«Ми вдома розмовляли тільки українською мовою, хоч в школі говорили іспанською. Відзначали свята за григоріанським календарем. На Різдво по хатах колядували, батьки багато колядок нас навчили! Пам’ятаю, вдома була книжечка з колядками. Перша – «Бог предвічний», а я ж її напам’ять знав. То зіставляв собі букви зі звуками і так вивчив українську абетку. Сам і читати українською навчився», – каже отець Василь Король із Салезіянського Згромадження УГКЦ. Нині йому 95 років, він пригадує дитинство в Аргентині, розповідає як навчився української абетки по коляднику, і як берегла рідні традиції його родина. Він також розповів про свій шлях до священства і чуда, які з ним траплялися.

Розмову зі священником опублікував сайт Салезіянського Згромадження УГКЦ. Отець Василь живе у монастирі отців Салезіян, що біля церкви Покрови на Личаківській. Запрошує пройти у кімнату для розмов на першому поверсі. 

«Моя келія поверхом вище – туди сорок сходинок, – каже. – Я собі таку зарядку придумав – ходжу по них вверх і вниз, вверх і вниз».

Скільки разів на день так ходите?

Думаю, десь п’ятдесят, – отець сміється. – Рух і гарний настрій продовжують життя! Я тепер раз на місяць показуюся лікареві – ну, бо кажуть, що в такому віці треба бути під наглядом медиків. Знаєте, що лікар сказав мені останнього разу? «Як би було добре, якби всі хворі були такі, як ви». Я маю дуже цінний талант: коли з кимось спілкуюся, то в той момент Господь підказує мені, що такого сказати, щоб людина усміхнулася, щоб була радісна. О, бачите, і ви вже усміхнулися! Велику ласку Бог мені дає!

Отець розкладає на столі великий аркуш, на якому зображені портрети 16-ти осіб.

«Це моя сім’я, – пояснює. – У центрі – мама Євгенія і тато Павло. А навколо – я і мої 13 рідних братів та сестер – від найстаршого до найменшого. Я – п’ятий за порядком. Цілий рік, ще коли жив в Аргентині, ходив по родині, збирав ці фотографії. Тепер маю гарну пам’ятку. Семеро моїх рідних уже померли, а інші семеро, разом зі мною, ще на цьому світі. Недавно сестра Василина святкувала своє 100-річчя. Вона тепер найстарша з нас. Усі мої рідні залишилися в Аргентині, я один в Україну приїхав. І один з усіх став священником».

Сам вивчив українську абетку

Отець Василь народився у провінції Місьйонес, у колонії Лас Тунас міста Апостолес. Туди наприкінці 19 століття з Галичини виїхали його дідусі і бабусі – і по татовій, і маминій лініях. Землі цієї провінції пустували, тож уряд вирішив заселити їх іммігрантами, зокрема з України.

«Уряд поділив територію провінції на квадратні ділянки, на кожній розселяли по двоє господарів, – розказує отець. – Там було вдосталь місця і для двох будинків, і поля, і пасовиська. Українці – працьовиті і розумні люди, змогли скоро пристосуватися до нових умов і дати собі раду».

Батько отця Василя приїхав в Аргентину у 12 років. У дорослому віці ходив на роботу в сусіднє село, познайомився там з майбутньою дружиною. Мама народжена в Аргентині. 

Коли Павло і Євгенія побралися, збудували собі цегляний будинок. Цеглу робили самі – випалювали з глини. Одне з приміщень виділили під столярню. 

«Тато був відомий в окрузі столяр, дуже здібний. Міг зробити все, що його просили, – каже отець. – Мав різні інструменти, столярний верстат, токарний станок. Ми з братами, вже як закінчили школу, працювали разом з ним. Вміли дати собі раду і з металом, могли самі окувати колесо. Помагали батькам і в полі, і біля худоби. З самого малку весь час працювали. Як тато чи мама щось сказали – то було святе. Як то можна було не послухати маму чи тата? Дехто питає мене: «Що ви там робили в Аргентині?» Я відповідаю: «А ви спитайте, що я не робив!» Я вмів і робив усе – орав, садив, сапав, косив, корову доїв, ходив біля коней, пік, прав.

