(Не)пересічні львів’яни: спортивний хореограф

2545 0
Володимир Правдивий випадково потрапив до хореографічного класу, а тепер виховує ідеальні лінії у львівських гімнасток. Після двадцяти двох років роботи солістом балету він перейшов до спортивних залів інституту фізкультури та середніх шкіл. Тепер згадує власні лінощі, пояснює, чому не можна поспішати і засуджує «вкусовщину».

У професійній хореографії пан Володимир вже 60 років, від 1955 року, коли вступив до Київської академії танцю. Він був здібним - мав крок, виворотність, стрибок, але потрапив у балет випадково. «Любив співати і мама хотіла віддати мене на хоровий спів, а в хореографічному виявилося, танцювати треба. Але я і там співав, друзі постійно прізвиська придумували, а сусідка через стінку жалілася, що в душі арії витягую», – сміється чоловік.

На першому курсі хлопець лінувався. А в балеті ніхто не тримає: отримав погані оцінки - відраховують. Утім після «незадовільно» на іспиті тодішньому Вові призначили перескладання на осінь. «Я все літо не тренувався. А на початку навчального року до класу зайшла наш художній керівник Галина Олексіївна Бєрьозова, сіла, поклала ногу на ногу, на колінках тримає журнал, спостерігає за мною і пише. Я вирішив повторювати за іншими, але нічого не виходило - не встигаю, комбінації плутаю, - розводить руками Володимир. - І стало мені так соромно, що починали разом, але вони чогось навчилися, а я ні». І з цього моменту він почав старатися більше. Сил вистачало на десять хвилин, а урок тривав півтори години. Тож почав влаштовувати собі додаткові заняття.  

Студенти були прив’язані до Київської опери, виступали, з’являлися в мімансах (прим. - мімічні масові сцени без власних номерів). У театрі є мертві години - з третьої до шостої, коли зали вільні, хіба що хтось лишається відпрацьовувати сам для себе. «Артисти з кордебалету, наприклад, хотіли пробитися вище, тренувалися, а я ставав  і повторював за ними. Одного вечора готувався до випускного концерту, вільного приміщення не було, і я прийшов до блакитної зали для репетицій хору та солістів. Аж раптом зайшов розспівуватися Анатолій Солов’яненко, він тільки приїхав зі стажування в Мілані, а з ним Микола Кондратюк. Їм до мене жодної справи, а для мене – живі легенди».

Крім того, учнів пускали на спектаклі, але не на прем’єри та гастролі. Втім вони прокрадалися хоча б після першого акту, стояли у проходах і дивилися. «Тепер, коли мені батьки вихованок розповідають, що читали про якогось артиста, я усміхаюсь, що бачив їх наживо у київській опері – Еріка Бруна, Алісію Алонсо і багатьох інших», – згадує хореограф.

Пан Володимир народився у Києві і після випуску з академії міг лишится у столиці: працювати в театрі оперети, або в звичайному театрі, або до ансамблю Вірського вступити. Але мріяв тільки про оперу. До Львова випускника покликали одразу солістом, і з 1964 до 1986 він працював у тутешній балетній трупі.

Наприкінці театральної кар’єри Володимир Миколайович працював в опері на півставки. Тоді його колега з інституту фізкультури запропонувала піти до них хореографом. «Тоді я вже займався із спортсменами, зокрема з фехтувальниками, мене знали за змаганнями. Але з трупи не відпускали, поки не знайду заміну».

Спочатку мріяв влаштувати революцію у спорті за півроку, а потім зрозумів, що доведеться почекати. «У класичному танці чотири роки лише корпус ставлять, а потім нарощують техніку, великі стрибки, повороти. А гімнастка починає займатися – і за півроку вже має виступати. Що роблять старші, то і молодші мають уміти», – порівнює хореограф.  Він вважає, що дівчата почасти не готові до тренувань, потрібен час, щоб розвинути їх, щоб вони самі прагнули довершеності. Гімнастки звикають робити неправильно, а часу на виправлення помилок не вистачає.

"Багато залежить від майстра школи – яку естетику він викладає. «Буває у номерах така вакханалія стилів, шкіл, запозичень! – обурюється пан Володимир. – Ми в академії виховували в собі смак, естетичні уявлення. А є поняття «вкусовщина» – це коли не за законами краси та гармонії, а «бо я так хочу».

Чоловік вже не виходить на сцену, але часом йому сниться театр: нібито забув роль чи потрапив у закулісну ситуацію, з якої вихід знайде лише театральна людина.

«У мистецтві людина вартує не стільки, скільки може взяти, а стільки, скільки може віддати, - міркує Володимир Миколайович. - Все, що ми беремо - це засоби життя, а те, що віддаємо - це і є саме життя». Каже, що гімнастки, яких тренує змалечку, розуміють його за помахом руки. І насамкінець додає: «Я маю все переживати з учнем, всі радості і горе. Разом прагнути ідеалу. Тоді життя наповнюється сенсом, а не просто роботою». 

 Розмовляла Юлія Сосновська,
Фото – Олександра Чернова

(Не)пересічні львів'яни