photo-lviv.in.ua
Понад 300 тисяч жертв. Як Львів страждав від радянської та німецької окупації
Радянська окупація та пропаганда через кіно
Радянська влада, яка встановила перший окупаційний режим у місті в 1939 році, прийшла у Галичину з тезою про визволення від панського польського гніту. Тому першою жертвою радянських репресій стали поляки.
Кожен новий режим, який захоплював Галичину, перейменовував міський простір на свою ідеологічну мову. Тому коли сюди прийшла радянська влада, то одразу перейменувала проспект Свободи на проспект Першого травня. Відтак – на проспект Леніна, але вже після Другої світової війни.
Водночас із цим почалася потужна пропаганда, що жителі окупованого Львова дуже щасливі, бо стали громадянами нової прогресивної молодої держави, яка називається радянський союз. Однак замовчувалася така річ, як репресії проти певних національних груп.
Галина Вилійка - гідка музею «Територія терору»
Радянська пропаганда просувалася передовими методами, яким тоді був сінематограф. І якщо ще у вересні до початку Другої світової війни у Львові було сім кінотеатрів, то за два місяці, в листопаді 1939-го, їх функціонувало вже 25-ть.
Як показують історичні хроніки, везли фільми й з-за кордону. Але практично одразу ж запускали власну кіноіндустрію. В 1939 році до Львова запросили видатного українського кінорежисера Олександра Довженка, який приїхав сюди зі своєю дружиною і почав працювати над створенням фільму про святкування річниці «приєднання західноукраїнських земель до радянського союзу», який показали через рік – у вересні 1940-го. Він так і називався – «Приєднання». У тому фільмі містилася основна теза, якою маніпулювали: братерство і дружба українців, росіян і білорусів.
Народні «референдуми», тюрми й депортації
У жовтні 1939 року біля оперного театру скликали так звані народні збори. Це те саме, що сьогодні проводять окупанти на східних теренах України – псевдореферендуми. Робили постановочні фото із «селянами», які начебто хочуть стати громадянами радянської держави. І на цьому так званому референдумі проголосили кілька законів. Зокрема, закон, який передбачав націоналізацію, радянізацію і колективізацію. Згідно з ним, усе приватне майно мало б перейти на баланс держави. Той, хто чинить спротив, є злочинцем, а отже, його можна заарештувати і депортувати в Сибір.
Делегати так званих народних зборів перед Оперним театром Львова. Орієнтовно 1939 рік.
Картина Олександра Локтіонова «Переїзд на нову квартиру» наочно ілюструє той період, тому що всіх людей, які не підписали добровільну націоналізацію, арештували і депортували. Їхні помешкання стали місцем, куди заселяли так званих нових квартирантів, «власників».
Українці, які на той час були маленькими, розповідали нашому музею про виселення. Як-от Михайло Бачинський. Його сім’ю депортували, бо вона не піддавалася тиску.
«Прийшов червоний комісар і сказав, що ми поїдемо до тата. Він уже був заарештований. Мама не взяла ні ложки, ні виделки, нічого. Думала, що ми їдемо на розстріл. Іншої думки не було. Ми нічого не взяли. Залишилося тільки те, що кинув на сани радянський офіцер. А я, як хлопчик, узяв «Джмелика», книжку і Євангеліє. Не знаю, як воно мені попало, але воно в мене є. Може, то мама взяла, я не пригадую. Взяв пачку олівців і купу зошитів. Їх потім у Казахстані я ходив продавати і міняти на хліб – то була валюта», – пригадує Михайло Бачинський.
Можна проводити аналогії, і це щось неймовірне, коли люди сьогодні евакуйовуються із зони бойових дій і також беруть зі собою найцінніші речі. Хтось приїжджає з маленьким рюкзаком, і це все. А для когось це тоді була скрипка, книжка, олівці та зошити.
