороші друзі і так, він був першою людиною, яка мене тут зустріла. 

Вже 5 місяців Джонні живе в Україні, але досі не припиняє організовувати студентів із рідного університету на мітинги проти авторитарного режиму Лукашенка. Робить це онлайн через чати, інколи приїздить на акції в Києві. Спочатку він просто був свідомим громадянином і ходив на мітинги. Але згодом зрозумів, що може більше. Тоді почав самостійно збирати людей на протести.

Червоні мітки

У Києві Джонні має товариша Сєржука. До своєї втечі в Україну Сєржук вчився у Мінську. Переїхав в університет із села, де всі спілкуються білоруською. В російськомовному середовищі інша з двох державних привертала недобрі погляди з боку адміністрації, що його щиро дивувало. 

За даними фахівців «Белсату», 2019 року рідною мовою білоруську назвали 54% населення. Водночас мовою вжитку в побуті називають російську. Серед чинників, які впливають на цифри, – освіта й вік респондентів. Удома білоруською розмовляють лише 27,3%.

Джонні переминається з ноги на ногу, коли каже, що після початку протестів говорити рідною мовою стало небезпечно. І що біло-червоно-білий прапор, символ суверенітету й незалежності Білорусі, хочуть на офіційному рівні визнати екстремістським. Якщо петиція набере достатньо голосів, за використання цього стяга світитиме кримінальна відповідальність.

Тих, хто говорив білоруською, міліціонери просто балончиком із фарбою мітили… Лице й голову просто могли облити фарбою. Потім їх сильніше били, ніж тих, хто говорив російською.

Стоп, іще раз! Тобто по вулиці просто йшли люди… 

Затримали людей на мітингу, – різко повторює хлопець, – і відвезли в СІЗО. Хто з них говорив білоруською, тих помічали балончиками, а пізніше сильніше били. У них різні критерії міток і різні кольори. Є відеозаписи, де людина з розмальованим обличчям дає свідчення. 

У це важко повірити, але ми й самі побачимо на відео ці мітки. 

Видно, що там дівчина ледве стоїть на ногах, ледве говорить, – Джонні глибоко зітхає. – Дівчата юні, одна з них, яка зараз теж студентка-політув'язнена, молодша від мене на рік.

«У ваш акаунт увійшли»

При розмові Джонні постійно віддаляється. На пів кроку, крок назад. Якоїсь миті він стояв ближче до сусідньої лавиці, ніж до нас. Спочатку було відчуття, що це реакція на вразливі теми, але наче розмова весь час про одне. Невербальні знаки свідчать, що він просто не довіряє, тому залишилось тільки спитати:

Ти нас боїшся? Чому ти постійно відходиш?

Я відходжу? Серйозно? Ні, не знаю чому. Може, через те, що мене фоткають, – більше собі, ніж нам, намагається пояснити хлопець.

Коли ми вперше домовлялись про зустріч, Джонні попросив фотографію наших студентських посвідчень. Він не може собі дозволити необережних кроків і довіри до незнайомців, тому мусив отримати підтвердження, що йому дійсно пишуть просто поспілкуватись. 

Нещодавно його акаунт із великою кількістю потенційно небезпечних діалогів намагалися зламати. Так він зрозумів, що навіть за 600 кілометрів від дому за ним стежать. 

Приходить мені код із 5 цифр. «Хтось намагається ввійти у ваш акаунт, якщо це не ви, просто нічого не робіть». Я нічого й не робив. 

Наступне повідомлення – «У ваш акаунт зайшли»

Ну звідки у служб можуть бути ці цифри, як не через мобільних операторів? Тобто прийшли до них в офіс, сказали – нам треба смс-ка, яка прийде на цей номер от зараз. Їм, очевидно, все зробили. От мене й зламали.

Нова домівка

У Києві Джонні винаймав невеличку квартиру ще з п’ятьма земляками, але навіть за такої кількості мешканців сума виходила чимала. До цього студент кілька разів був у Львові, навіть святкував тут Новий рік, тому, коли постало питання, куди далі, – довго не роздумував. Місто нагадувало йому рідний Мінськ. До того ж, тут нижчі ціни на житло. Коли у березні 2021 року Джонні переїхав до Львова, тут жило вже понад 300 білорусів, які покинули свою країну через переслідування. 