Батьки вирощували кукурудзу, пшеницю, рис, чай. А найбільше – маніок, ми називали його мандзьоха.  Цей овоч замінював нам картоплю. Маніок росте високим кущем, а в їжу споживають корені-бульби. Вони завтовшки як звичайна бульба, але довші.  Мандзьоха дуже смачна. Мама її смажила, варила, ліпила з неї вареники. З мандзьохи можна навіть муку зробити, то мама пекла з неї хліб».

З 6-річного віку аргентинські діти обов’язково мали ходити до школи, каже отець. Навчалися 8 років.

«Зранку – чи дощ, чи болото по коліна, – ми з братами і сестрами ішли три кілометри на науку. Хоч мама і тато мали вдома багато роботи, дуже пильнували, як ми вчилися, ніколи не пропускали батьківських зібрань. Я добре в школі вчився, всі предмети любив», – розповідає о. Василь.

У провінції Місьйонес сформувалася велика українська діаспора.

«Українці берегли свою культуру, звичаї, передавали їх дітям, – каже отець. – Ми вдома розмовляли тільки українською мовою, хоч в школі говорили іспанською. Відзначали свята за григоріанським календарем. На Різдво по хатах колядували, батьки багато колядок нас навчили! Пам’ятаю, вдома була книжечка з колядками. Перша – «Бог предвічний», а я ж її напам’ять знав. То зіставляв собі букви зі звуками і так вивчив українську абетку. Сам і читати українською навчився».

Батьки побачили, що я вже не дихаю. Я помер

Отець Василь каже, коли був зовсім маленьким, не мав ще двох років, з ним сталося велике чудо.

«Я тоді сильно захворів. Не знаю, що то була за хвороба, але однієї ночі батьки побачили, що я вже не дихаю. Я помер. Мама дуже плакала, а дідо подивився на мене і каже: «Я казав, що з тої дитини нічого не буде, бо вона дуже цікава». Мама послала сестру по сусідку-польку. Та прибігла, взяла мене за руку, почала розтирати. Я поворухнув рукою і відкрив очі.

То було якесь Боже провидіння. Не знаю, чи то мама так щиро молилася, чи сусідка мала якийсь дар від Бога. Але тоді сталося велике чудо: хоч моє тіло досить довго було неживе, це ніяк не відбилося на моєму здоров’ї. Я ріс спокійною дитиною, був здоровим юнаком, став священником і от недавно відсвяткував 95 років. Батьки не розказували мені цієї історії. Одного разу, вже в старшому віці, я спитав маму, хто з синів найбільше їй докучав. Вона сказала: «Ти, бо ти помер». А коли я вже був в Україні, Василина написала мені в листі, як то все сталося».

А чому дідо казав, що ви були дуже цікава дитина?

«Не знаю, я був малий. Спитаєте колись його», – жартує отець.

Як мама привчала вас до молитви?

«Щоразу після вечері клала менших на ліжко в рядок, старші сідали збоку, і ми разом відмовляли молитви. А тоді вже могли йти спати. Так само кожного ранку мама піднімала нас і кликала до молитви перед сніданком.

Щонеділі ми їхали возом до церкви. Але старші мусили лишатися вдома, пильнувати господарку. То ми чергувалися, щоб хоча б раз на місяць кожен міг побути на Службі Божій.

Менші дорогою до церкви мали забаву –  рахували, скільки автівок побачать. Часом вдавалося дві побачити, іноді – три. Як перший раз до церкви поїхала молодша сестра, повернулася додому дуже щаслива, казала: «Я бачила тільки одну машину, але доторкнулася до неї!».

Як ви познайомилися із Салезіянами?

За два кілометри від нас був салезіянський монастир, при ньому – рільнича школа.  Мій старший брат Петро ходив туди на роботу – сушив у диму листя, з якого робили чай мате.  Мате – це традиційний напій в Аргентині. Я любив пити його з молоком.

Коли мені було 16, я попросив Петра взяти мене з собою, підготував собі торбинку з речами, щоб в монастирі перебути тиждень. Ми прийшли, а монах-братчик Серафим Проспіро, який пильнував робітників, каже: «Зараз тут нема роботи, ось вчора я сказав одному чоловікові, що мусить вертатися додому». «Але брат вже взяв з собою речі», – Петро показав йому мою торбинку. Братчик Серафим усміхнувся і дозволив лишитися. Я працював там 10 місяців.

Мріяв стати монахом – хотів бути таким же веселим, привітним, побожним і стриманим, як брат Серафим. Якось наважився розповісти про це настоятелю монастиря Еміліо Скросаті.  Він поговорив з моїми батьками, розпитав їх все про мене, про шкільну науку. І салезіяни взяли мене під свою опіку.