Пам'ятник жертвам політичних репресій, вул. Замарстинівська, 9
Усі національності Галичини страждали від радянської окупації однаково. Абсолютно всіх громадян арештовували, заводили на них справи, проводили «суд» і відправляли на депортацію. Націоналізували майно, виселяли, а потім, зрештою, розстрілювали і поляків, і євреїв, і українців. Найперше знищували інтелігенцію, священників, власників дрібних підприємств.
Спочатку їх вели у тюрми, де відбувалися так звані допити. Заводили справу, аж тоді був суд. Таких тюрем у Львові було чотири: три великі та одна катівня. Зокрема, на Лонцького, на Городоцькій (Бригідки). Колись там був монастир Святої Бригіди, який за цісарської касації перетворили на тюрму, яка, по суті, функціонує й дотепер,але як слідчий ізолятор. Третя була на Замарстинові.
Радянські розстріли у Львові
На початку літа 1941 року, коли стало очевидно, що німці оголосять війну радянському союзу, радянська влада почала звідси евакуюватися. Вона не збиралася протистояти німцям на заході України, а хотіла просто відступити. Проте тюрми по всій Галичині були заповнені тими, яких вони вважали злочинцями, які потенційно могли почати співпрацювати з ворожою владою. Радянська влада не знайшла нічого кращого, аніж ліквідувати їх.
22 червня 1941 року Німеччина оголосила війну радянському союзу, і почалися перші авіанальоти, Львів стали бомбардувати. Радянська влада мала обмаль часу для того, щоби звідси втекти. За тиждень вона знищила всіх політичних «злочинців». У перші дні їх вишиковували в ряд у дворах і розстрілювали. Згодом просто кидали у камери гранати. За два роки радянської окупації приблизно 200 тисяч осіб арештували і депортували. Приблизно сім тисяч винищили за кілька днів у червні 1941-го. Лише в тюрмі на Лонцького знайшли останки тисячі людей. По сьогоднішній день проводять розкопки і здійснюють перепоховання. Це був величезний злочин.
Німецька окупація і погроми
30 червня 1941 року до Львова ввійшов новий загарбник – нацистська Німеччина, яка проводила свою пропаганду. Відчинила ворота в’язниць і запрошувала містян прийти подивитися і забрати тіла своїх близьких. У колабораціонізмі з радянською владою вони звинувачували євреїв. Не мовилося про те, що вони теж були жертвами радянського терору, про них говорять як про зрадників і колаборантів, які виконували злочинні накази радянської влади.
Євреї Галичини проголошували себе нейтральними і більше опікувалися власною освітою та добробутом. Але така позиція була однією з причин, що зробила їх жертвами. Це використовували режими для пропаганди, щоби з них познущатися.
Пам'ятний знак на місці колишньої синагоги
Нацисти ж називають євреїв комуністами. Наслідком цього став прикрий етап історії – протягом трьох днів у Львові в липні 1941 року відбувся так званий погром. Українці і поляки, які скоювали напади на євреїв на вулицях Львова, чатували на них у їхніх помешканнях, тягли до в’язниць, де змушували викопувати і діставати залишки вбитих там і здійснювати перепоховання на Янівському цвинтарі. Цьому підігравала нацистська окупаційна влада. Серед методів приниження єврейського населення був такий, що змушував чистити бруківку.
Урбіцид
Практично в той же час відбувалася акція гестапо зі знищення пам’яток, у яких проживало єврейське населення. Зокрема, знищували синагоги. На площі Старий Ринок була найбільша у Львові синагога – Темпль – реформістських євреїв, яка постала завдяки видатним львівським архітекторам ще в середині XIX століття. Вона була зруйнована влітку 1941 року разом із іншими синагогами. А їх було близько ста.
Всього у Львові було 150 синагог – плюс 50 приватних кімнат для моління, що розмістилися в будинках. Через нацистський урбіцид, коли знищували не тільки єврейську націю, але й місто, залишилося чотири синагоги. Це змалював Євген Наконечний у книзі «Шоа у Львові».
