Фото: Andriy Zholob
Переродження. Історія львівського панк-рокера, який вчиться бути військовим лікарем
Зіпсований день народження
Моя історія починається з того, що я зіпсував день народження дружині – на самі уродини Яринки пішов в армію. Не те, щоб я був великий герой-доброволець, який всіх на світі переможе і вилікує, але прийшла повістка, а як треба, то треба.
Читайте також: Наш прапор – мирний, але з кров'ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип'якевич-Димид про сина-героя
Спочатку був трохи пригнічений і це абсолютно нормально. Кожна людина, якій треба їхати ближче до військових дій відчуває щось таке. Я добрався на Сихів, звідти один з воєнкомів особисто повіз мене на курси. Мене і ще 40 таких лікарів, яких треба було перетворити, переродити. Серед нас були ті, хто має чималий досвід: хірурги, урологи, анестезіологи, а були й такі, хто після закінчення інституту не практикував 15 років. Але диплом є, державний обов’язок є, лейтенант запасу медичної служби є – треба іти працювати лікарем. Їм найскладніше, бо це люди, які були в бізнесі впродовж 15-20 років, а тепер їм нагадують, що колись вони були лікарями, тож мусять тепер ними попрацювати.
Впродовж місяця ми готувалися і вивчали, що ж таке тактична медицина, бойова травма, як заповнювати тонни медичних документів на лінії фронту. Ми знову, вже в дорослому віці, вчилися знаходити собі друзів, що, в принципі, не просто, особливо після 40 років. Переналаштовували вже завчені процеси, адже лікування бойових і побутових травм відрізняється.
Людина планує, а Бог – керує
Я вже був теоретично підкований, потрапив в госпіталь, трохи оперував, асистував. Почали з’являтись думки, що цим і займатимусь, але ситуація вимагала певних особистих змін, я потрапив до медичної роти і тут моя душа стривожилась вдруге. Розумів, що їду до інших людей, знову треба наводити контакти. Лиш познайомились, а за кілька днів нам кажуть: «Все хлопці, прийшла вам пора лікувати тих, хто нашу землю захищає».
Тепер, коли я вже місяць перебуваю в театрі військових дій, ближче до лінії розмежування, розумію, що в мене не надто складне завдання. Отримую поранених різного ступеня важкості з лінії бойових дій, яких привозять на важкій броньованій техніці. Моя справа їх стабілізувати, або, як кажуть в нас в військовій медицині, «закрити краники», тобто зупинити кровотечі – це найважливіше. Далі треба оцінити стан пацієнтів. І тут важлива розмова – це, як я переконався, найважливіший інструмент для військового медика. Якщо пацієнт з тобою контактує, говорить, то ти розумієш, що він при свідомості і розмовою можеш навіть контролювати його стан, розуміти, чи він ускладнюється дорогою.
Вчитись треба завжди
Неймовірну роботу роблять наші водії. Це пацани, які в мирному житті були пересічними менеджерами середньої ланки або займались чимось схожим. Ці хлопці роблять все, щоби довезти пацієнта швидко і м’яко. Не завжди так виходить, бо буває, що веземо складних пацієнтів, підлітаємо і гепаємось головами та спинами об стелю нашої швидкої. Але головне їх довезти.
Є у нас і важча справа: обстежуємо та ідентифікуємо загиблих. Не хочу окреслювати їх цифрами – це люди, чиїсь діти, чиїсь батьки. Часто вони без документів і доводиться повністю їх обстежувати, з голови до п’ят, щоб знайти якісь дані. Деколи знаходимо жетони, документи в цілком несподіваних місцях. Найважливіше, щоб такого пацієнта не позначили біркою «невідомий», тому намагаємось якнайшвидше ідентифікувати і передати далі.
Щодо моєї команди – працюємо доба через добу, підміняємо один одного. Відверто скажу: не зважаючи на те, що я поліклінічний травматолог з майже 20-річним стажем, прислухаюсь до зовсім молодих парамедиків, які на війні довше, ніж я. Ходжу дивитись на кожного пацієнта, як йому надають допомогу, навіть якщо він не мій і не ми його забираємо. Тут працюють люди з усієї України, з різним рівнем вмінь: і лікарі, і парамедики, і поліцейські. Всі фантастичні і точно розуміють, нащо тут потрібні.
Розгублені, як діти
Наша головна справа – дати увагу бійцям. Найпоширеніша травма зараз – це акубаротравма або, людською мовою, контузія. Вогнепальною зброєю не особливо воюють – переважно це артилерія, авіація. Слава Богу, осколки влучають не у всіх, але багато хто отримує удар звуковою і тисковою хвилями. Таких пацієнтів привозять до нас на точку евакуації.
