Ольга Сахнюк: Кожен тату-майстер в душі садист, але клієнти теж недалеко пішли

1191 0
Львівська художниця Ольга Сахнюк розповіла Tvoemisto.tv про те, як малювати комікси на людях, чому захопилась брут-артом, що особливого у фріхенді та як мама надихнула її стати тату-майстром.

Я народилась в м. Славута. Малюю, скільки себе пам'ятаю. В п'ятому класі почала задумуватись про те, що хотіла б вчитись в художній школі, але тоді це здавалось чимось нереальним, суперкласним. Та якось мама прийшла з роботи і повідомила, що подала документи для вступу в художню школу. Страшенно подобалось все: сама школа, вчителька, завдання. Не прогуляла жодного заняття. Найкращі роботи вивішували на вході в школу. Я мріяла, щоб і моя робота там опинилась. Якось прийшла після зимових канікул, дивлюсь – а мій малюнок на стіні. Це була робота фломастерами, образ жінки-зими. Сказати, що я була щаслива – значить просто промовчати.

Після восьмого класу я вступила в ліцей-інтернат з філологічним спрямуванням. Це був такий період бунтарства, активні пошуки себе. В десятому класі закінчила художню школу з дуже гарними оцінками. На носі – випуск, треба вирішувати, що робити даліБатьки не обмежували мене у виборі, сказали, що можу обирати все, що захочу, але це повністю мій вибір, за який я повинна відповідати.

І тоді ти переїхала у Львів. Він привабив тебе лише через ВНЗ, чи були ще причини?

Колись, ще в школі я їздила сюди з класом на екскурсію. Це, напевно, ідеальне місто для художника. Це була осінь, все якось дуже романтично і живописно виглядало.

Тоді ти вступила у Львівську Політехніку на відділення...

...дизайну. Яке не закінчила. На момент вступу Політех був найоптимальнішим варіантом. От поступила я на перший курс, поселилась в гуртожиток і... нічого не робила. Взагалі. Навчання мене не приваблювало, бо я не знаходила в завданнях чогось близького і цікавого. Єдине, що подобалось – композиція і живопис. Там я могла показати себе, те, що я хочу і бачу. Викладачка з живопису мені подобалась. Вона підтримувала мене в тому, щоб я розвивала свій власний стиль подачі матеріалу, сприймала те, що і як я малюю.

В кінці другого курсу настав переломний момент, коли потрібно було вирішувати, що робити далі, продовжувати навчання, чи ні. Якраз в той момент я зробила собі кілька тату, і при розмові з батьками мама сказала, що я також могла б займатись татуюванням.

Ти з олівців і пензлів перейшла на малювання голками. Наскільки сильно це відрізняється одне від одного?

Ну, перш за все, однозначно не можна порівнювати шкіру і папір. Шкіра – це дуже не статична поверхня, кожна шкіра має свою фактуру,  тому доводиться щоразу підлаштовуватись під кожного клієнта. Але з часом звикаєш і потім вже перестаєш помічати різницю між шкірою, папером і полотном.

Коли ти робила перші тату які емоції переживала?

Перше тату було жахливе – це був член, набитий на задниці мого знайомого (потім я перемалювала це на персонажа з мультика). А взагалі я думала, що почну з корекції вже раніше зроблених тату чи ще з чогось подібного. Але майстер, в якого я вчилась, дав мені складніше завдання – перекрити кольором частини малюнка. Я не хвилювалась, але було дуже незручно – руки ще не були пристосовані до машинки і до такого виду полотна. Але, тим не менше, мені сподобалось.

Чи можна сказати, що кожен тату-майстер в душі садист, адже йому подобається штрикати людей голками?

Давно над цим думала. І дійшла до висновку, що стоматологи і тату-майстри завжди трохи соціопати. І,  так, нам справді подобається те, що ми робимо.
Та і клієнти теж недалеко пішли. Багато хто не може зупинитись на одному тату, приходять робити ще і ще – аж поки не настає той момент, коли байдуже, що майстер набиває, основне – відчуття. Тому так, татуювання - це теж своєрідний наркотик.

Коли ти почала вчитись малювати по шкірі, чи продовжувала займатись живописом?

Так, живопису я не полишала. В самому татуюванні хотілось придумати якийсь новий стиль, зовсім інші мотиви, реалізовувати власні ідеї у своєму стилі.

Як би ти означила свій стиль?

Акварель, графіка - їхня суміш, брут-арт. Дещо пробувала в реалізмі, але не пішло. З усього, напевно, найбільше подобається акварель. А, ще фріхенд - це коли ти сам не знаєш, що там має бути, все приходить якось дуже випадково, і результат завжди виходить правильним. Фріхенд може бути без попереднього ескізу, можна робити частину, а решту домалювати на ходу. От, наприклад, в мене є такий клієнт, напевно, найулюбленіший. Так от, він забронював собі всі 19 числа кожного місяця, і в нас з ним така традиція, що ми малюємо або тільки частину, або взагалі нічого. Обов'язково основою має бути його символізм, а деталі, закінчення і оформлення - вже від мене. І щоразу виходить щось несподіване, але незмінно класне. Він «забивається» за мотивами «Темної вежі» Стівена Кінга.

