Фото Катерини Москалюк

Фото Катерини Москалюк

Площа Ринок говорить російською. Чому так сталось і що робити?

13763 0
Сплеск невдоволення засиллям «російськомовних туристів» у Львові – це насправді дві проблеми в одній. І кожною зі складових потрібно займатись окремо, щоб не допустити вибуху.

Двоє українських письменників – Юрій Андрухович і Тарас Прохасько – висловили роздратування засиллям російськомовних туристів у західноукраїнських містах. І спровокували масштабну дискусію, в якій чимало більш чи менш публічних людей, львів’ян зокрема, погодились із їхньою позицією, інші – рішуче її засудили.

Це ще не конфлікт, а лише публіцистичні висловлювання інтелектуалів, які тягнуть за собою полеміку в соцмережах. Проте закривати на них очі було б небезпечною помилкою. Адже справжнє протистояння в суспільстві часто починається з проігнорованого й не проговореного невдоволення його, можливо, невеликої частини. Не раз доводилось чути, що Андрухович і Прохасько просто «насмілились висловити те, про що давно всі думали».

Проблема має дві складові. По-перше, це обурення появою великою кількістю саме російськомовних людей на вулицях західноукраїнських міст. По-друге, невдоволення перетворенням історичної частини міста на територію для туристів.

Ці емоції варто розглядати окремо, адже вони формулюють різні виклики для міської спільноти та влади. З першою доведеться не один рік працювати лідерам громадської думки, освіті, церкві, структурам громадянського суспільства. Що ж до другої, то тут муніципалітет і туристичний кластер спроможні самотужки зменшити суспільну напругу.

«Росіян» можна терпіти, коли вони мовчать

Отже, літератори нарікають на те, що російська мова звучить у сакральних місцях – львівському та івано-франківському середмісті, українських Карпатах.

Російська мова тут слугує болісним нагадуванням як про старі (Юрій Винничук, наприклад, порівнює бешкет «кацапчуків», жертвою якого став у дитинстві, з масовими розстрілами українців у ГУЛАГу), так і про нещодавні кривди.

«Варто усвідомити, що російська мова є не просто чужою. Вона є мовою насильства. Її конструкції, саме її звучання може викликати жахи», – формулює Тарас Прохасько, при цьому наполягаючи на терміні «російські туристи» замість «російськомовні», себто не розрізняючи російськомовних громадян України та іноземців.

«Український Захід ледве навчився робити спільне життя із своїми давніми росіянами, аж тут така навала», – додає Прохасько. На практиці це означає, що російськомовне населення галицьких обласних центрів, за радянських часів численне і привілейоване, стало практично непомітним. Частково вимерло, частково виїхало, частково асимілювалось, але здебільшого стало пасивним і безсуб’єктним. Те, що російська громада втратила голос у місті, засвідчує відсутність її реакції на виселення культурного центру з вулиці Короленка.

Інакше кажучи, росіяни, з якими можна співіснувати – це ті, що мовчать, яких не помітно.

Ототожнення людей, які говорять російською, з росіянами викликає чи не найбільше нарікань тих, хто критично реагує на текст Прохаська. Втім, такий підхід, виклично неполіткоректний, знаходить чимало прихильників. Які пропонують ображеним співгромадянам, якщо вони не хочуть бути «росіянами», просто перейти на українську.

У післямайданні роки і міська влада, і туристична індустрія, і частина активної громади доклали чимало зусиль, аби спростувати створений ворожою пропагандою ксенофобський (русофобський зокрема) імідж Львова. Залишивши хіба що пародійний образ кровожерних бандерівців у «Криївці» чи жартівливі пісні про нелюбов до москалів.

Нині ж опитування, проведене в окремому львівському районі, показує, як мало ми знаємо про справжню ситуацію з толерантністю мешканців міста до інших. Середні 3,2 бала з п’яти, на які опитані оцінили свою толерантність до «росіян», стають загрозливою цифрою, якщо маніпуляція «російськомовні = росіяни» спрацьовує.

«Переселенець» як предтеча «туриста»

До появи образу «російськомовного туриста» мішенню для негативу був образ «переселенця з Донбасу». Колонка-маніфест «УкрАінци і українці: чиє це місто» Богдана Волошина, опублікована на початку 2017 року, дає повне уявлення про цей образ: «…нетутешніх. Крикливих і рускогаварящіх. Ще рік тому ці люди сором’язливо перепитували російською назви вулиць і напрямок транспорту, а нині їх дуже чутно. Настільки, що лише їх і чутно. Мову не вивчили і не збираються, освоїлись настільки, що не приховують ворожості до всього їм незрозумілого».

Ще один характерний момент – як автор оцінює масштаби того, що вважає проблемою: «Рік тому на Львівщині було лише офіційно зареєстрованих переселенців зі сходу країни понад 10 тисяч. Реальна цифра, очевидно, суттєво більша. І потік зростатиме».

