фото: Ірина Громоцька

фото: Ірина Громоцька

Не вірте історіям, що звучать надто добре. Ярослав Грицак про свободу, правду і Майдан

2264 0
«Ми стали свідками повернення постмодернізму в Україні, а перемога Зеленського і «Слуги народу» показує, що він не тільки повертається, але і перемагає. Це віртуальна реальність».

Чи можлива свобода в умовах постправди, чому постмодернізм не зник та що допомагає зберегти людську гідність, розмірковував історик та публіцист Ярослав Грицак у лекції свободи, присвяченій пам’яті журналіста Олександра Кривенка. Tvoemisto.tv занотувало найважливіше.

Мені запропонували спробувати відповісти на питання, чи можлива свобода в умовах постправди — коли тяжко, майже неможливо розрізнити, де є добро, де є зло і де є правда, де брехня. Моя відповідь коротка — так.

Цього року ми з дружиною були в Каліфорнії, і нас друзі повели в Кремнієву долину. Як це часто буває, те, що ми побачили, не відповідало тому, як я це уявляв. Я сподівався побачити щось на зразок технологічного Голлівуду, але нічого такого там не було — долина як долина, нічого, що б показувало, що там є технологічний центр світу. Нашим провідником був уродженець Києва, єврей, який спочатку виїхав до Ізраїлю, мав стартап і переїхав у Каліфорнію. Говорив він гарною українською мовою, що не дивно, бо він зараховував себе до жидобандерівців.

Однак говорили ми не про українські справи, не про українсько-єврейські стосунки, а про те, що робиться зараз, справи технологічні, що нас чекає. Його теза така: справжня революція сталась не 20-30 років тому, а всього два-три роки тому. Кожна революція не має одного фактору — є збіг факторів. У нашому випадку стався збіг двох. З одного боку, вперше завдяки Google Chrome і смартфонам з’явилась можливість зібрати величезну кількість інформації, яку можна аналізувати як big data. З іншого боку, з’явилися такі комп’ютери, які можуть ці дані аналізувати. Він називає це проривом.

Читайте також: Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи

Він сам працює в галузі комп’ютерного перекладу. Каже, що комп’ютер може перекласти з мови на мову, не розуміючи, що він перекладає. Йому це не потрібно. Йому не потрібно знати граматику, значення слів — він перекладає цілі фрази цілими фрагментами, бо він ловить зміст з емоціями, які дозволяють йому просто вгадувати, причому дуже точно. З будь-якої мови на будь-яку мову. Як він це робить — ніхто не розуміє. Він сам пробує це зрозуміти. Тобто ми перестаємо розуміти, що роблять нові технології.

Про це давно вже говорять. Який може бути висновок — можна лише фантазувати. Переважно фантазії недобрі, навіть загрозливі. Мій улюблений образ був в «Homo Deus: За лаштунками майбутнього» Ювала Ноєма Харарі, де він каже, щоб подивитись як штучний інтелект ставиться до людей, — подивіться, як ми ставимся до тварин. Різниця між комп’ютерами і нашим IQ буде така ж, як між нашим IQ і IQ собаки. Віртуальна реальність стає найреальнішою реальністю, і так виглядає, що це вже безповоротно.

Як це стосується вибору між добром і злом, правдою і брехнею? Як на мене, найточніше це описав Пітер Померанцев у книжці «Нічого правдивого і все можливе», який свого часу не просто поїхав — він втік з Москви, аби зберегти психічне здоров’я і власну гідність. Він каже, що насправді режим Путіна — це певний тип постмодерної диктатури. За його словами, у країні з 9-а часовими поясами, що простягає від Балтійського моря до Тихого океану і займає 1/6 суходолу, телебачення — єдина сила, яка здатна об’єднати, керувати і обмежувати. Відповідно, словосполучення «усе піар» — це улюблена фраза усієї Росії. Померанцев виїхав до Лондона, бо там слова також відповідають речам, тобто є тверда реальність. А в Росії реальності вже не існує. Та Росія, яка є, — то віртуальна Росія, яка набагато сильніша, ніж будь-яка реальна Росія.