Одного разу в монастир приїхав отець-місіонер з Європи. Сказав мені: «Ти маєш бути священником». А я ніколи раніше не думав про це. Що то за диво було зустріти отця, який подарував мені таку величну мрію – стати священником!

Багатолітній секретар єпископа

Василь Король опанував теологію та філософію у виші міста Кордови. Після висвячення у 1960 році його призначають у місцевий салезіанський монастир для аспірантату.

Велику роль у житті отця Василя відіграв владика Андрій Сапеляк. Через місяць після єпископської хіротонії, у 1961 році, владика вирушив до Аргентини, щоб на територіях, де заселилися українці, творити Українську Церкву.

«Ще будучи в Римі, владика шукав собі секретаря, – розповідає о. Василь. – Хотів би, щоб ця особа була українцем і знала іспанську мову. В Римі серед салезіян такої людини не було. Тож єпископ вирішив пошукати в Аргентині. Прийшло йому на думку взяти книгу, де записані всі салезіяни. Побачив там моє ім’я і прізвище і зрозумів, що я українець. Коли мені повідомили, що владика хоче, щоб я був його секретарем, дуже здивувався. Бо раніше навіть не спілкувався з ніяким єпископом. А Бог так дав, що я був багато років секретарем єпископа: владика Сапеляк відійшов у вічність на 98-му році життя».

Разом з єпископом отець Василь їздив областями Аргентини, де жили українці.

«Ми не мали машини, їздили поїздами і автобусами, – пригадує. – У єпархії бракувало священників, то, крім секретаріату, я займався і іншими справами –  заступав парохів у парафіях, кілька років був канцлером і економом – пильнував будівництва каплиць на околиці столиці».

«Ти будеш писанкою»

У 1994 році отець Василь Король приїхав на Львівщину, аби за волею владики долучитися до започаткування Салезіянського Згромадження в Україні.

«Люди кажуть, коли священник служить свою першу свою Службу Божу, то що тоді попросить – Бог дасть. Я просив відправити хоча б одну Службу Божу в Україні. Бо дуже хотів бути тут, звідки мій рід, де моє коріння. Бачите, як я довго чекав, поки мрія збулася? Аж 30 років. Але Бог не забув про неї і здійснив її в благодатний час, коли Україна вже була вільна, греко-католицька церква вийшла з підпілля, коли ми могли вільно тут продовжувати справу Дона Боско. Якось я захотів собі порахувати, скільки ж Літургій відслужив в Україні. Але то неможливо злічити, я ж відправляв Служби Божі щодня, роками», – отець усміхається.   

Владика Андрій відряджав отця Василя в Україну з незвичною настановою.

«Це було напередодні святкування в Україні Великодня, – згадує отець. – Владика сказав, що хотів би подарувати парафіянам у Львові писанку – одну для всіх. Я здивувався, кажу: «Владико, така писанка мала би бути надзвичайна і дуже цінна». А владика каже: «Ти будеш тою писанкою». «Але ж я не є надзвичайною особою і дуже цінною», – сказав єпископу. А владика відповідає: «Цей дар є надзвичайний, бо ніхто не дарує особу як писанку, а я дарую. А ти є цінний, бо ти священник, а священник є особливо цінний в Україні».

Я прибув до Львова 17 квітня, а наступного дня у церкві Покрови уже сповідав людей. Був тиждень перед Вербною неділею, людей було дуже багато – після десятиліть заборони Церкви усі були спраглі сповіді, молитви.

Дякуючи Богові, сповідаю вірних і до сьогодні. І знаєте, не тільки хочу дати їм розгрішення. Хочу людей підбадьорити, щоб після сповіді вони ішли додому радісні. Бо ж писанка – це щось радісне», – отець усміхається.

Отче, а які б настанови ви хотіли дати читачам, молоді?

Не беріть на себе багато! Бо не зможете все виконати і будете невдоволені. А треба жити радісно.

Просіть, але не чекайте, що Бог дасть вам вже.

Пам’ятаймо: Бог нам дав найбільшу ласку –  Дар життя. Зробив велике чудо – створив нас з нічого! Боже, яке то щастя жити!

Автор: Христина Старецька

Фото з сайту Салезіянського Згромадження УГКЦ