Фото: Цензор.нет
«Не хочу говорити однією мовою з окупантами». Історії переселенців, які перейшли на українську
Читайте також: Безпрецедентне єднання. 83% українців за те, щоб українська була єдиною державною мовою
Непогано говорив українською, але тепер є привід, щоби повністю на неї перейти
Саша Якубович – 17-річний студент Київського політехнічного інституту, який евакуювався з Бучі. Спочатку він був волонтером у Львівському гуманітарному штабі, тепер – у Центрі Шептицького Українського католицького університету. Українізувався з перших днів війни. Каже, що процес переходу на українську дався йому легко.
«Мені було легко українізуватися, бо я і раніше непогано говорив українською, а тепер ще й такий привід є, щоби повністю на неї перейти. Коли я приїхав із Києва і почав ходити вашим містом, то досить впевнено говорив українською. І ті, що мене не знали, запитували, чи я, бува, не студент УКУ. Я з усмішкою відповідав, що я студент Київського політеху. Раніше взагалі не спілкувався українською, однак у Львові в перші дні війни до мене підійшла інша волонтерка і сказала, що здивована моєю українською і що вона ніколи б не подумала, що я все життя говорив російською», – розповідає хлопець.
Студент називає мову ідейним напрямом, не критикує тих, що спілкуються російською, але не розуміє, як можна далі свідомо її обстоювати у Львові, коли будинки евакуйованих знищили російські ракети.
«Мова – це ідейний напрям, без якого ми не станемо незалежними у майбутньому. Я не критикую тих, що спілкуються російською, але якщо людина в цей час обстоює російську, пропагує її, то це неправильно. Не розумію, як можна думати і говорити інакше після того, як у твій будинок прилетіла бомба», – обурюється Саша Якубович.
З початку війни він почав досліджувати історію і зрозумів, що має хист радше до гуманітарних наук, хоча й не читав нічого з української літератури, окрім Всеволода Нестайка. Хоче перевестися з Київської політехніки на навчання до Львова, залишитися тут.
«Зараз я почав цікавитися історією, дивитися відео про Бандеру. Взагалі хочу перевступити у Львові на філологію або соціальну роботу. Хімія і математика – це не моє. Але щоби вступити на філологію, треба вивчати мову і літературу, а я з літературою зовсім не дружив і ніколи нічого не читав, окрім «Тореадорів із Васюківки». Сподіваюся, будуть якісь бонуси для волонтерів, бо я хочу перейти в УКУ», – каже він.
Спершу читав книги українською, щоб звикнути до мови
Дмитро Заблоцький – 37-річний артдиректор, оператор і відеомонтажер у ІТ-компанії, родом з Одеси. Після початку війни він разом із сім’єю евакуювався до Чернівців. Признається, що має дуже великі сентименти до заходу України.
«В Одесі я працював у ресторані, на концертному майданчику як артдиректор. Перед коронавірусом усе це зупинилося, і я почав працювати оператором та відеомонтажером у ІТ-компанії. Ми евакуювалися з Одеси не одразу. Коли сигнал тривоги почав лунати по кілька разів на день і було чути вибухи, ми бігли у бомбосховище в багатоповерхівці. Тоді й вирішили їхати на захід України. Це дуже лякало моїх дівчат. Друзі нам допомогли, ми приїхали до Чернівців. Дорога і пошуки місця проживання були дуже важкими. Після війни ми, мабуть, повернемося в Одесу, але я хотів би залишитися жити десь на заході України. Мені тут дуже подобається», – каже він.
Майже одразу після приїзду його сім’я організувалася задля психологічної допомоги дітям.
«Практично одразу Лєра, моя дружина, творча людина, вирішила допомагати дітям, які евакуйовуються. Дехто з них зазнав ще гіршої долі, аніж ми, і моя дружина розуміла, наскільки важлива не тільки фізична, а й психологічна підтримка, щоби діти відволіклися від думок про війну. Отож вона написала план допомоги дітям, який могла б реалізувати. Пішла з ним до головного волонтерського центру в місті, і їй це погодили. Вона уже почала робити творчу секцію з дітьми, на якій вони зможуть малювати, творити. Зараз активно шукає на це кошти», – розповідає Дмитро.
З його слів, він хотів перейти на українську раніше, проте його оточення в Одесі російськомовне. Разом із тим Дмитро називає мову зброєю та певен, що російсько-українська війна не розпочалася б узагалі, якби всі говорили українською.
«Я час до часу починав розмовляти українською, час до часу думав про це, навіть читав книги українською вголос, щоби звикнути до мови. Це було три-чотири роки тому. Вважаю, що ми – українці, у нас є своя мова, своя культура, тож навіщо нам щось інше? Мова робить нас вразливими, тому що мовою можуть скористатися, і зараз дуже гарний приклад, коли мовою скористалася клята росія. Якби ми всі завжди говорили українською, то такого б не сталося», – пояснює Дмитро Заблоцький.
Він зізнається, що не міг повністю перейти на українську, бо його оточення на 99 відсотків говорить російською.