Постмодернізм означає різні речі, але зводиться до простої тези — ми ніколи не можемо по-справжньому пізнати світ, бо наші пізнання обмежені нашими почуттями, нашим інтелектом. Те, що ми пізнаємо, рідко відповідає тому, що є реальним світом. Між нами і світом є скляна стіна, яку ми не можемо пройти. Тому жодна наша оповідь не може бути правдою за означенням, бо правда означає перейти через стіну. Кожна теорія, яка хоче розказати, що вона є правдивою, насправді не є такою.

Читайте також: Ярослав про третій Майдан, шлях слимака та стрибок жабки

Френсіс Беккем казав, що знання є сила. Якщо ми пізнаємо, ми отримуємо інструмент, який може міняти весь світ. Натомість постмодерніст Фуко каже, що знання не є силою. Хто вдає, що має знання, той експлуатує того, хто не має знання. Сама концепція правди в такому розумінні є конструктом, який ми робимо з частини скляної стіни, що з нашого боку. Цей конструкт, за допомогою якого розвинутий Захід, намагається домінувати над рештою світу. І то навіть не весь Захід, а лише чоловіки, білі чоловіки. І жертвами цього є не лише чужі народи, а також жінки, зокрема білі. Кожне знання, теорія знання за означенням є домінуванням, насильством. За тим означенням стільки правди бути не може, тому наше знання підважує кожну правду, кожне наше свідчення. Кожна наша теорія — це водночас правда і неправда. У такій ситуації зникає критерій визначення правди і неправди, можна лише боротись проти дискурсів домінування.

Назва книжки Померанцева — «Нічого правдивого і все можливо» — зашифровує концепцію постмодернізму, і звідси є означення режиму Путіна як постмодерної диктатури. Це є проблема епістемології, яка перетворилася в погану політику, що домінує, заперечує нашу можливу свободу, бо ми вибираємо між різними варіантами віртуальної реальності. На щастя, це не єдина можлива філософія. Лешек Колаковский у книзі Husseri пробує подолати цю скляну стіну, щоб дістати певність, на якій можна малювати наше пояснення, розуміння світу. Він пише, що за означенням ця спроба безнадійна, але це не кінець філософствування. Нам ніколи не вдасться подолати стіну, але наші спроби враховуються — це те, що робить нас людиною. Як довго ми не відмовляємось від цих спроб, так довго ми зберігаймо людську гідність, залишаємось людьми і не програємо.

Камю згадує міф про Сізіфа, який котить камінь, що є роботою без сенсу. Але Сізіф не приймає своєї долі, і коли він спускається по камінь, то усміхається, бо не сприймає цю ситуацію абсурдною. Він показує, що його боги не зламали. Також Камю вживає гарний образ чуми: каже, що чума ніколи не зникає. Спроба подолати чуму є приреченою. Але «треба бути божевільним, сліпим або мерзотним, щоб примиритись з чумою». Саме наша перспективна боротьба з чумою робить нас чесними людьми. Звідси висновок: «більше підстав захоплюватись людьми, ніж ставитись до них з презирством».

Марсі Шор написала дуже важливу книжку, яка первісно називалася «Феноменологія Майдану». Вона звертає увагу на історію молодої дівчини Олесі Жуковської, яку поранили 20 лютого в шию і помираючи встигла написати в Твіттері «я помираю». Марсі Шор каже, що це найбільший прорив, який зробило людство на шляху скляного мосту. Вона дуже точно описала ситуацію, яку оповідає. Тут не може бути розходження, навіть віртуальна реальність є безпомічна. Марсі Шор робить висновок — постмодернізм закінчився на Майдані, бо в сутичці з реальністю він не може витримати. Бо є правда, яку варто захищати, жертвуючи життям.

Читайте також: Ярослав Грицак: Не відмовляйтесь від їжі. Пожертвуйте своїм часом

Маємо ситуацію, де те, що є, відповідає тому, що ми про нього говоримо. Це не новий висновок — його зробили 1994 року троє історикинь, які намагалися довести, що правда не є концептом чоловіків, білих чоловіків. Правда є, і історикам варто цю правду пізнавати. Головний меседж їхньої книжки — постмодернізм уже пасе, тобто час його пройшов, вичерпав себе як метод пізнання. Правда є, і її треба шукати. Вона не буде абсолютною, але ми не маємо права відмовлятися від її пошуків. В їхньому значенні історія є ні чим іншим, як змагання між правдошукачами, у якому ми збільшуємо відсоток правди.

