photo-lviv.in.ua

photo-lviv.in.ua

Понад 300 тисяч жертв. Як Львів страждав від радянської та німецької окупації

5637 0
В Україні 22 червня відзначають День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни. Пропаганда, арешти, депортації, націоналізації, гетто, Голокост та урбіцид – ось ті злочини, які скоювали у Львові окупаційні радянський та нацистський режими. Понад 200 тисяч галичан – поляків, українців та євреїв – депортував до Сибіру за два роки радянський режим:із 1939-го до 1941-го. Нацистський режим із 1941-го по 1943 рік знищив понад 100 тисяч львівських євреїв. Про це Tvoemisto.tv розповіла авторка екскурсії «Львів: життя на території терору», яку організував музей «Територія терору» Галина Вилійка.

Радянська окупація та пропаганда через кіно

Радянська влада, яка встановила перший окупаційний режим у місті в 1939 році, прийшла у Галичину з тезою про визволення від панського польського гніту. Тому першою жертвою радянських репресій стали поляки. 

Кожен новий режим, який захоплював Галичину, перейменовував міський простір на свою ідеологічну мову. Тому коли сюди прийшла радянська влада, то одразу перейменувала проспект Свободи на проспект Першого травня.  Відтак – на проспект Леніна, але вже після Другої світової війни. 

Водночас із цим почалася потужна пропаганда, що жителі окупованого Львова дуже щасливі, бо стали громадянами нової прогресивної молодої держави, яка називається радянський союз. Однак замовчувалася така річ, як репресії проти певних національних груп. 

Галина Вилійка - гідка музею «Територія терору»

Радянська пропаганда просувалася передовими методами, яким тоді був сінематограф. І якщо ще у вересні до початку Другої світової війни у Львові було сім кінотеатрів, то за два місяці, в листопаді 1939-го, їх функціонувало вже 25-ть. 

Як показують історичні хроніки, везли фільми й з-за кордону. Але практично одразу ж запускали власну кіноіндустрію. В 1939 році до Львова запросили видатного українського кінорежисера Олександра Довженка, який приїхав сюди зі своєю дружиною і почав працювати над створенням фільму про святкування річниці «приєднання західноукраїнських земель до радянського союзу», який показали через рік – у вересні 1940-го. Він так і називався – «Приєднання». У тому фільмі містилася основна теза, якою маніпулювали: братерство і дружба українців, росіян і білорусів.

Народні «референдуми», тюрми й депортації

У жовтні 1939 року біля оперного театру скликали так звані народні збори. Це те саме, що сьогодні проводять окупанти на східних теренах України – псевдореферендуми. Робили постановочні фото із «селянами», які начебто хочуть стати громадянами радянської держави. І на цьому так званому референдумі проголосили кілька законів. Зокрема, закон, який передбачав націоналізацію, радянізацію і колективізацію. Згідно з ним, усе приватне майно мало б перейти на баланс держави. Той, хто чинить спротив, є злочинцем, а отже, його можна заарештувати і депортувати в Сибір. 

Делегати так званих народних зборів перед Оперним театром Львова. Орієнтовно 1939 рік.

Картина Олександра Локтіонова «Переїзд на нову квартиру» наочно ілюструє той період, тому що всіх людей, які не підписали добровільну націоналізацію, арештували і депортували. Їхні помешкання стали місцем, куди заселяли так званих нових квартирантів, «власників».

Українці, які на той час були маленькими, розповідали нашому музею про виселення. Як-от Михайло Бачинський. Його сім’ю депортували, бо вона не піддавалася тиску. 

«Прийшов червоний комісар і сказав, що ми поїдемо до тата. Він уже був заарештований. Мама не взяла ні ложки, ні виделки, нічого. Думала, що ми їдемо на розстріл. Іншої думки не було. Ми нічого не взяли. Залишилося тільки те, що кинув на сани радянський офіцер. А я, як хлопчик, узяв «Джмелика», книжку і Євангеліє. Не знаю, як воно мені попало, але воно в мене є. Може, то мама взяла, я не пригадую. Взяв пачку олівців і купу зошитів. Їх потім у Казахстані я ходив продавати і міняти на хліб – то була валюта», – пригадує Михайло Бачинський.