Якби тобі довелось вибирати між тату і живописом, що було б визначальним?

Напевно, все ж татуювання. Вважаю, що воно може дати мені більше розвитку, більше цікавих вражень в плані спілкування з клієнтами та соціалізації. Оскільки я людина трохи асоціальна, важливим моментом є утвердитись у суспільстві і навчитись нормально спілкуватись з іншими.

А які в тебе відчуття, коли люди приходять саме до тебе, щоб зробити своє перше тату?

Нууу, тут може виникнути комплекс Бога *сміється*. Звісно, приємно, що вони вибрали саме мене, це дуже піднімає самооцінку і мотивує до подальшої роботи. Але найкраще, що в цьому взагалі є - це момент, коли сам сеанс вже закінчено, і людина, яка купу часу мріяла про тату, бачить результат, і ти по очах бачиш всі емоції, які вирують всередині. Можна навіть нічого не говорити, слова в такі моменти зайві. Оце найкрутіше - бачити, що хтось не просто задоволений твоєю роботою, він в захваті від неї.

Давай повернемось до живопису. За останні два роки в тебе вийшла серія картин - розкажи про неї детальніше.

Називається вона «Альтернативна реальність». Ідея якось дуже випадково прийшла в голову. Все почалось з ескізу татуювання. Я спочатку задумала зробити щось типу коміксу на людях - кожен з клієнтів мав би мати на собі якусь частинку історії з одним персонажем, який присутній на кожній картинці. Він мав бути в різних ситуаціях і в різних реальностях, тому і назвала «альтернативна реальність». Спершу думала зробити десь робіт із 5, але потім персонаж мені сподобався, і я захотіла збільшити масштаби та перенести ідеї на полотна, збільшити кількість картин.

Я навіть не можу сказати, звідки в мені взявся цей персонаж, цей образ людини без обличчя. Напевно, моя підсвідомість вирішила, що це я сама.

Одного дня до мене прийшла моя клієнтка і запропонувала організувати виставку в Польщі, в м. Щецінь. Я погодилась. Ми вирішили збільшити загальну кількість робіт до чотирнадцяти (на той момент в мене було готових всього чотири). Ще десять робіт я зробила упродовж трьох місяців.

Оце швидкість! Ти взагалі хоч трохи спала?

Та я просто в принципі швидко працюю. Ще в художній школі моя викладачка мені казала: «Олю, не поспішай!», і мені ця фраза часто звучить в голові її голосом.

На одну роботу в мене в середньому іде одна ніч, саме тоді мені найкомфортніше працювати. Сюжети були вже продумані, а це для мене половина роботи. Основна сюжетна лінія серії - це пошуки себе, власного «я» і, можливо, якась така неможливість ужитись із собою, тому ця серія не має логічного кінця, вона просто закривається.

Напевно, коли хтось робить серію робіт, то він обирає якесь логічно звершене число, а не 14 - ні туди, і ні сюди. Тому я відкладаю цю одну роботу - п'ятнадцяту - до того моменту, коли мій персонаж себе знайде. І коли стаю на бік глядачів, які оцінюють мої картини, то розумію, що люди більше запам'ятовують якісь трагедії, незавершені драми, а не складні історії, які врешті-решт щасливо закінчуються. Якби я домалювала гепі-енд, придумала якусь дівчину-без-обличчя і альтернативне щастя, то це була б казочка для дітей. Мені ж хотілось чогось складнішого, глибшого, цікавішого, серйознішого. Хотілося, щоб це було якось дуже щиро, щоб зачіпало кожного за щось потаємне. У свої роботи завжди вкладаю частину себе, а це зовсім не легко. Адже я переконана, що у кожної творчої людини є певний ліміт креативності, ідей. Ти береш і роздаєш себе всім, залишаєш маленькі шматочки себе всюди. Потім приходить момент, коли ти перестаєш відчувати себе цілісною особою, робишся вразливим.

Твій герой мандрує однією реальністю, чи різними світами?

Думаю, що він сам як купа світів. Він дуже різносторонній. Я, власне, хотіла показати, що обличчя людини – це її особистісна ідентифікація, а він позбавлений цієї можливості, обличчя у нього нема. Зате є дещо інше – безліч світів і реальностей всередині, якими він подорожує.

Всі деталі – це моє намагання показати на картинах, ким є цей герой. Під час роботи я читала багато Кастанеди. Це мене дуже надихнуло на багато моментів, і навіть остання робота називається «Станція Ікстлан» (це з «Путешествия Икстлан»).

Чи дотримуєшся якогось стилю в живописі?

Я не стараюсь підлаштувати свої картини під певний стиль, не хочу себе обмежувати. Я малюю так, як в мене виходить і так, щоб мені подобалось, щоб зміст та ідею картини можна було прочитати в символах.

Однак, якби все ж довелось обирати конкретний стиль, то я б, напевно, зазіхнула на сюрреалізм. Він мені найбільше подобається, і, здається, дає можливість працювати на чисто інстинктивному рівні. Через призму сюрреалізму можна втілювати якісь зовсім неадекватні сюжети, які складаються з парадоксів та, водночас, мають певне смислове навантаження. Символізм дуже важливий в роботах – мені не цікаво малювати бездумні глечики і фрукти.