Теза, що постмодернізм скінчився, не нова, але Майдан показав емпірично, що ця ситуація може виникати в певних місцях, ця скляна стіна існує, але ми можемо прорватись. Маємо кінець постмодернізму, але проблема в тому, що насправді ніщо ніколи не закінчується. Кінець постмодернізму тривав недовго — доти, доки російські війська не ввійшли в Крим і не почалася Російська весна. І ми стали свідками повернення постмодернізму в Україні, а перемога Зеленського і «Слуги народу» показує, що він не тільки повертається, але і перемагає. Це віртуальна реальність. Як їй протистояти? Існує спосіб, і ми мусимо це робити, бо це робить нас людьми і зберігає нашу гідність. Дам кілька особистих порад.

Порада перша: почнімо серйозно трактувати гігієну мозку. Так само, як ми щоранку чистимо зуби, так само маємо слідкувати за чистотою думки. Не засмічуймо свій мозок, а коли засмітили — намагаймось почистити. Найкращий спосіб — вийдіть з Фейсбуку. Кількість інформації, яка проходить через нього, фрагментує наш мозок, а сим більше ми втрачаємо можливості бачити більшу картину і розуміти, що відбувається, тим легше нами маніпулювати. Фейсбук щоразу підбирає те, що ми хочемо бачити, він посилює ефект віртуальності, яку ми починаємо сприймати її за правду. Крім того, перейдіть на кнопковий телефон. Це найрадикальніший спосіб, але смартфон — комп’ютер у кишені.  

Друга порада: не вірте історіям, які звучать надто добре. Останні роки я замаюсь тим, що збираю цитати, які є неправдивими. Є багато цитат, приписаних відомим людям, які їх не казали. Чим естетичніша та септична інформація, то швидше за все вами маніпулюють. Як сказав Оскар Вайлд, правда рідко буває чистою і ніколи — простою.

Третя порада: не вірте тій правді, яка звучить на 100% правдиво. Якщо хтось з вами говорить з позиції абсолютної правди, то з ним щось не так — або він вами маніпулює, або у нього недостатньо інтелекту. В українській мові існує розрізнення між правдою та істиною. Правду ми можемо пізнати, але вона ніколи не є достовірною. Істина є достовірна, але ми не можемо її пізнати, бо вона є позаземною.

Читайте також: Ярослав Грицак про те, як треба розвиватися Львову

Мене тривожать один український історик, один український філософ та один український журналіст. Вони поводяться так, ніби пізнали всю правду. Це дуже небезпечно. Справжня філософія, як і добра історія, зароджується з муки і живе в сумніві. І це є ознакою кожної сфери діяльності. Це не означає, я заперечую можливості пізнання істини взагалі. Вона існує і з’являється, але дуже рідко — і це називається одкровенням.

Я знаю декілька реальних прикладів одкровення в історії. Спільним у них є те, що одкровення приходить у моменти безнадії, болю чи загрози. Чим був Майдан, якщо не моментом такого пережиття? Безнадійності, крайнього супротиву. Тому Євромайданом мають займатись не лише історики, а в першу чергу богослови. Бо це межа, коли в тому досвіді одкровення ми стараємось переходити цей міст і заходимо дуже далеко. Одкровення — це дуже добре. Але я би застерігав вас від цих моментів, бо пам’ятаємо, що їх супроводжує.

Наша цивілізація намагається звести біль і страждання до мінімуму, блокує нам шлях до істини, бо вводить нас у зону комфорту. Ми приймаємо умови нашого цивілізованого життя ціною нашої цивілізації. На щастя, є така річ, як криза, і наша цивілізація перебуває в перманентній кризі. Ми не можемо пізнати істину, але від цього не зникатиме наша спрага, бо ми відчуватимемо внутрішній неспокій, загрозу, тривогу. У сухому залишку залишаються муки неспокою, глибоке невдоволення собою, постійні пошуки виходу. Залишається вибір: прийняти умови нашого життя чи, навпаки, боротись проти них до останнього. Оскільки це є наш вибір, то це є свобода вибору, відповідно, це є сама свобода.

Головне фото Ірини Громоцької

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

Вибір Твого міста