Як відбудовують зруйновані будинки в Харкові; що варто враховувати, аби покращити відновлені райони і чому закордонні архітектори для цієї роботи не завжди є добрим вибором; як вирішити проблему житла для переселенців і чому для цього не варто будувати щось нове; як харків’янин оцінює архітектурні й містобудівні рішення у Львові та Києві; як змінилися підходи до планування житла із врахуванням реалій війни; що буде із вартістю будівництва та чи може повторне використання матеріалів знизити її, Tvoemisto.tv обговорило з архітектором, предметним дизайнером, представником Харківської школи архітектури Михайлом Шевченком.

Де ви застали початок повномасштабного вторгнення – в Харкові чи Києві?

Рік до початку повномасштабного вторгнення я жив у Харкові. Мені насправді пощастило, що в ніч із 22 на 23 лютого ми виїхали з Харкова і на початку вторгнення вже були у Києві. Приблизно через півтора тижня після того переїхали до Львова, і з того часу я залишаюся тут. Саме тоді тут почало збиратися бюро (архітектурне бюро «Дроздов і партнери», в якому працює Михайло Шевченко), а трішки пізніше – Харківська школа архітектури (ХША приватний заклад вищої освіти, де навчають архітекторів і урбаністів, заснований Олегом Дроздовим у 2017 році. В 2022 році через початок повномасштабної війни школа переїхала до Львова – Ред.).

Востаннє в Харкові я був у серпні. Досить дивне відчуття самого міста, воно досить сильно пошкоджене, в ньому мало людей… 

Ви були в Харкові, Києві, тепер у Львові. Чи є речі, навіть прості, які в цих містах одразу ж впадають в око? 

Що стосується Львова, то в мене виникло враження, що з точки зору архітектури й містобудування тут відбувається багато таких речей, яких, на жаль, ми не бачимо в інших містах. Львів має багато хороших містобудівних проєктів. Почнімо з вокзалу і Двірцевої площі. Це, як на мене, дуже важливо. В принципі, якість публічних просторів у Львові краща. Також добре, що тут проводять архітектурні конкурси. 

Звісно, є й негативні приклади: інколи зауважую в місті якусь дивну забудову, без якихось погоджень, з порушенням поверховості. Також проблемою Львова, загалом усіх міст, є любов до псевдоісторизму та маніпуляцій історичним середовищем. Якщо говорити, наприклад, про Київ, то це страшна річ. Але там, на мою думку, найбільшою проблемою є інше: через величезну кількість накопичених ресурсів Київ перетворився на дуже масивну та щільну структуру. Хоча, звісно, є й позитивні приклади. Останніми роками з’явилося багато взірців дуже хорошої реновації будівель: станція метро «Арсенальна» і простір довкола неї, артзавод «Платформа». Ось приклади проєктів, які повертають життя в колишню промислову зону. Але все ж таки забудова в Києві – це хаос, там дуже багато проблем. 

Київ мав усі шанси стати найвищим містом у Європі. Кількість висотних будинків там досить велика, навіть як для міст ЄС. Війна внесла корективи. Багато моїх знайомих, які жили на горішніх поверхах, тепер не те що мають страх, а воліють жити нижче. Чи відчуваєте ви, що з’явилася потреба планувати житло, новобудови з урахуванням інших підходів? 

Думаю, Київ ще має шанс стати найвищим містом Європи, тому що, як ми всі знаємо, після війни столиця України може швидко рости. І якщо говорити про нові вимоги, стандарти житла, то ми вже маємо, наприклад, бомбосховища, які передбачені як норма, і ще деякі зміни. Але в цілому мені здається, що головним тут має бути раціональний, прагматичний підхід. Маємо розуміти, що, можливо, необхідності в створенні цих масивних бетонних споруд чи якихось інших немає. Нам потрібно знайти найбільш раціональний спосіб, не калькуючи чужий досвід. Мені насправді прикро бачити деякі зразки, намагання втілювати якісь такі надто «укріплені» рішення, тому що ми все-таки говоримо про мирні міста і сподіваємося, що після перемоги зможемо повернутися до звичного життя. Людям має бути комфортно в містах – це один із підходів до повоєнної відбудови. Я особисто досить критично ставлюся до бетонних зупинок-бункерів, які з’являються в містах, що не є прифронтовими. До всього має бути зважений підхід. Звичайно, маємо брати до уваги ці аспекти, але не робити їх пріоритетом. 