«Коли українці розмовляють російською, це така ж погана звичка, як і куріння, треба кидати. Одного разу я купив книгу «Мовні війни» Володимира Селезньова. У ній автор доволі упевнено й аргументовано доводить, що українська мова – цілком самостійне явище з точки зору лінгвістики, культури та історії, використовуючи як аргумент різні документи. Я зрозумів, що українська мова ще старіша, аніж російська. У будь-якому разі хочу в це вірити. У школі були дуже важкі для розуміння тексти, вони до мене не промовляли. Уже на філософському факультеті Одеського університету я вивчав Франка. Мені дуже імпонує його концепція кордоцентризму. Він наголошував, що у людини найважливіше серце, можливість сприймати чуттєво, а не аналітично», – пояснює Дмитро Заблоцький.
Перевела свій блог повністю на українську
Олена Полякова – 25-річна мистецтвознавиця, авторка блогу the_mysteztvo, на який підписані майже 25 тисяч читачів. Вона із Запоріжжя. У Львові вже п’ять років, тому спілкувалася в житті впродовж цього часу двома мовами. Почала вести свій блог у 2019 році російською, тепер повністю перейшла на українську.
«До війни я здебільшого вела блог та лекції про міфологію і мистецтво. Тепер цей блог більше про гумор, меми та підтримку бойового духу. Жартую, що нині я боєць «мемного» фронту. На українську думала перейти давно, але не було нагальної потреби. Я з тих людей, що впевнені: слова не головне, головне дії. Але за декілька днів до війни вирішила все ж таки писати українською. Хочу, щоби класного україномовного контенту було більше. Враховуючи обставини, українці все більше потребують чітких орієнтирів у цьому хиткому світі. Це питання національної та культурної ідентичності. Те, що багато людей тепер переходять на українську, не так їхнє бажання, як потреба знайти і відчути своє коріння, щоб було не так важко в сучасних реаліях», – розповідає Олена Полякова.
Улюблений поет блогерки – Василь Симоненко. Після війни вона хоче повернутися в рідне Запоріжжя.
«У мене російськомовна сім’я, спілкуюся з нею і українською, і російською, і суржиком. Маю улюбленого поета – Василя Симоненка. Після війни збираюся побачитися з родиною в рідному Запоріжжі, а потім жити і любити, писати про мистецтво, подорожувати українськими містами, блукати нашими музеями», – каже дівчина.
Дар’я Толстих – дніпрянка, 28-річна власниця бренду натуральної косметики Moon&Rune. Її Instagram має понад 31 тисячу підписників. Вона жила поблизу Дніпра і в перший же день евакуювалася в Івано-Франківську область, оскільки по її містечку були здійснені ракетні удари. Дар’я повністю перейшла на українську з перших днів війни, бо, як сама каже, не хотіла, говорити однією мовою з орками-окупантами.
«Я займалася виробництвом української косметики, просуванням її в Україні та в світі. Під час війни роблю те саме. Це мій особистий фронт. На українську перейшла ще до війни, але сторіз були російською. Після того як почалася війна, весь свій контент почала робити українською, бо не хочу говорити однією мовою з орками-окупантами. До війни ніхто в світі не знав, що то за Україна така, хто в ній живе. І ось ми показали світу, яка в нас сильна і крута держава. Тепер треба показати, яка в нас крута і співуча мова, ще більше посилювати свою айдентику в світі», – вважає співрозмовниця.
Дівчина впевнена, що з кожним днем вдосконалюватиме свою українську, а після війни мріє відкрити центр допомоги безробітним.
«Хоча моя сім’я російськомовна, проте ми на 70 відсотків стали частіше говорити українською. Думаю, це тільки початок. Я люблю вірші Ліни Костенко і Кобзаря. Хочу після війни піднімати економіку країни, відкрити пов’язаний із моїм брендом невеличкий центр допомоги безробітним. Робота у нас завжди знайдеться!» – наголошує Дар’я Толстих.
Нагадаємо, що за результатами опитування соціологічної агенції «Рейтинг», яке проводили 19 березня, сьогодні абсолютна більшість, а це 83%, за те, щоб українська була єдиною державною мовою в Україні. Така думка домінує в усіх макрорегіонах, вікових та мовних групах. Також українці все менше спілкуються у побуті російською.
Роман Тищенко-Ламанський
Вибір Твого міста
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса
- «У резюме буде графа «працюю з ШІ». Як діє штучний інтелект та чому він зачепить кожного
- «Наше суспільство обросло міфами щодо виховання дітей»
- Чи стане «Горіховий гай» парком для всіх та через що сперечаються львів'яни
- Індійський «Слон» зайшов у Львів. Як працює заклад, що має кухню, якій тисячі років
- Звідки брати людей, або Чому в школах Львова бракує першокласників
- Що таке екоцид і як змусити росію заплатити за наслідки
- Після 9 років допомоги військовим виселяють з приміщення. Як у Львові працювала волонтерська кухня
- «У Волинській трагедії немає одного винного»
- Чи збільшились на Львівщині випадки кишкових інфекцій і що краще їсти влітку