У Мінську через організацію протестів Джонні відрахували з третього курсу. Тут у Львові він намагається поновитись на своїй спеціальності, але поки його спроби невдалі. Треба здавати академрізницю, бо інакше поновитись вийшло б лише на другий курс. Цього не відбулось, бо для вступу на платне потрібні спонсори. Зараз же грошей йому ледь вистачає на життя.

Цілий семестр Джонні у підвішеному стані. Переїзд поділив його життя на «до» та «після», і гнітить невизначеність. Емоційно він не сприймає Львів як місто, де б хотів принаймні навчатись. Джонні не бачить свого майбутнього у Львові. Він не бачить його взагалі ніде, крім Білорусі. 

Насправді я не хочу нікуди вступати. Не хочу прив'язуватися до цього місця. Зараз я не знаю, чим займатимусь. Я мав плани, коли вчився у Мінську. Як бачите, не завжди все йде, як плануєш, – погляд у хлопця розмивається, наче тільки зараз усвідомив щось очевидне.

Йому подобається львівська архітектура, розміреність мешканців. Можливо, він навіть вважає, що тут затишно. Але зараз це просто тимчасовий пункт. І щодня Джонні живе з постійною надією на повернення додому. 

Батьковшчина

Джонні ніколи не був у Європі.

Для мене Львів – це щось середнє між Пітером і Феодосією, – зізнається студент. – Саме через ці заплутані вулички й перепади висот. За архітектурою – радше Пітер. Бо в Феодосії, – чухає потилицю, – здебільшого радянські будівлі та якісь халабуди в горах.

В Іванової родини є хатинка в Криму. Її колись бабця з дідом купили. Хлопець їздив туди щоліта. До подій 2014 року – потягом із Білорусі. Після анексії – в об’їзд, через Росію та Керченську протоку поромом. Або ж через міст. 

Дістатися непомітно в Крим наземним транспортом легко, розповідає хлопець. На російських митницях не перевіряють паспорти, багажі та інші документи. Кордони до в’їзду спокусливо відкриті. На подорожі літаками – правила інші: тут ставлять печатки. 

Джонні зізнається, що до моменту втечі в Україну не заглиблювався в політику. 

До свого здивування, я дізнався, що можу відгребти за поїздки туди після анексії Криму Росією, – знизує плечима.

Ми стоїмо на оглядовому майданчику Меморіалу пам'яті Героїв Небесної Сотні. З-поза сірих хмар час до часу визирає сонце, од вітру тріпоче синьо-жовтий стяг позаду нас. Джонні втомлено сперся на захисну решітку балкончика.

У вас багато патріотів у Мінську? – запитуємо.

А що таке патріотизм? – відповідає питанням він. 

У минулому житті Іван думав, що бути патріотом – це добре вчитися в школі та вступити в БРСМ. До подій 2020 року оминав диваків із червоно-біло-червоними стягами, які засуджували російськомовних білорусів. Хлопець не асоціює себе ні з першими, ані з другими. Гірко вдивляється в захмарену панораму міста.

Людині, яка живе у своєму маленькому світі, можуть бути незрозумілі якісь глобальні ідеї людей, що виходять із прапорами.

Для розвитку масового патріотизму в Україні, на думку Джонні, були відповідні передумови. В історії своєї батьківщини такого він не бачить. 

Я б сказав, що саме зараз у нас патріотів багато. Людей, які займаються тим, чим займаюся я. 

Він натягає на голову капюшон чорного худі, пошрамовані пальці міцніше чіпляються за поручень. 

Я не можу сказати, що роблю це з якоїсь захмарної любові до батьківщини, рідного двору, батьків… Батьковшчина і все таке. Це радше якісь особисті питання до режиму в моїй країні. 

Джонні супить брови та голосно шморгає носом.

Я просто не залишив собі ніякого морального вибору, окрім як зануритись у це повністю. Якщо можна назвати патріотизмом несприйнятливість до такої ситуації, то окей. Нехай так. Я патріот.

Небо над Меморіалом починає пахнути дощем.

Тетяна Боць

Наталія Волощук

Ідея проєкту «Львів. Мозаїка» – Світлани Жабюк. Кураторка проєкту – Олеся Яремчук. Рецензування – Марія Титаренко. Літературне редагування – Анастасія Левкова. Фоторепортажу студентів навчав Олександр Хоменко.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!