Можна проводити аналогії, і це щось неймовірне, коли люди сьогодні евакуйовуються із зони бойових дій і також беруть зі собою найцінніші речі. Хтось приїжджає з маленьким рюкзаком, і це все. А для когось це тоді була скрипка, книжка, олівці та зошити. 

Пам'ятник жертвам політичних репресій, вул. Замарстинівська, 9

Усі національності Галичини страждали від радянської окупації однаково. Абсолютно всіх громадян арештовували, заводили на них справи, проводили «суд» і відправляли на депортацію. Націоналізували майно, виселяли, а потім, зрештою, розстрілювали і поляків, і євреїв, і українців. Найперше знищували інтелігенцію, священників, власників дрібних підприємств.

Спочатку їх вели у тюрми, де відбувалися так звані допити. Заводили справу, аж тоді був суд. Таких тюрем у Львові було чотири: три великі та одна катівня. Зокрема, на Лонцького, на Городоцькій (Бригідки). Колись там був монастир Святої Бригіди, який за цісарської касації перетворили на тюрму, яка, по суті, функціонує й дотепер,але як слідчий ізолятор. Третя була на Замарстинові.

Радянські розстріли у Львові

На початку літа 1941 року, коли стало очевидно, що німці оголосять війну радянському союзу, радянська влада почала звідси евакуюватися. Вона не збиралася протистояти німцям на заході України, а хотіла просто відступити. Проте тюрми по всій Галичині  були заповнені тими, яких вони вважали злочинцями, які потенційно могли почати співпрацювати з ворожою владою. Радянська влада не знайшла нічого кращого, аніж ліквідувати їх. 

22 червня 1941 року Німеччина оголосила війну радянському союзу, і почалися перші авіанальоти, Львів стали бомбардувати. Радянська влада мала обмаль часу для того, щоби звідси втекти. За тиждень вона знищила всіх політичних «злочинців». У перші дні їх вишиковували в ряд у дворах і розстрілювали. Згодом просто кидали у камери гранати. За два роки радянської окупації приблизно 200 тисяч осіб арештували і депортували. Приблизно сім тисяч винищили за кілька днів у червні 1941-го. Лише в тюрмі на Лонцького знайшли останки тисячі людей. По сьогоднішній день проводять розкопки і здійснюють перепоховання. Це був величезний злочин.

Німецька окупація і погроми

30 червня 1941 року до Львова ввійшов новий загарбник – нацистська Німеччина, яка проводила свою пропаганду. Відчинила ворота в’язниць і запрошувала містян прийти подивитися і забрати тіла своїх близьких. У колабораціонізмі з радянською владою вони звинувачували євреїв. Не мовилося про те, що вони теж були жертвами радянського терору, про них говорять як про зрадників і колаборантів, які виконували злочинні накази радянської влади.  

Євреї Галичини проголошували себе нейтральними і більше опікувалися власною освітою та добробутом. Але така позиція була однією з причин, що зробила їх жертвами. Це використовували режими для пропаганди, щоби з них познущатися.

Пам'ятний знак на місці колишньої синагоги

Нацисти ж називають євреїв комуністами. Наслідком цього став прикрий етап історії – протягом трьох днів у Львові в липні 1941 року відбувся так званий погром. Українці і поляки, які скоювали напади на євреїв на вулицях Львова, чатували на них у їхніх помешканнях, тягли до в’язниць, де змушували викопувати і діставати залишки вбитих там і здійснювати перепоховання на Янівському цвинтарі. Цьому підігравала нацистська окупаційна влада. Серед методів приниження єврейського населення був такий, що змушував чистити бруківку. 