Символи шукаєш в зовнішньому світі, чи віднаходиш в собі?

 Якщо ти розумом дотикаєшся до чогось – процесу, явище чи чогось іншого, – то ти пропускаєш це через себе, і це виходить, наче своєрідний синтез.  Я довго над цим думала, і зрозуміла, що все зводиться до подібного синтезу. Все циклічно, і це якраз дуже явно відображено в «Альтернативній реальності». Особливо останні картини –- там персонаж роздвоюється. Це наче біполярність кожної особистості, яка прагне віднайти внутрішню гармонію. Іноді, коли думаєш над картиною, над деталями, то просто дах зносить від потоку ідей та інформації! Купуєш велетенське двометрове полотно, яке заледве поміщається в кімнаті та переважує мольберті починаєш працювати.

В картинах серії є логічна послідовність, попри те, що іноді вони можуть бути не пов'язані між собою. Кожна картина має назву. Але я намагаюсь уникати опису картин, навіть для виставок – набагато цінніше, коли глядач сам для себе інтерпретує побачене, а не читає те, що бачить художник. І це в певній мірі витворює ще одну (а може і не одну) альтернативну реальність.

Взагалі деякі мої картини – це «роботи крайнощів»: вони викликають або захоплення, або огиду чи страх. Хоча,особисто я не планувала вкладати в них якусь із цих емоцій. І взагалі, немає зовсім білого чи чисто чорного – у світі є багато-багато відтінків сірого.

Або мільйони відтінків Космосу, який так часто трапляється на твоїх картинах.

Так, на картинах всі ті кольори, які я найбільше люблю – це переважно холодна палітра. Але є одна робота, в якій використані тільки теплі кольори (назва «Make a wish»), вона, напевно, одна із найдинамічніших моїх робіт.

Взагалі мені дуже подобаються описи Космосу в творах Рея Бредбері. Його твори також зіграли велику роль у моїй творчості. Також люблю Стівена Гокінга, його Теорія Великого Вибуху справила на мене величезне враження, і власне одну картину я присвятила йому. Називається «Персональна Теорія Великого Вибуху». Може, колись випаде нагода йому про це повідомити.

Серія зараз активно виставляється. Куди далі після Польщі?

Ну, роботи досі в Щеціні. Найближчим часом вони поїдуть в Берлін, 18 жовтня (якраз на мій день народження) відкриється виставка. Зараз якраз займаюсь оформленням документів. До речі, одним із найпроблемніших питань є перевезення картин за кордон. Їх не можна надсилати поштою – бо це твори мистецтва. Тому спершу потрібно зробити експертизу. Після довгих пошуків я знайшла приватну фірму, яка надає подібні послуги. Так от, виявилось, що отримати експертну оцінку однієї роботи коштує 400 гривень... А в мене картин 14 – уявляєш, яка сума? Однак завдяки знайомим дивом знайшла державну установу, яка теж займається тим самим. І, знаєш, скільки в них коштує експертиза однієї картини? Одинадцять гривень!

Саме транспортування теж окрема тема – їх, як вже казала, поштою не надішлеш, сама я теж не могла тоді поїхати. Тому довелось найняти перевізника. Можна сказати, що я викликала для своїх картин таксі зі Львова в Щецінь. За три дні, поки мої картини їхали до галереї, я ледь не посивіла – а раптом водій виявиться недобросовісним, продасть картини (експертами вони були оцінені в сорок тисяч гривень) і продасть їх! Але все пройшло добре.

А ти сама коли-небудь продавала свої картини?

Пропозиції щодо покупки отримую регулярно. Але особисто для мене продаж своїх картин – це наче окремий вид проституції. Я можу подарувати роботу, запросто. Але не продати. В жодному разі.

А щодо приватних замовлень – нууу, переважно це виглядає так: «От в мене є порожня стіна, можеш намалювати на ній от так, як на цій картинці? Але саме так, як показано, нічого свого». Не знаю, хто і що мав би в мене замовити, щоб я погодилась це виконати. Та і замовлення мене цікавлять лише в тату-сфері, в живописі я маю намір зображати те, що в мене в голові. І то після серйозного відбору.

Кастанеда свого часу писав про мистецтво: «Мистецтво - це вміння зберігати баланс між чудом бути людиною і між жахом бути людиною». Вважаю ці слова певним правилом, чи що. Правилом, яке потрібно використовувати тоді, коли вагаєшся.

Ці таємничі цифри, якими ти підписуєш свої роботи – 01:36 розповіси про їхнє значення?

Багато людей запитує, хтось пробує сам здогадатись, навіть різні теорії будують. Найпопулярніша – це час мого народження. Ще говорять про географічні координати, посилання на певні книги. Однак це для мене є дуже особистим і символічним, окремою теорією і заледве чи не релігією. Кожна людина повинна залишити для себе якусь таємницю, чи не так?

Спілкувалась Тетяна Павліченко.
Фото автора

 

Інтерв'ю Твого міста