Андрій Жолоб, травматолог, вокаліст гурту «Бетон» і ведучий «Часу історій» зі своєї швидкої у прямому включенні з фронту розповів про те, як опинився на війні, які там найпоширеніші травми і що найважливіше у його роботі.

Зіпсований день народження

Моя історія починається з того, що я зіпсував день народження дружині – на самі уродини Яринки пішов в армію. Не те, щоб я був великий герой-доброволець, який всіх на світі переможе і вилікує, але прийшла повістка, а як треба, то треба.

Читайте також: Наш прапор – мирний, але з кров'ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип'якевич-Димид про сина-героя 

Спочатку був трохи пригнічений і це абсолютно нормально. Кожна людина, якій треба їхати ближче до військових дій відчуває щось таке. Я добрався на Сихів, звідти один з воєнкомів особисто повіз мене на курси. Мене і ще 40 таких лікарів, яких треба було перетворити, переродити. Серед нас були ті, хто має чималий досвід: хірурги, урологи, анестезіологи, а були й такі, хто після закінчення інституту не практикував 15 років. Але диплом є, державний обов’язок є, лейтенант запасу медичної служби є – треба іти працювати лікарем. Їм найскладніше, бо це люди, які були в бізнесі впродовж 15-20 років, а тепер їм нагадують, що колись вони були лікарями, тож мусять тепер ними попрацювати.

Впродовж місяця ми готувалися і вивчали, що ж таке тактична медицина, бойова травма, як заповнювати тонни медичних документів на лінії фронту. Ми знову, вже в дорослому віці, вчилися знаходити собі друзів, що, в принципі, не просто, особливо після 40 років. Переналаштовували вже завчені процеси, адже лікування бойових і побутових травм відрізняється.

Людина планує, а Бог – керує

Я вже був теоретично підкований, потрапив в госпіталь, трохи оперував, асистував. Почали з’являтись думки, що цим і займатимусь, але ситуація вимагала певних особистих змін, я потрапив до медичної роти і тут моя душа стривожилась вдруге. Розумів, що їду до інших людей, знову треба наводити контакти. Лиш познайомились, а за кілька днів нам кажуть: «Все хлопці, прийшла вам пора лікувати тих, хто нашу землю захищає».

Тепер, коли я вже місяць перебуваю в театрі військових дій, ближче до лінії розмежування, розумію, що в мене не надто складне завдання. Отримую поранених різного ступеня важкості з лінії бойових дій, яких привозять на важкій броньованій техніці. Моя справа їх стабілізувати, або, як кажуть в нас в військовій медицині, «закрити краники», тобто зупинити кровотечі – це найважливіше. Далі треба оцінити стан пацієнтів. І тут важлива розмова – це, як я переконався, найважливіший інструмент для військового медика. Якщо пацієнт з тобою контактує, говорить, то ти розумієш, що він при свідомості і розмовою можеш навіть контролювати його стан, розуміти, чи він ускладнюється дорогою.

Вчитись треба завжди

Неймовірну роботу роблять наші водії. Це пацани, які в мирному житті були пересічними менеджерами середньої ланки або займались чимось схожим. Ці хлопці роблять все, щоби довезти пацієнта швидко і м’яко. Не завжди так виходить, бо буває, що веземо складних пацієнтів, підлітаємо і гепаємось головами та спинами об стелю нашої швидкої. Але головне їх довезти.

Є у нас і важча справа: обстежуємо та ідентифікуємо загиблих. Не хочу окреслювати їх цифрами – це люди, чиїсь діти, чиїсь батьки. Часто вони без документів і доводиться повністю їх обстежувати, з голови до п’ят, щоб знайти якісь дані. Деколи знаходимо жетони, документи в цілком несподіваних місцях. Найважливіше, щоб такого пацієнта не позначили біркою «невідомий», тому намагаємось якнайшвидше ідентифікувати і передати далі.

Щодо моєї команди – працюємо доба через добу, підміняємо один одного. Відверто скажу: не зважаючи на те, що я поліклінічний травматолог з майже 20-річним стажем, прислухаюсь до зовсім молодих парамедиків, які на війні довше, ніж я. Ходжу дивитись на кожного пацієнта, як йому надають допомогу, навіть якщо він не мій і не ми його забираємо. Тут працюють люди з усієї України, з різним рівнем вмінь: і лікарі, і парамедики, і поліцейські. Всі фантастичні і точно розуміють, нащо тут потрібні.

Розгублені, як діти

Наша головна справа – дати увагу бійцям. Найпоширеніша травма зараз – це акубаротравма або, людською мовою, контузія. Вогнепальною зброєю не особливо воюють – переважно це артилерія, авіація. Слава Богу, осколки влучають не у всіх, але багато хто отримує удар звуковою і тисковою хвилями. Таких пацієнтів привозять до нас на точку евакуації.

Уявіть собі людей, вкритих кількаденною «бронею» з пилу, поту, бруду, зневоднених, виснажених. Єдине, що в них вирізняється на обличчі – це білі очі, погляд яких не концентрується в одній точці. Коли таких пацієнтів вивантажують, вони поводяться, як діти, яким в садочку треба вперше виступати перед батьками. Згадайте собі своїх дітей, які товпляться, один об одного стукаються. А тепер уявіть на їх місці здорових бородатих мужиків зі зброєю, які поводяться так само і не знають, куди подітися. В таких випадках я послуговуюсь вміннями і досвідом ведучого. Зрозумів, що їм треба давати чіткі рекомендації, як в ресторанах швидкого харчування вигукувати «вільна каса». Відповідно, кричу: «Хлопці, розрядили зброю!», – і вони чемно, дійсно як діти, розряджають її. Кажу: «Здали гранати, бо вони зі мною в машині не поїдуть»,  – і вони здають. Веду далі: «Дивіться, я з синьою рукавичкою. Ті, хто розрядили зброю і здали гранати, підійдіть до мене». Не повірите, ледь не тримаючись за руки підходять, я забираю їх в машину. І коли вже відчувають себе в спокійні атмосфері, змушую їх багато пити, відпоюю водою – звичайною, мінеральною, соленою. А потім обов’язково жартую якимось ідіотськими жартами, як от «Хто скільки жінки не бачив» тощо. Оця атмосфера лікує неймовірно. Тоді додаю своє лікування, бо в одних голова болить, в інших –  у вухах дзвенить. Коли вже доїжджаємо до лікарні, розумію, що віддаю їх в достатньому для спілкування стані, стабілізованих, не таких ошелешених – і розумію, що свою роботу я вже зробив.

Є складніші пацієнти, зокрема з черепно-мозковими травмами… Дуже хочеться врятувати всіх, і хоч знаю, що це не можливо, але буду робити все, що від мене залежить. Розумію, що, по суті, ще не відбулося навіть 10 відсотків мого переродження з цивільного лікаря на військового. Але дуже сподіваюсь, що до перемоги так і не встигну стати на 100 відсотків військовим лікарем.

У Львові відбувся благодійний захід під назвою «Час історій: воїни світла» про історії українців, що воюють кожен на своєму фронті. Пришвидшити перемогу України можна, переказавши кошти для наших військових:

• посилання на банкінг: https://send.monobank.ua/jar/3Z2TUZ25ne 
• за номером картки банку: 5375 4112 0195 8589
• за Qr-кодом на фото

Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.