(Не)пересічні львів’яни: Правдивий козак, який не носить шароварів

2645 0
Географ і реконструктор Дмитро Каднічанський плаває на власноруч збудованому козацькому байдаку й відливає кулі для мушкета сімнадцятого століття

«Я народився у 1615-му році. Походжу з дрібної малоземельної православної волинської шляхти гербу Ястребок. Батько мав невеличкий хутір неподалік Ковеля та свого часу вчився в Острозькій колегії разом із Петром Сагайдачним…»

Так починається історія реєстрового козака Сіроманця – персонажа, в якого перевтілюється львів’янин Дмитро Каднічанський. У повсякденному житті він викладає на географічному факультеті Львівського університету Франка. А на дозвіллі вже сім років займається living history: на кілька днів занурюється в життя сімнадцятого століття. Автентичний одяг, пошитий власноруч, козацькі страви, зброя й кількаденні походи, що дозволяють перевірити на міцність не лише спорядження, а й себе самих – таке життя сучасних козаків.

Правила життя реєстровців

Ми називаємось «Курінь Печерської сотні Опанаса Предримирського Київського реєстрового козацького полку». Курінь – це найменший підрозділ козацького війська, від десяти до сорока вояків. Курені об’єднувались у сотні, а сотні формували реєстровий полк. Ми обов’язково беремо участь у фестивалях історичної реконструкції, адже для відтворення битви потрібно більше, ніж сімнадцять дорослих і двоє юнаків – а саме стільки в нас у курені. Неповнолітні учасники мають статус джур – учнів. Один із них – мій син Олег: зараз ми разом розробляємо легенду для його персонажа.

Легенда потрібна кожному, хто хоче вступити до клубу. Крім того, він повинен виготовити для персонажа одяг і зброю. Ми все виготовляємо за історичними джерелами, стилізацією не займаємось. Одяг шиємо або зі старовинного домотканого полотна – лляного чи конопляного – або з сучасних натуральних тканин, які використовувались на українських землях у шістнадцятому столітті. Якщо людина хоче пошити сорочку зі штучного атласу, бо так красивіше, тоді їй, мабуть, не до нас.

Правила у клубі дуже суворі. Якщо заборонено вживати алкоголь протягом фестивалів та проектів living history, значить, заборонено. Був у нас випадок, коли один із козаків добряче приклався до чарки. Довелося влаштувати йому публічну кару: били різками – було не боляче, але соромно. Екзекуція подіяла, алкоголю він більше не вживає.

Усе як книжка пише

Наші консультанти – керівник одеського клубу «Мушкетери Виговського» Сергій Шаменков (скульптор і дослідник історії одягу та спорядження) та професійний історик Святослав Сичевський. З їхньою допомогою, вивчаючи архівні документи, книги, гравюри, літографії та музейні експонати, ми створюємо цілісний образ козака часів Хмельниччини. Багато інформації про зброю, деталі одягу та побутові речі історики знаходять у тогочасних судових справах. Пограбували шляхтича, і він приносить до суду детальний опис украдених речей: жупан червоного сукна зі срібними ґудзиками, шапка з хутром лисиці… У європейських кравецьких книгах чітко розписані особливості крою одежі: бери й ший. Але ми не використовуємо матеріалів, про які точно не знаємо, що вони використовувались у сімнадцятому столітті – наприклад, вовче хутро.

Мій персонаж – збіднілий шляхтич, тому я можу носити перстень-печатку з родовим гербом і жупан зі срібними ґудзиками. Звичайно, козак бідного походження теж міг мати дорогі речі, якщо здобув їх у бою. Реєстровцям, що були на службі у польської корони, не завжди вчасно платили зарплатню – так званий жолд. Часто замість грошей давали сукно чи інші матеріали. Свої заощадження козаки здебільшого вкладали у зброю, адже добра зброя – це шанс вижити в бою. Тому їй приділяли більше уваги, ніж одягу.

Зброю реконструювати простіше, бо збереглось чимало зразків. Настільна книга кожного учасника нашого клубу – «Битва під Берестечком» Ігоря Свєшнікова: фактично всю зброю і спорядження ми виготовили за зразками з книги.

Борщ без помідорів

Наша вогнепальна зброя, за висновками криміналістів, є макетами, нездатними травмувати людину. Всі рушниці та мушкети штифтовані – у стволах закріплені залізні штифти, що не дозволяють зарядити зброю справжніми кулями. Ми можемо засипати туди порох, але, крім ефектного звуку пострілу, ніяких наслідків не буде. Та ми все одно завжди стріляємо вгору й ніколи не скеровуємо дуло рушниці на глядачів.