Урбіцид

Практично в той же час відбувалася акція гестапо зі знищення пам’яток, у яких проживало єврейське населення. Зокрема, знищували синагоги. На площі Старий Ринок була найбільша у Львові синагога – Темпль – реформістських євреїв, яка постала завдяки видатним львівським архітекторам ще в середині XIX століття. Вона була зруйнована влітку 1941 року разом із іншими синагогами. А їх було близько ста. 

Всього у Львові було 150 синагог – плюс 50 приватних кімнат для моління, що розмістилися в будинках. Через нацистський урбіцид, коли знищували не тільки єврейську націю, але й місто, залишилося чотири синагоги. Це змалював Євген Наконечний у книзі «Шоа у Львові».

Юденрат 

У серпні 1941 року, за два місяці після вторгнення, німці оголосили про створення Юденрату – єврейської ради, яка мала підпорядковуватися наказам гестапо. Таке практикувалося в багатьох містах окупації. В Кракові та Варшаві теж такі були. То був один зі способів приниження й маніпуляції. Люди вірили, що робота в Юденраті збереже їм життя, проте їх також нищили, останніми.

Гідка вказує на будинок на території колишнього гетто, де розміщувався Юденрат, вул. Кушевича, 5

У перший рік створення Юденрату працівників була тисяча, через рік – уже п’ять тисяч. Одним із його відділів була єврейська поліція. Була і українська, і польська поліція. Вони всі чинили злочини проти єврейського населення. 

Гетто

Місто поділили на гетто в районі Підзамче, громадську частину – центр, де проживали українці й поляки, та урядову арійську частину на теперішніх вулицях Коновальця,  Чупринки і Героїв Майдану. Цей район був заселений німцями. 

У перші пів року євреї вільно пересувалися Львовом, однак щотижня з’являлися нові розпорядження. Зокрема, євреям заборонялося користуватися аптеками, відвідувати кав’ярні, вони не мали права ходити тротуарами – лише проїжджою частиною, їм оголосили правило про зірку Давида, нашиту на лівій руці, яку треба було носити.

Гетто почали створювати в листопаді 1941 року. За два місяці туди мали переїхати абсолютно всі євреї. Серед містян їх налічувалося приблизно 110 тисяч та до 50 тисяч євреїв-біженців, які втікали від німецького наступу на Польщу до Львова. 

Синагога «Хадашим» – одна з двох збережених синагог у Львові. Будівля синагоги знаходиться на перехресті вулиці Вугільної та площі Святого Теодора

Частину з них радянська влада депортувала до Сибіру, але приблизно 120-130 тисяч залишалися у Львові. Вони мали поміститися на території Підзамча. Головні ворота туди були на Замарстинівській. Ще двоє воріт  були на теперішніх Джерельній та Чорновола, тоді – Полтвяній. Але за фактом переїзд затягнувся на рік. 

У гетто на одного єврея припадало два метри квадратні простору. Спочатку кожен із них мусив ходити на роботу. Німці нав’язували думку, що якщо ти не працюєш, то не маєш права жити. Так виник табір примусових робіт – концерн німецьких підприємств із пошиття одягу, взяття, форми, виробництва приладів, зброї, патронів. Основний центр був на вулиці Шевченка (колишня Янівська). Там розташовувався табір, який згодом назвали Янівським. І туди щодня євреї мусили їздити на роботу. 

Вони мали отримати посвідчення працівника, куди що кілька тижнів треба було ставити додаткові печатки. Просто так вийти за межі гетто не дозволялося – тільки на роботу. Якщо єврейська поліція перевіряла документи і в них не було потрібних печаток, людину одразу ж арештовували. 

У гетто євреїв «селекціонували» – відділяли працездатних і непрацездатних. Маленьких дітей, осіб з інвалідністю та літніх людей тримали у школі імені Яна Собєського. Згодом їх запхали у вагони і відправили в табір смерті Белжець. Упродовж перших кількох тижнів були винищені майже 12 тисяч осіб. 