В іншому матеріалі читаємо, що 80% квартир у новобудовах купують переселенці з Донбасу. Тут же у довідці: «За 2016 рік у Львові в експлуатацію здано 475 тисяч 388 квадратних метрів житла».

За офіційною інформацією, в липні 2016 року у Львівській області було зареєстровано трохи більше 8 тисяч переселенців із Луганської та Донецької областей, з них майже половина – діти. Це 0,33% (третина одного відсотка) населення області. За даними ОДА, близько 70% переселенців живе в обласному центрі – отже, близько 6 тисяч осіб (0,8% населення Львова).

За першу половину 2016 року в області зареєструвалось 200 осіб, з чого можна скласти уявлення про «бурхливість» потоку переселенців, що їдуть до нашого регіону.

За нещодавньою оцінкою голови «Всеукраїнської асоціації переселенців» Руслана Калініна, реальна кількість переселенців, які живуть у нових місцях, у півтора раза менша за кількість зареєстрованих. Причина загальновідома: люди, реєструючись задля отримання допомоги від держави, повертаються жити на окуповані території.

Якби шість тисяч переселенців, зареєстровані у Львові, купили у 2016 році 380 тисяч квадратних метрів житла, на кожного, дорослого чи дитину, припадало б 63 квадратні метри – солідна квартира. І в це, і в існування прихованих потоків незареєстрованих (а отже, таких, що не отримують допомогу від держави) переселенців віриться значно менше, ніж у те, що оцінки перебільшені.

Позаторішні дослідження Pew Research Center засвідчили, що люди взагалі схильні перебільшувати кількість «чужих» у своєму суспільстві. Наприклад, французи оцінювали частку мусульман у Франції у 31% (насправді 8%), італійці – 20% (насправді 4%), німці – 19% (6%), іспанці – 16% (2%).

Змалювавши яскраву – дарма, що хибну – картину засилля («культурологічного і ментального лиха») переселенців у Львові, Богдан Волошин робить, наприклад, таке узагальнення: «Цих людей чомусь обурює, що у нас говорять українською, шанують давні традиції, відвідують службу Божу, не жбурляють сміття під ноги. Їх це навіть дратує! Не всіх, звичайно. Але багатьох». Скільки переселенців звірилися львівському журналістові, висловивши своє обурення і роздратування тим, що у Львові не жбурляють сміття під ноги – питання саркастично-риторичне.

Скільки насправді «російськомовних» туристів у Львові

«Російською звучить львівський Ринок з усіма своїми кав’ярнями, крамницями, криївками та прилеглими вулицями. Місто в місті – наче держава в державі», – пише Юрій Андрухович. Погляньмо на статистику львівського Центру туристичної інформації, щоб з’ясувати, про кого саме йдеться.

За даними 2016 року 54% туристів, які звертались по послуги центру на Площі Ринок – громадяни України. Громадян Росії – менше ніж 1% (390 осіб за рік), Білорусі – 4% (2840 осіб). Ще близько 1% вкупі становлять туристи з країн, які колись були республіками СРСР.  Даних про те, яка частка туристів говорить якою мовою, звісно, немає, проте можна припустити, що абсолютна більшість російськомовних гостей Львова – громадяни України.

За даними Головного управління статистики у Львівській області, 2016 року кількість внутрішніх туристів зросла вдвічі – з торішніх 48 до 98 тисяч. Для порівняння, показник передвоєнного 2013 року – 40 тисяч; при цьому загальна кількість туристів 2016 року – 182 тисячі, 2013 року – 189 тисяч, отже, частка внутрішніх туристів в області зросла і сягнула половини.

Звісно, ця офіційна статистика стосується лише «облікованих» туристів, які звертаються до центру, живуть у готелях тощо. Десятки, якщо не сотні тисяч приїжджих до неї не потрапляють. Важливою є пропорція.

Результати торішнього опитування Інституту міста дають уявлення про частку українських громадян у потоці туристів, які приїжджають до Львова – 65%.

Якщо загальна кількість туристів – близько 2,5 млн, то українців серед них понад півтора мільйона. Цього року прогноз – 3 мільйони та, відповідно, близько двох мільйонів українських громадян.

Звідки саме ці люди? 29% людей, які звертались до Центру туристичної інформації – кияни (+3% Київська область), 9% – харків’яни, 8% припадає на Одесу і 7% на Дніпро (+3% Дніпропетровська область), 4% – Запоріжжя. Дві третини українських туристів – із міст-мільйонників та областей із поки що переважно російськомовним міським населенням. Ця пропорція залишається незмінною і в статистиці за останні місяці.