Уявіть собі людей, вкритих кількаденною «бронею» з пилу, поту, бруду, зневоднених, виснажених. Єдине, що в них вирізняється на обличчі – це білі очі, погляд яких не концентрується в одній точці. Коли таких пацієнтів вивантажують, вони поводяться, як діти, яким в садочку треба вперше виступати перед батьками. Згадайте собі своїх дітей, які товпляться, один об одного стукаються. А тепер уявіть на їх місці здорових бородатих мужиків зі зброєю, які поводяться так само і не знають, куди подітися. В таких випадках я послуговуюсь вміннями і досвідом ведучого. Зрозумів, що їм треба давати чіткі рекомендації, як в ресторанах швидкого харчування вигукувати «вільна каса». Відповідно, кричу: «Хлопці, розрядили зброю!», – і вони чемно, дійсно як діти, розряджають її. Кажу: «Здали гранати, бо вони зі мною в машині не поїдуть», – і вони здають. Веду далі: «Дивіться, я з синьою рукавичкою. Ті, хто розрядили зброю і здали гранати, підійдіть до мене». Не повірите, ледь не тримаючись за руки підходять, я забираю їх в машину. І коли вже відчувають себе в спокійні атмосфері, змушую їх багато пити, відпоюю водою – звичайною, мінеральною, соленою. А потім обов’язково жартую якимось ідіотськими жартами, як от «Хто скільки жінки не бачив» тощо. Оця атмосфера лікує неймовірно. Тоді додаю своє лікування, бо в одних голова болить, в інших – у вухах дзвенить. Коли вже доїжджаємо до лікарні, розумію, що віддаю їх в достатньому для спілкування стані, стабілізованих, не таких ошелешених – і розумію, що свою роботу я вже зробив.
Є складніші пацієнти, зокрема з черепно-мозковими травмами… Дуже хочеться врятувати всіх, і хоч знаю, що це не можливо, але буду робити все, що від мене залежить. Розумію, що, по суті, ще не відбулося навіть 10 відсотків мого переродження з цивільного лікаря на військового. Але дуже сподіваюсь, що до перемоги так і не встигну стати на 100 відсотків військовим лікарем.
У Львові відбувся благодійний захід під назвою «Час історій: воїни світла» про історії українців, що воюють кожен на своєму фронті. Пришвидшити перемогу України можна, переказавши кошти для наших військових:
- посилання на банкінг: https://send.monobank.ua/jar/3Z2TUZ25ne
- за номером картки банку: 5375 4112 0195 8589
- за Qr-кодом на фото
Марічка Ільїна
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Війна і наступ Росії
- «Я хотів повіситись, але вдома чекали діти». Військовий, що пережив російський полон
- Зібрав 7 мільйонів і пішов воювати. Історія добровольця
- Два роки тому на Львівщині загинуло щонайменше 60 військових. Кого за це судять
- «Повернути своє життя». Як відновлюють будинки на Стрийській після прильоту ракет
- Як Львів пережив масовану повітряну атаку. Деталі і коментарі
- «Казав, що має кілька патронів». Мати полоненого «азовця» чекає на його повернення
- Друга зима в окопах. Чи можлива ротація бійців, які давно воюють
- Новий етап війни, Або що відбувається на фронті
- Удар «шахедів» по Львову. Що летіло на Львівщину та куди влучили
- Віталій Портников: «Вагнер» у білорусі не для того, щоби бавитися в пасочки
- «Я пів року не бачив сонця і неба». «Азовець» Святослав Сірий про війну і полон
- «Я пішла шукати кицю – так і зберегла своє життя»
- «Я міг залишатися дома, але я тут», – викладач УКУ, який пішов на фронт
- «Хто я в цій війні». Волонтерка військового госпіталю Наталія Арестова
- «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра
- Як минув рік повномашстабної війни для Львова: спогади, цифри, фото
- «За рік бійці втомилися, але в них є місія». Інтерв’ю з військовим психологом
- «Я тут заради сім’ї та країни». Історія бійця з книжкою Тімоті Снайдера
- «Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки
- Віталій Портников: «Українці завжди робили свій вибір»
- Без світла, але без вас. Як львів'яни рятуються у випадках знеструмлення
- «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук
- Як бізнес у Львові готується до блекауту та кому потрібні генератори
- Танкіст, який звільняв Ізюм: «Ми знаємо наші танчики до кожного гвинтика»
- Що означають масові ракетні обстріли та до чого готуватись. Прогноз експерта
- «Чоловік багато зробив, аби Маріуполь був українським», – дружина «азовця»
- Віталій Портников: «Формула перемоги у цій війні очевидна»
- «Ядерний удар, обмін полонених та мобілізація – це політична гра путіна», – експерт
- «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону
- «Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя
- Влада з волонтерами не конкуренти. Яким є рішення для порозуміння
- Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»
- На чий бік стане світ? Аналіз промов Зеленського та путіна з початку великої війни
- «День Незалежності для росії – як кістка в горлі, треба бути готовим до всього», – експерт
- Двоє навіть поплили через річку. Як на кордоні ловлять ухилянтів та що на них чекає
- «Ми намацали больові точки противника». Військовий експерт про зміну стратегії на війні