Тепер зменшується попит на висотне житло, люди хочуть жити по-іншому. Це як після ковіду: коли з’явився запит на літні приміщення. Загалом це було б хорошою тенденцією, адже в архітектурній спільноті ми часто говоримо про те, що для людини комфортним є інше міське середовище, інший масштаб. І це може бути шансом для зміни вигляду міст. 

Фото: Економічна правда

Ви не є прихильником того, щоб віддавати щось без конкурсу в одні руки, навіть якщо вони найкращі з усіх можливих. У тому ж Харкові міський голова Терехов дуже гордиться тим, що домовилися зі студією Нормана Фостера. Проєкт відбудови Бородянки мав робити Паризький регіон Франції, принаймні так планувала Київрада. Я розумію, що ви обережно ставитеся до таких речей. 

Я намагаюся критично ставитися до таких речей. Наприклад, ситуація з Норманом Фостером вдала з точки зору привернення уваги, це добре працює, щоб люди про таке дізналися. Але, на мою думку, все-таки важливо працювати з контекстом, тобто з містом. Із командою Фостера працює команда харківських архітекторів, завданням якої є дослідження контексту, щоби їх, фостерівських архітекторів, у цей контекст заглибити і, працюючи на місці, ділитися інформацією. 

З цим проєктом узагалі досить дивна історія. З одного із останніх інтерв’ю харківських архітекторів я дізнався, що команда Фостера жодного разу навіть не відвідала Харків. Дуже дивно, погодьтеся, проєктувати такий обсяг, такий масштаб і не побувати там. Тому такі гучні імена – це хороша історія, але все має бути зваженим, бо вони не завжди мають достатню компетенцію. Ми часто стикаємося з випадками колоніалізму, коли приходить великий європейський архітектор, який має нас урятувати, і ми вважаємо, що саме його компетенції найкращі, хоча якийсь локальний архітектор зробив би це не гірше. 

Ви за якісне будівництво, яке передбачає не тільки обдумування своєї квартири чи офісу, а й комплексні рішення. Чомусь дуже рідко від архітекторів можна почути сполучення слів «архітектура», «планування» і «екологія». Як добрий приклад ви навели реконструкцію Двірцевої площі у Львові. Але й тут є речі, які дивують. Наприклад, облаштування паркінгу: треба проїхати весь шлях, створюючи затори, поки до неї доберешся. Наскільки сучасні проєкти здатні враховувати це?

Це завжди враховується в проєктах, принаймні ми в бюро над цим працюємо. Якраз архітектори і проштовхують такі рішення, бо ми хочемо, щоб будівництво було кращим, екологічнішим. Це рішення, які закладаються під час проєктування та будівництва, ті ж матеріали, технології, які використовуються. Не потрібно глибоко копати, можемо подивитися на приклади інших країн. Але, на жаль, нам доводиться це робити, бо в нас дещо інша, застаріла парадигма в будівництві. Ту ж префабрикацію (попереднє виготовлення будівельних конструкцій на промисловому виробництві – Ред.) використовують для того, щоб зменшити викиди, задіяти менше робочої сили і, відповідно, зменшити кількість складних процесів. 

Те саме стосується містобудування. Паркінги, які ви згадали, затори – це ж також про планування міста, про інфраструктуру. Важливо розуміти, що в Україні є велика проблема з особистими автомобілями. І як би не хотілося її вирішити простою забороною користування ними, треба дати людям щось взамін. Це правило завжди працює: якщо тобі зручніше їздити громадським транспортом, ти не їздитимеш машиною, бо це дорого. Це дуже глибока проблема, а архітектори є спільнотою, яка завжди хоче її позбутися. Ми маємо нормативно прописану велику кількість паркувальних місць, тому що звикли до цього. Ця радянська парадигма «автомобілецентризму» в нас ще існує. Ми часто бачимо проєкти реконструкції, що передбачають розширення вулиць для того, аби там могло поміститися ще більше автомобілів. Але прикро, що цю проблему не вирішують. 