Юденрат
У серпні 1941 року, за два місяці після вторгнення, німці оголосили про створення Юденрату – єврейської ради, яка мала підпорядковуватися наказам гестапо. Таке практикувалося в багатьох містах окупації. В Кракові та Варшаві теж такі були. То був один зі способів приниження й маніпуляції. Люди вірили, що робота в Юденраті збереже їм життя, проте їх також нищили, останніми.
Гідка вказує на будинок на території колишнього гетто, де розміщувався Юденрат, вул. Кушевича, 5
У перший рік створення Юденрату працівників була тисяча, через рік – уже п’ять тисяч. Одним із його відділів була єврейська поліція. Була і українська, і польська поліція. Вони всі чинили злочини проти єврейського населення.
Гетто
Місто поділили на гетто в районі Підзамче, громадську частину – центр, де проживали українці й поляки, та урядову арійську частину на теперішніх вулицях Коновальця, Чупринки і Героїв Майдану. Цей район був заселений німцями.
У перші пів року євреї вільно пересувалися Львовом, однак щотижня з’являлися нові розпорядження. Зокрема, євреям заборонялося користуватися аптеками, відвідувати кав’ярні, вони не мали права ходити тротуарами – лише проїжджою частиною, їм оголосили правило про зірку Давида, нашиту на лівій руці, яку треба було носити.
Гетто почали створювати в листопаді 1941 року. За два місяці туди мали переїхати абсолютно всі євреї. Серед містян їх налічувалося приблизно 110 тисяч та до 50 тисяч євреїв-біженців, які втікали від німецького наступу на Польщу до Львова.
Синагога «Хадашим» – одна з двох збережених синагог у Львові. Будівля синагоги знаходиться на перехресті вулиці Вугільної та площі Святого Теодора
Частину з них радянська влада депортувала до Сибіру, але приблизно 120-130 тисяч залишалися у Львові. Вони мали поміститися на території Підзамча. Головні ворота туди були на Замарстинівській. Ще двоє воріт були на теперішніх Джерельній та Чорновола, тоді – Полтвяній. Але за фактом переїзд затягнувся на рік.
У гетто на одного єврея припадало два метри квадратні простору. Спочатку кожен із них мусив ходити на роботу. Німці нав’язували думку, що якщо ти не працюєш, то не маєш права жити. Так виник табір примусових робіт – концерн німецьких підприємств із пошиття одягу, взяття, форми, виробництва приладів, зброї, патронів. Основний центр був на вулиці Шевченка (колишня Янівська). Там розташовувався табір, який згодом назвали Янівським. І туди щодня євреї мусили їздити на роботу.
Вони мали отримати посвідчення працівника, куди що кілька тижнів треба було ставити додаткові печатки. Просто так вийти за межі гетто не дозволялося – тільки на роботу. Якщо єврейська поліція перевіряла документи і в них не було потрібних печаток, людину одразу ж арештовували.
У гетто євреїв «селекціонували» – відділяли працездатних і непрацездатних. Маленьких дітей, осіб з інвалідністю та літніх людей тримали у школі імені Яна Собєського. Згодом їх запхали у вагони і відправили в табір смерті Белжець. Упродовж перших кількох тижнів були винищені майже 12 тисяч осіб.
На території колишнього гетто
Спочатку вважалося, що в табір праці євреїв будуть привозити з гетто, а потім повертати назад, але німці зрозуміли, що це потребує значних ресурсів, і в таборі змусили тих же євреїв будувати бараки. Спочатку це був табір примусової праці, потім гетто, відтак пересильний пункт – станція Клепарів, де євреїв переправляли до Белжеця (в 1943 році він став табором смерті та більше нікого не приймав – прим. ред.). Поруч був створений пісковий кар’єр для масових розстрілів.
Янівський табір
Близько 80% львівських євреїв вивезли до Белжеця і Собібора – іншого табору. Ще 20% замордували у Львові. Всього 2% вдалося пережити Голокост – це одна-дві тисячі.
