(Не)пересічні львів’яни. Шахісти біля Оперного театру

1409 0
Чоловіки, які грають у шахи, доміно та карти на проспекті Свободи уже стали частиною Львова. Гравці розповіли, чому вони не люблять камер та що їх мотивує збиратися щотижня.

У костюмах із краватками, у колоритних капелюхах чи просто у спортивному вбранні – учасники турнірів збираються на проспекті щосуботи та неділі. Більшість з них – чоловіки старшого віку. Вони поводяться недовірливо, на журналістів дивляться спідлоба та бояться представлятися. Кажуть, за радянських часів мало про себе розповідали і тепер не хочуть.

 «Усі учасники між собою знайомі. Більшість уже давно беруть участь у цих змаганнях, мають напарників для партій», – каже один з них. Називає це явище «місцем прєпровождєнія пенсійного часу». Серед ігор не тільки шахи, а ще й карти та доміно. Усе необхідне для гри приносять із собою.

«Щоб удома не сидіти і не «гнити», ідемо з колєгами пограти у шахи. Так і час швидше проходить. От на тій лаві про політику говорять, отут про футбол, а там – може ше хтось і про особисте розповідає. Це наш такий чоловічий клуб», – дідусь відмовляється називати своє ім’я. Розповідає, що раніше це місце на проспекті називали біржею. «Ми власне чого такі зосереджені…»,  – чоловік жмуриться і продовжує: «Ну бо граєм за гроші. Деякі називають це – «на інтерес»».

«Я входив до  цього клубу ще за радянських часів, платив внески по 50 копійок на місяць. Зараз працюю на Львівському інструментальному заводі. Замовляють у нас із Брянська, Мінська, Києва. А що робить? От приходжу дивитися на гру, щоб розслабитися», – розповідає пан Ярослав. Він запевняє, що у 1994-му був депутатом міської ради та долучився до повалення Леніна у Львові.

Поважний сивий чоловік у береті проходить повз шахістів. Пан Мирон – колишній науковець у сфері геології, працював в Національній академії наук. Йому 83. Із усмішкою називає себе «підтоптаним», а ще «аборигеном», бо уже 60 років як поїхав з дому. Він гуцул. Народився у Карпатах у селі Гута.  

«Львів змінився дуже, бо я вже довгенько живу. Змінилося ставлення людей до міста. Раніше це було культурне місце, аристократичне, а тепер – плебейське. Але я спілкувався з різними студентами і скажу вам, що львів’ян видно одразу. Їх завжди відрізняла вільна думка», – розповідає чоловік.

Пан Мирон знає кожного третього гравця, але особливо ні з ким тут не спілкується. Каже, тільки-но згадував як раніше називалася «стометрівка» біля Оперного театру. Розкрити назву присоромився, але зазначив, що раніше тут було «як у Горкого – «На днє»». Порядні дівчини цією алеєю не ходили, аби їх не переплутали з повіями.

Розмовляла Олександра Чернова, фото – Аліни Смутко

(Не)пересічні львів'яни