Якщо повернутися до екології в будівництві, то серед архітекторів на це є великий запит. Але тут теж проблема в нормуванні, бо поки це не є чіткою вимогою, воно залишатиметься у вигляді одиничних випадків. Ми вже маємо змінені нормативи щодо утеплення, і я вірю, що будемо рухатися далі – в бік пасивності, меншого споживання ресурсів. 

Ви працюєте над новими об’єктами. Величезна кількість людей потребує житла. Але, очевидно, ми маємо втрати в логістиці, у виробництві. Як це може позначитися на вартості житла, вартості будівництва? 

Вартість будівництва однозначно зростатиме. Це стало відчутним уже торішньої осені. Все будівництво зупинилося, і ті, що намагалися його запустити, зіткнулися зі значним подорожчанням матеріалів, браком робочої сили. І це тільки поглиблюватиметься. Багато наших матеріалів везли з-за кордону, багато виробництв знищені. Так триватиме ще якийсь час, тож вартість будівництва точно не повернеться до довоєнної. Це може наштовхнути на впровадження нових рішень, які допомогли б із цим працювати: тої ж префабрикації, іншої роботи з матеріалами, можливо, більшої уваги до локальних матеріалів і до того, щоб будувати нові заводи, які матимуть краще оснащення. Тобто будівництво ставатиме більш технологічним. 

Ви маєте досвід роботи з житлом для переселенців, працювали в проєкті «Прихисток». Розкажіть про це докладніше: яким має бути житло для ВПО, де вони хочуть жити? Адже є два підходи – тимчасове житло і постійне. Як ви це бачите?

Ми почали роботу майже рік тому, на початку березня. «Прихисток» став першим проєктом нашого бюро після приїзду до Львова. Ми отримали таке завдання від міської ради і почали працювати з приміщеннями, мусили створити хоч якийсь комфорт для цих людей в тому обсязі житла і завдяки тому бюджету, який мали. Ставили собі за мету повернути їм гідність, дати можливість почуватися краще. Але локації, з якими ми працювали, які облаштовували з нуля, це переважно спортивні зали, великі зали, порожні приміщення, де ми ставили перегородки. Були й локації, які вже функціонували, і це було насправді досить важко. Нам давали, умовно кажучи, спортивний зал, повністю замощений матрацами, і люди, які там жили, не мали жодного приватного простору. Ми ж прагнули дати їм цей мінімальний комфорт, місце, де можна побути самому або з сім’єю. Двома найбільшими цінностями для людей, які поселялись у цей прихисток, були безпека та приватність. І вони нарешті змогли бути в безпеці. Для того, щоби повернутися до нормального стану, їм хотілося побути наодинці. 

Ми об’єдналися з львівським бюро Replus, Ponomarenko бюро з Харкова, склали таку невелику команду. На той час у Львові з харківського офісу було декілька людей, потім стало більше. Почали з того, що самотужки знаходили матеріали, хотіли, щоби все це було сталим, намагалися максимально використовувати те, що може бути використане потім. Десь брали в оренду будівельний паркан, який тимчасово слугував перегородками, а потім його повертали. Шукали піддони, які також брали в оренду. Згодом нам дуже допомогли польські архітектори, команда, яка працювала з японським архітектором Шигеру Баном, з його картонними перегородками. Вони збирали їх для прихистку в Польщі, а потім почали ввозити в Україну. Перший прихисток ми збудували своїми силами. А в другому і подальших уже використовували ці картонні труби. Вони вже заготовлені, їх треба було лише зібрати. Але й це було непростим завданням, бо ми завжди мали обмежений строк – іноді лише день, щоб змонтувати прихисток. Загалом ця система добре себе показала, тому що це хоч і мінімальне, але покращення умов проживання. 