Читайте також: Львову потрібен контент. Тоді турист приїде не на пиво

Можливо, картина дещо змінилася б, якби цього року не зірвався запуск семи авіарейсів Ryanair. Та, будьмо щирі, туристична індустрія Львова поки що не має гідної пропозиції для масового західноєвропейського чи північноамериканського туриста. Який, між іншим, витрачає, за статистикою, майже вдвічі більше за туриста внутрішнього. Цю пропозицію можна і треба створювати, просуваючи Львів на міжнародному ринку.  

«Диснейленд» не вигідний нікому

Кількість туристів у Львові зростатиме й надалі. Цьому сприяє перерозподіл потоків після окупації Криму, запровадження нових поїздів (зокрема, до Польщі) та авіарейсів, відновлення економіки після кризи й розвиток туристичної інфраструктури міста, яка намагається задовольнити попит. У принципі, це саме те, чого сподівався Львів, оголошуючи себе відкритим для світу.

Водночас спрацьовує парадокс, добре сформульований під час дискусії «Твого міста» про життя в середмісті: перетворюючи історичну частину Львова на «діснейленд» для приїжджих, витіснивши з неї львів’ян, можна втратити ту цінність, яка, власне, приваблює туристів. Для них Львів без автентики, частиною якої є й українська мова – те саме, що Одеса без моря.

Невдоволення містян, які не мають доступу до найбільших архітектурних, історичних, гастрономічних принад свого міста, можна зрозуміти. Аргумент, який найчастіше лунає в дискусіях – мовляв, центри Відня, Кракова, Вроцлава, Будапешта також насамперед для туристів, але мешканці це терплять – не зовсім слушний.

Мешканці цих європейських міст, по-перше, не відчувають такого разючого контрасту між «туристичним» центром та рештою районів. Ті самі «два Львови», на яких  побудував свою кампанію один з учасників останніх виборів мера і про які неодмінно говоритимуть учасники виборів прийдешніх.

По-друге, вони бачать більше вимірюваної користі від туризму.

Наприклад, Краків, який позаторік відвідали понад 10 мільйонів туристів (три чверті з них – поляки), відзвітував про 4,5 мільярда злотих, залишених гостями в місті. Це 32,5 мільярда гривень; сума приблизно співставна з бюджетом Кракова і 10% ВВП міста. Львівська міськрада називає цифру 361 мільйон євро (11 мільярдів гривень). Бюджет Львова за минулий рік – 3,6 мільярда гривень, із них 71 мільйон отримано з туристичної галузі. Наче й не мало – можливо, міській владі та індустрії треба краще комунікувати з громадою, пояснюючи, які це гроші, на що вони витрачаються і яку взагалі користь приносить місту туризм.

В усякому разі, аргумент «терпіть, бо це вигідно» не вдовольняє обурених. Львову необхідно збалансувати потреби туристичної індустрії, яка приносить гроші до бюджету, та мешканців міста, які не хочуть почуватись у ньому чужими чи другосортними.

Як допомогти невдоволеним випустити пару?

Якщо Львів сподівається приймати ще більше туристів і колись дорости до рівня хоча б Кракова, проблему переповненого історичного центру доведеться вирішувати. Напакувати сюди ще мільйон-другий гостей неможливо просто фізично.

Розвантажити середмістя допомогло б винесення бодай частини готелів, хостелів, ресторанів, музеїв  у більш віддалені райони. Проте для цього потрібен пристойний, стабільний, не забитий під зав’язку громадський транспорт, якісні служби таксі з не грабіжницькими тарифами, а також паркінги для тих, хто приїхав власним автомобілем.

Аби щосуботи сто тисяч львів’ян не змагалися зі ста тисячами туристів за право попити кави на одному квадратному кілометрі, слід створювати в місті нові центри тяжіння з громадськими просторами, відпочинковими зонами і ресторанами. Себто розширити поняття «культури на районі». Це вже питання і до міської влади, яка може забезпечити, наприклад, пільгові умови оренди, і до ресторанного бізнесу, який має, замість змагатись за кожен клаптик середмістя, опанувати віддалені райони. Та, можливо, перетягти туди туристів.

Читайте також: Шеремета, Зархін, Мансфельд про Львів, туризм і жадібність

Тим, хто зацікавлений у розвитку міста в напрямку відкритості та міжнародної співпраці, а також його майбутньому перетворенні на креативне, не варто легковажити цими, хоч і віртуальними, але небезпечними симптомами. Якщо градус неприйняття гостей (туристів, переселенців, національних меншин і будь-яких інших «чужих») у суспільстві зростатиме, про перетворення Львова на магніт та інкубатор для креативного класу з України та з-поза її меж доведеться забути. Важко бути креативним, коли тобі вказують, якою мовою можна, а якою не можна розмовляти на Площі Ринок.

Отар Довженко

фото з відкритих джерел

головне фото Катерини Москалюк

Міські акценти