На території колишнього гетто

Спочатку вважалося, що в табір праці євреїв будуть привозити з гетто, а потім повертати назад, але німці зрозуміли, що це потребує значних ресурсів, і в таборі змусили тих же євреїв будувати бараки. Спочатку це був табір примусової праці, потім гетто, відтак пересильний пункт – станція Клепарів, де євреїв переправляли до Белжеця (в 1943 році він став табором смерті та більше нікого не приймав – прим. ред.). Поруч був створений пісковий кар’єр для масових розстрілів. 

Янівський табір

Близько 80% львівських євреїв вивезли до Белжеця і Собібора – іншого табору. Ще 20% замордували у Львові. Всього 2% вдалося пережити Голокост – це одна-дві тисячі. 

Нацистська верхівка: Фрідріх Варцок, Фріц Кацман і Генріх Гіммлер у Яновському таборі примусової праці у Львові

Сказати, скільки людей було закатовано в Янівському таборі, неможливо. У 1943 році німці проголосили Львів вільним від євреїв і розпочали акції з ліквідації свідчень злочинів. Польська та українська поліція – зондеркоманди – ексгумували тіла з братських могил і знищили їх за допомоги каменедробилок (каменедробилку зі Львова зараз експонують у Музеї Другої світової війни в Києві - прим. ред.).

Приблизно 35 тисяч людей у Львові розстріляли в пісках біля Янівського табору. Не врятувалися й працівники Юденрату та єврейської поліції – їх розстріляли останніми.

 Колишні члени зондеркоманди демонструють машину для перемелювання кісток у Янівському таборі (орієнтовно 1944-1945 рік)

Здійснити революцію було неможливо. Кожне повстання супроводжувалося акціями з ліквідації євреїв. За одного вбитого німця повісили багатьох працівників юдейської поліції. 

Життя під землею в колекторах Полтви

Із кожним роком територія гетто зменшувалася, і вже у 1943 році воно називалося Юденлагер – єврейський табір. Кожен барак мав свою назву, де працювали конкретні працівники конкретних підприємств. Загалом було декілька десятків бараків. Біля них тепер розташований музей «Територія терору».

Крістіна Хігер – одна з тих, що врятувалися, написала книжку «Дівчинка у зеленому светрі». Сім’я Хігерів переїхала в Юденлагер із просторих апартаментів на вулиці Коперника в 1941 році. У 1943-ому, коли територія гетто зменшилася до 14 бараків,  вони у відчаї впродовж тижня ложками під бараками рили тунель до Полтви. Пробили діру на 50 сантиметрів у бетонному колекторі, і 50-70 людей утекли з табору. 

Вони натрапили на комунального працівника, який погодився взяти 21 особу. Серед них була сім’я Хігерів.

Євреї ховалися під люком біля церкви Діви Марії Сніжної та під люком біля храму Святого Андрія. Пробули під землею 14 місяців без нормальної їжі, повітря та води. Хтось із чоловіків щодня повз під землею, тримаючи в зубах чайничок, до фонтана під площею Ринок – до Нептуна, бо це криниця. І набирав стільки води, скільки міг вмістити чайничок. 

Один із люків біля церкви Діви Марії Сніжної, під яким, вірогідніше всього, 14 місяців жили євреї у Львові

Крістіна Хігер, авторка книжки, одна з тих, що вижили після Голокосту, весь цей час у зеленому светрі. В 2006 році вона приїжджала до Львова і мала презентацію в Центрі історії міста. У 2018 був презентований підземний маршрут, яким спасалися євреї.

Нова радянська окупація та продовження злочинів 

У 1944 році на місці Юденлагеря радянська влада створила пересильний пункт номер 25 – тюрму для тих, кого депортували до Сибіру. До 1955 року тут знову тривали репресії. Тому ми говоримо про жертв не тільки німецького, а й радянського періоду. Один із тих вагонів-«телятників», яким людей вивозили на Сибір, досі серед експонатів. 

Пам'ятник жертвам львівського гетто на проспекті Чорновола 

Текст: Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Іван Станіславський

Головне фото з сайту Фотографії старого Львова:

Львівський вокзал після бомбардування у вересні 1939 року

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!