Немає якогось одного універсального рішення, коли питання житла стоїть гостро. В таких випадках не варто казати: «Чекайте рік, і ми вам щось збудуємо». Наскільки ці модульні будинки зможуть вирішити таку проблему? 

Як на мене, модульні будинки – дуже хороше рішення, але за умови, що це не назавжди. Ми вже мали модульні містечка в Харкові, Нікополі, які з’явилися на початку війни в 2014 році. Проблемою цих містечок було те, що вони існували до 2022-го. Мені дуже подобається, як змінився підхід до модульних містечок. Ті, що є у Львові, на Сихові, в Стрийському парку – це хороший приклад, бо вони розташовані в місті, і люди, які в них живуть, можуть контактувати з містянами. Є «змішування» на відміну від виконаних раніше проєктів, які були сегреговані й перетворювалися в умовне гето лише тому, що люди жили тільки там і більше ні з ким не спілкувалися. 

Якщо ж говорити про постійне житло, то мені дуже подобаються такі українські проєкти, як «Ко-Хати», де використовують простір-пустку («Ко-Хати» – проєкт реновації занедбаних будівель і територій, ініційований урбаністичною лабораторією METALAB з Івано-Франківська та учасницями незалежної агенції Urban Curators, релокованої з Києва. Зараз здають ще два об’єкти, загальна кількість прилаштованих осіб становитиме 700 – Ред.). Бо, з одного боку, ми маємо будівельний бум, а з другого – дуже багато збудованого й незатребуваного житла як винятково інвестиційного. Крім того, чимало житла в поганому стані через проблеми з документами чи з власністю просто не використовують. Мені подобається такий раціональний підхід, коли ми не говоримо про те, щоб будувати нове житло, а про те, щоби ті простори, які маємо, раціонально використати. Якби ми мали якісь актуальні цифри, то побачили б, що будувати нове не конче потрібно. Просто треба передбачити всі механізми: віддати ці простори в оренду муніципалітетам або ж дати їм можливість викупити їх, щоби згодом здавати в оренду, наприклад переселенцям. Вже зараз ми бачимо приклади, як це вирішується саме таким чином. 

Наскільки можуть бути корисними речі з переробленої сировини? Ви мали досвід роботи в The Good Plastic Company, яка займалася цим. Чи можуть в Україні працювати підприємства з переробки пластмаси для створення модульних речей, які будуть корисними після перемоги, наприклад для ДСНС?

Це складне питання. Переробка пластику дуже важлива, але вона, на жаль, не може бути дешевою і масовою. Проєкт, в якому я брав участь, і подібні до нього не розраховані на створення масового продукту. Це щось більш ексклюзивне просто тому, що переробка пластику потребує великих ресурсів, що й обумовлює високу ціну. Ми займаємося переробкою пластику вже давно, є великі компанії. Хоча можемо цього й не знати, бо ця продукція не виглядає як пластик. Цінність таких проєктів, як The Good Plastic Company, у тому, що їхній продукт візуально вказує: це зроблене з переробленого пластику. І це чудово. 

Дуже важливо над цим думати, з цим працювати, намагатися використовувати в будівництві. Насправді в будівництві використовують багато перероблених матеріалів. Сподіваюся, у повоєнній відбудові будуть вести облік усіх повторно використаних матеріалів.

Наведіть приклади, де використаний перероблений матеріал, а ми про це не здогадуємося. 

Наприклад, є технологія будівництва, в якій для заливання перекриття роблять незнімну опалубку. Саме тут і використовують перероблений пластик як недорогий матеріал. Він досить неестетичний, іноді може бути гіршої якості, але для таких цілей дуже добре підходить. Також у світі є багато практик повторного використання перемеленого бетону, з допомогою якого заповнюють новий. Але не знаю, чи в Україні таке роблять. І, звичайно, це матеріали, з якими найлегше працювати, як-от метал, деревина. Їх постійно повторно використовують, особливо в будівництві, де важливо зменшити витрати.

Розмовляв Сергій Смірнов 

Текст: Марічка Ільїна

Фото Івана Станіславського