У сімнадцятому столітті вогнепальна зброя була недосконалою. Калібри рушниць коливались від десяти до двадцяти міліметрів, тож кожен козак мусив відливати кулі для своєї власноруч. За описами у книзі Ігоря Свєшнікова ми реконструювали прилад для лиття куль – кулелійку. Зовні вона нагадує кліщі, на кожній половинці яких вибрані півсфери. Через лійку туди заливають свинець, і утворюється куля. Свєшніков пише, що кулелійку потрібно занурити у воду, тоді куля застигне швидше: ми спробували – спершу все вийшло чудово, але наступні кулі виходили нерівними. Зрештою ми з’ясували, що занурювати кулелійку у воду не варто: краще охолоджувати вже відлиту кулю.


Ми реконструювали процес розведення вогню за допомогою кресала та трута, що вариться з гриба-трутовика. Таким чином можна навіть розпалити люльку: сірників і запальничок у козаків не було. Розпалили вогонь – можна готувати традиційні козацькі страви. Наприклад, борщ – але без помідорів і картоплі, які в Україні почали вирощувати тільки в позаминулому столітті.

 

Козаки без вишиванок

Коли чуєш слово «козак», перед очима відразу постає образ кремезного хлопця в широченних червоних шароварах, у вишиванці чи з оголеним торсом, а на голові шапка з довжелезним шликом. Але історія козацтва – це триста років, а мода примхлива й змінюється швидко. Тож козаки п’ятнадцятого століття відрізняються від реєстровців шістнадцятого, а надто сімнадцятого. Ми намагаємося зламати стереотипи про козаків.

Міфи про зовнішній вигляд козаків поширились за часів перших визвольних змагань, коли окремі підрозділи армії Української Народної Республіки носили стилізовану одежу й довгі шлики. До створення цього образу долучились і українські театральні та танцювальні колективи минулого століття. Для сцени важливі яскраві костюми – ось і вибрали червоні шаровари. І, звичайно, ілюстрації Анатолія Базилевича до «Енеїди» Котляревського, які всі пам’ятають.

Історичні джерела не підтверджують не лише те, що козаки часів Хмельниччини носили шаровари, а й взагалі, що в сімнадцятому столітті існувало таке поняття. Слово «шаровари» з’являється у вісімнадцятому столітті й походить із турецької мови, а до турків потрапило, ймовірно, з Персії. У сімнадцятому столітті козаки носили довгі вузькі штани: максимально практичний і зручний крій.

Клімат за тих часів був суворішим, ніж тепер, тому козацька сорочка більшість часу була схована під верхнім одягом. Вона була довга, майже сягала колін. Відповідно, оздоблювати сорочку, робити її вишиваною не було сенсу. Поверх сорочки вдягали штани та свитку, яку виготовляли з сукна без підкладки. Натуральне сукно добре гріє, навіть коли вогке – ми перевірили на власному досвіді. Тепліший одяг – жупан, доломан, а також опанча: плащ, який добре захищав козака від холоду й опадів.

Польові дослідження

Одяг і зброю ми випробовуємо під час походів. 2011-го року організували сплав на човнах-довбанках по річці Удай на Полтавщині. Човнам понад сто п’ятдесят років, вони видовбані з суцільного стовбура верби. Потім ми кілька років будували великий плоскодонний козацький човен – байдак. Він має вітрило, чотири пари весел і розрахований на двадцять п’ять осіб разом із гребною командою та стерновими. Збудований за технологією сімнадцятого століття вручну з натуральних матеріалів. Ми самі конопатили щілини мохом та просмолювали їх дьогтем. Сучасними інструментами робили тільки шпангоути, бо інакше процес розтягнувся б років на десять.

Човен стоїть на Дніпрі в Києві, а на зиму консервується. Ми вже кілька разів губили якір, бо натуральна мотузка швидко перетирається. Ото будуть сушити голову археологи, знайшовши якір від козацького човна, виготовлений у двадцять першому столітті!

 

Торік улаштували піший похід від Поморян до Свіржа. За легендою ми – диверсійна група, що взяла в полон дрібного шляхтича, який збирався купити пороху для польського війська. Ночували в полі на копицях сіна, їли в’ялене м’ясо та сушені фрукти. Звичайно, велику частину шляху ми пройшли по асфальту, якого точно не було за часів козаччини, проте зробили висновок щодо спорядження, одягу та взуття.

Найбільше, що мене захоплює у реконструкції – це пізнання практичної історії. Ти не просто читаєш книгу, а відновлюєш речі та відтворюєш події. Відчути себе на полі бою – це зовсім не так, як дивитись бій на екрані. Мені важливо, що наша праця потрібна історикам, яким, наприклад, треба відтворити хід битви. В такому випадку враховується кожна деталь: за скільки часу козак на коні чи пішки може подолати певну відстань, як близько можна підпустити ворога, на яку відстань летять кулі. Саме з таких дрібничок складається історія.


Розмовляла Катерина Москалюк

Фото надані Дмитром Каднічанським

(Не)пересічні львів'яни