Олександр Фільц: Тих, хто повернувся з війни, хвилює несправедливість
О. Ф.: Я би почав з того, що мене трохи напружує слово «перевищує всі норми» перебування там. У такий складний час, який є зараз – а складний він, в першу чергу тим, що немає визначеності «що там відбувається?» – поняттям норм дуже тяжко користуватися. Норм для того нема. От де є писані норми для такого роду війни, яка ведеться в Україні? Вони десь написані?
– Це взагалі досить абсурдно.
О.Ф.: Правда, ситуація просто абсурдна. А для абсурду можна тільки про абсурдні норми думати. Тому я би про них не говорив. Я би говорив про те, наскільки не зовсім прозоре відношення до тих, хто воює, впливає на їх особистий стан. Зараз пишеться дуже багато методичок, як треба долати наслідки перенесених на війні травм, тобто посттравматичного стресового розладу. У різних методичках пишуть, що треба над цим працювати. Але ситуація полягає в тому, що ті лікарі не враховують надзвичайно важливого компоненту, який відбувається з військовими, і ми вже про це голосно говоримо на досвіді тих дискусій, які маємо із пацієнтами. Отже, до травми домішується ще відчуття несправедливої поведінки по відношенню до постраждалих. Вони всі про те говорять, при чому часто навіть голосніше, ніж про саму травму. Це їх дуже хвилює. І саме абсурдність правил і часто несправедливе відношення до них заганяє їх у складний специфічний комбінований стан, в якому перемішані наслідки стресу і, власне, відчуття того, що за справедливість треба далі боротися. Це ускладнює ситуацію, тому що після виписки або після того, як їм стає легше, вони залишаються із тією другою травмою. І, як на мене, поки що воно може мати некалькульовані, тобто непередбачувані та «необчислені» наслідки того, що з ними може бути, і куди їх поверне те відчуття несправедливості.
– Як проста людина, не медик або чиновник, має до них справедливо ставитися?
О.Ф.: Є одне правило поведінки із такими станами, не залежно від того, якого походження є ті стани, що ці стани породило. Воно добре відоме ще з часів Першої світової війни, потім Другої світової, війни у В’єтнамі, війни в Афганістані і так далі. Перш за все, що в розмові з тими людьми треба зробити, – це їх вислухати... більш-менш до завершення того, що вони хочуть сказатиДуже просто: не перебиваючи вислухати. Вони мусять дати словам місце для того, щоб виразити свої почуття. Бо коли почуття вдягається у слово, в зв’язний контекст – воно тоді тратить частину емоційної сили. Воно тоді переходить у сферу комунікації. Адже ті люди повертаються з афектами, з емоціями, які є недоопрацьовані і недозрозумілі до кінця. Будь-яка послідовна терпелива розмова з ними дає їм шанс і можливість значною мірою частину цих емоцій відпустити. Потрібно добре зрозуміти, про що вони говорять, не уривками, не клаптиками, а цілісно. Для цього вони мусять мати шанс цілісно висловитися. Інакше ви не дістанете правильної картини того, про що вони хочуть сказати. І це вимагає часу і терпеливості. Якщо би так чинити, сказати, тоді треба сісти, слухати нехай і годину, потерпіти. Але за це ви дістаєте дуже правильну, цілісну картину того, ким є співрозмовник. А якщо поговорити з двома, з трьома людьми – можна зробити достатньо узагальнені висновки. А короткі розмови, натомість, ведуть тільки до наростання непорозуміння.
– Якщо зараз від них відвертатися, то це може...
О.Ф.: Це найгірше, що може бути!
– Тобто що мають робити львів’яни?
О.Ф.: Треба терпеливо спілкуватися.
– Розкажіть про досвід праці та спілкування із людьми, що повернулися з війни.
О.Ф.: В інтернеті є так звані катамнези (катамнез – зібрана інформація про пацієнта) або ж результати тривалого спостереження за комбатантами (комбатант – особа, яка входить до складу війська воюючої країни та бере участь у воєнних діях, – ред.), які пережили В’єтнамську війну. В американській статистиці все дуже просто описано: за тими людьми тривалий час спостерігали. Якщо суспільство не знаходить для них належного місця і не може з ними говорити, то із бігом часу вони перетворюються на групу достатньо маргінальних антисоціальних людей, тобто вони діють проти соціуму. Це американська статистика. Ми ж такої не можемо мати, бо у нас це нова ситуація. Але така тенденція точно є. Якщо ще до цього додати почуття несправедливості, то загроза того, що люди, які воювали, будуть діяти проти суспільства, є досить високою. Бо вони шукають свою міру справедливості, і їм треба її надати.
Знаєте, людська цивілізація стоїть на тому, що краще конфлікт вирішити словами, ніж дією. Ми є людьми для того, щоб мати можливість навіть деякі агресивні речі вирішувати словами, а не відразу діями. Не кидатися один на другого, і хто кого загризе, а спершу поговорити. Ми дуже часто не розуміємо позицію Європи й того світу, що підтримує Україну, стосовно їхніх постійних пропозицій: «Сідайте за стіл переговорів, сідайте за стіл». Але це така традиція ще з римських часів. І якщо вже точно неможливо говорити, то тоді вже думати інакше.
Тому із людьми, які повернулися з війни, треба, по-перше, говорити. По-друге, їх треба старатися зрозуміти, і чим толерантніше, терпеливіше ми їх зрозуміємо, тим менше наслідків ми будемо мати потім.
– Що має зробити для них держава?
О.Ф.: Держава повинна би – і я це беру з досвіду, а не теорії – дати можливість всім силам – волонтерам, лікарям, соціальним працівникам – діяти хоча б більш-менш синергічно, спільно. Не вбивати клини в те, що робить суспільство для них. Не розщепляти сили, наприклад, не обмежувати волонтерів, мовляв, тепер займуться професіонали. Мало що з цього вийде, адже, можливо, не всі захочуть йти до професіоналів. В цілому держава це й робить.
– Як допомогти і не нашкодити?
О.Ф.: У Львові є осередок Української спілки психотерапевтів, яка вже 20 років працює у поліпсихотерапії. У нас є дуже багато професійно підготовлених волонтерів, які іноді може є краще підготовлені, ніж державні. Бо у державній психотерапії підготовка триває 5 місяців, а там – до 7 років. Різниця є. Волонтери знають, що робити, треба тільки не заважати.
– Є щось важливе, що Ви б хотіли сказати?
О.Ф.: Є одна важлива річ у цій зовсім нестандартній ситуації в Україні з війною і з її наслідками, з тим, як люди відносяться до неї. Треба вміти собі сказати, що допоміжним у такій ситуації дуже часто може бути саме живий досвід того, що відбувається. І до всіх теоретичних рекомендацій, які нам даються з усього світу, треба відноситися тверезо. Треба переймати досвід, але дивитися на те, що відбувається в реальності: ми не маємо іншого шляху, як набути свій досвід, бо він є достатньо унікальний.
– Якщо все робити правильно, то чи є шанс, що з людьми, які мають такі травми, все буде гаразд?
О.Ф.: Ні, неправда. Неправда по-перше тому, що все правильно зробити неможливо. Все правильно можна зробити тоді, коли задані всі параметри, і ви знаєте алгоритм, як із кожним параметром працювати. А у нас ситуація абсурдна, параметри далеко не всі задані, алгоритми далеко не всі відомі, тому ми точно робитимемо помилки. Тому я й говорю про досвід, а досвід – це вміння врахувати помилки. Тобто у нас іншого шляху немає, як сказати, що ми будемо робити помилки, але ми будемо їх враховувати.
Розмовляв Маркіян Прохасько