- Наш прапор – мирний, але з кров’ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип’якевич-Димид про сина-героя
- «Уявіть, що війна буде тривати десять років». Микола Савельєв про передову і тероборону
- Воїн світла. Спогади про героя Тараса Жеребецького
- «Я божеволію». Як рідні шукають зниклих безвісти військових і куди їм звертатися
- «Кожен чимось жертвував, щоб вивезти поранених за кордон». Історія фельдшерки
- «Потрібно бути готовими». Військовий експерт про наступ білорусі і ескалацію на сході
- Яку зброю Україні передають союзники та що потрібно ще для перемоги
- «Треба йти до кінця» – львів’янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на cході України
- «Він був таким крутим чуваком». Сестри Артемія Димида про Героя і війну
- «Той, хто вмів літати». Спогади про Героя Артемія Димида
- Як у Львові оцифровують підбиту російську техніку. Репортаж із 3D-студії
- Острівець освіти. Як українські вчителі відкрили у Румунії школу для біженців
- 100 днів опору. Історії захисників, які наближають нашу перемогу
- «Коли є питання життя і смерті, то є бажання продовжити рід». Як війна впливає на стосунки
- «Все дуже складно». Олексій Францкевич про можливе вторгнення Білорусі
- Шок пройшов. Як нам спільно відбудовувати Україну
- «Україна знову має годувати світ». Що може змінитися для нашої держави у червні
- «Цінності важливіші за інтереси». Валерій Пекар про те, як Україна змінює світ
- Броня перемоги. Хто виготовляє бронежилети для військових і як їх перевіряють
- «Британці пишаються Україною». Найстаріший волонтер світу у Львові підтримав українців
- Які ракети запускає росія на Львівщину і чому не всі вдається збити
- «Це нова піхота, за якою – життя». Як зберегти тероборону і що треба у ній змінити
- Я не знав, чи у мене залишилися очі. Історія львівського розвідника
- Це вже не війна, а полювання. Мама пораненого азовця зі Львова про бій за «місто Марії»
- Є дві речі, на які ти маєш вплив під обстрілами. Історія «джавелінщика»
- «Зарубати слона кинджалом». Чому бійців з тероборони відправили у «гарячі точки»
- «Ми опинилися в 1944-му році». Віталій Портніков про уроки Другої світової війни
- «Наше головне завдання – вижити». Директорка «Території терору» про історію опору
- «Хочу дихати своїм повітрям і допомагати вдома». Історія біженки, яка повернулася додому
- Російський фарфор і раритетні ікони. Що знайшли в будинку «імператора» Козака у Львові
- (Не) їдуть без екіпіровки. Чи забезпечує держава військового всім необхідним
- Що зміниться для України, якщо путін офіційно оголосить війну. Прогноз експерта
- 1 травня: чи варто його святкувати, а чи скасувати як елемент радянщини
- Слава Україні! Історія прикордонника, який підірвав себе заради побратимів
- «У Бога закінчилося терпіння». Психолог про «затяжну» війну і як вона змінить українців
- «Ці рани надто глибокі». Як у село біля Маріуполя прийшли окупанти
- «Щоби забрати поранених вночі, ми їдемо навпомацки». Як воює парамедик із «Госпітальєрів»
- Взяти Одесу вони точно не зможуть. Політолог про ймовірне вторгнення з Придністров’я
- Гроші, робота, освіта. На що можуть розраховувати біженці з України за кордоном
- «Найгірше було при москалях». Як українці святкували Великдень під час воєн
- Будуть масивніші бомбардування. Експерт про 9 травня, цілі росії і новий виток війни
- «У концтаборі ми знали, що союз розпадеться. З росією буде те саме», – Мирослав Маринович
- Чому у XXI столітті люди здатні на таке насильство? Військовий капелан про путіна, росіян та Європу
- «Захищав людей у маршрутці й на вулиці». Спогади про оператора і воїна Юрія Олійника
- Чи вигідна Україні мирова з росією. Реакція експертів
- «Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку», – Святослав Вакарчук
- Леви охороняють Львів, або Як місто рятує свої пам’ятки
- 12 днів у підвалі. Історія маріупольця, якому вдалося евакуюватися до Львова
- «Кожен позов, кожне невиконане росією рішення, є ще одним доказом для всіх», – правник
- Гуманітарка має стати на рейки. Як і хто координує допомогу на Львівщині
- «Фото та відео руйнувань дуже важливі для міжнародного суду над Росією», – юрист
- «Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові
- Це мільйон доларів на день. Андрій Садовий про переселенців та життя у час війни
- Чи можна буде засудити Росію в Гаазі. Політолог-міжнародник про російсько-українську війну
- Українці показали світу, що свобода варта того, щоб за неї помирати, – Юрій Поляківський
- «Надягнув бронежилет на священничий одяг». Історія отця, який молиться з киянами
- «Київ узяти неможливо». Історія депутата, який патрулює нашу столицю
- «Я не геройка, просто хочу жити заради України». Історія киянки, яка не їде з міста
- Як у Львові працює гуманітарний штаб для допомоги біженцям. Репортаж
- У пунктах збору тероборони і військкоматах аншлаги, – Роман Матис
- «Ми прокинулися в іншому часі, у часі війни». Як у Львові відреагували на російський напад