Нацистська верхівка: Фрідріх Варцок, Фріц Кацман і Генріх Гіммлер у Яновському таборі примусової праці у Львові
Сказати, скільки людей було закатовано в Янівському таборі, неможливо. У 1943 році німці проголосили Львів вільним від євреїв і розпочали акції з ліквідації свідчень злочинів. Польська та українська поліція – зондеркоманди – ексгумували тіла з братських могил і знищили їх за допомоги каменедробилок (каменедробилку зі Львова зараз експонують у Музеї Другої світової війни в Києві - прим. ред.).
Приблизно 35 тисяч людей у Львові розстріляли в пісках біля Янівського табору. Не врятувалися й працівники Юденрату та єврейської поліції – їх розстріляли останніми.
Колишні члени зондеркоманди демонструють машину для перемелювання кісток у Янівському таборі (орієнтовно 1944-1945 рік)
Здійснити революцію було неможливо. Кожне повстання супроводжувалося акціями з ліквідації євреїв. За одного вбитого німця повісили багатьох працівників юдейської поліції.
Життя під землею в колекторах Полтви
Із кожним роком територія гетто зменшувалася, і вже у 1943 році воно називалося Юденлагер – єврейський табір. Кожен барак мав свою назву, де працювали конкретні працівники конкретних підприємств. Загалом було декілька десятків бараків. Біля них тепер розташований музей «Територія терору».
Крістіна Хігер – одна з тих, що врятувалися, написала книжку «Дівчинка у зеленому светрі». Сім’я Хігерів переїхала в Юденлагер із просторих апартаментів на вулиці Коперника в 1941 році. У 1943-ому, коли територія гетто зменшилася до 14 бараків, вони у відчаї впродовж тижня ложками під бараками рили тунель до Полтви. Пробили діру на 50 сантиметрів у бетонному колекторі, і 50-70 людей утекли з табору.
Вони натрапили на комунального працівника, який погодився взяти 21 особу. Серед них була сім’я Хігерів.
Євреї ховалися під люком біля церкви Діви Марії Сніжної та під люком біля храму Святого Андрія. Пробули під землею 14 місяців без нормальної їжі, повітря та води. Хтось із чоловіків щодня повз під землею, тримаючи в зубах чайничок, до фонтана під площею Ринок – до Нептуна, бо це криниця. І набирав стільки води, скільки міг вмістити чайничок.
Один із люків біля церкви Діви Марії Сніжної, під яким, вірогідніше всього, 14 місяців жили євреї у Львові
Крістіна Хігер, авторка книжки, одна з тих, що вижили після Голокосту, весь цей час у зеленому светрі. В 2006 році вона приїжджала до Львова і мала презентацію в Центрі історії міста. У 2018 був презентований підземний маршрут, яким спасалися євреї.
Нова радянська окупація та продовження злочинів
У 1944 році на місці Юденлагеря радянська влада створила пересильний пункт номер 25 – тюрму для тих, кого депортували до Сибіру. До 1955 року тут знову тривали репресії. Тому ми говоримо про жертв не тільки німецького, а й радянського періоду. Один із тих вагонів-«телятників», яким людей вивозили на Сибір, досі серед експонатів.
Пам'ятник жертвам львівського гетто на проспекті Чорновола
Текст: Роман Тищенко-Ламанський
Фото: Іван Станіславський
Головне фото з сайту Фотографії старого Львова:
Львівський вокзал після бомбардування у вересні 1939 року
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса
- «У резюме буде графа «працюю з ШІ». Як діє штучний інтелект та чому він зачепить кожного
- «Наше суспільство обросло міфами щодо виховання дітей»
- Чи стане «Горіховий гай» парком для всіх та через що сперечаються львів'яни
- Індійський «Слон» зайшов у Львів. Як працює заклад, що має кухню, якій тисячі років
- Звідки брати людей, або Чому в школах Львова бракує першокласників
- Що таке екоцид і як змусити росію заплатити за наслідки
- Після 9 років допомоги військовим виселяють з приміщення. Як у Львові працювала волонтерська кухня
- «У Волинській трагедії немає одного винного»
- Чи збільшились на Львівщині випадки кишкових інфекцій і що краще їсти влітку