Завершення Другої світової війни на території України ще не означало повернення до звичного життя для мешканців Львова. Велика частина з них виїхала з міста, а ті, хто хотіли повернутися, не завжди могли зробити це: дозволи на в’їзд влада давала вибірково. Часто навіть люди, які були прихильні до тодішньої влади, або мали родичів, які служили у Червоній армії, не могли потрапити у Львів. Дослідниця з університету імені Івана Франка Галина Боднар зібрала такі листи-прохання жінок до влади, які хоч і були офіційними, але розповідають про нелегкі долі та сильні характери.

Хто повертався

З відновленням радянської влади у 1944 році до Львова хлинула хвиля мігрантів. Серед них були вихідці із Росії, східних та південних областей України, а також з інших республік колишнього СРСР. З Росії насамперед приїжджали залізничники та військові, а зі східної України – цивільні, працівники організацій та установ, а також партійці.

Міський медіаархів Центру міської історії/колекція Володимира Рум'янцева

Повоєнне суспільство Львова творили люди різних національностей, вихідці із західноукраїнських сіл, вціліле під час німецької окупації єврейське населення та ще не депортоване польське. До міста стікалися демобілізовані військові, приїжджали на заробітки цивільні, а потім – перевозили сім’ї. Під час війни у Львові зруйнували 15% житлового фонду, тому житла було відносно достатньо. Спочатку його заселяли самовільно, а вже згодом влада почала видавати ордери на заселення.

Найкращим часом для переселення у Львів став початок 1945 року. Налагодження мирного життя сприяло пошуку праці, а також до заяви на в’їзд не потрібно було додавати інших супутніх документів. В архівах Львівської міської ради з другої половини 1940-х зберігалися документи, які містили інформацію про те, звідки приїжджали люди, а також хто з них так і не отримав дозволу і чому.

Читайте також: Про зникнення галантності і галицького шарму, або Чому нас привчили їсти без столового ножа

У своєму дослідженні Галина Боднар фокусується на листах людей, які отримали відмову. Серед таких заяв дослідниця виділяє декілька категорій.

До першої потрапили заяви жінок (мешканок міста 1939-1941), чоловіки яких загинули на фронті або доля яких була невідома. Інша категорія – євреї, які прагнули повернутися до міста розшукувати свої родини. Також дослідниця виділяє категорію заяв, які подавали ще не демобілізовані чоловіки, які завчасно планували своє майбутнє після закінчення війни і клопотали про переїзд до Львова сімей, евакуйованих у східні регіони. Іншою цікавою категорією були листи так званих «евакуйованих», а насправді депортованих у 1940-1941 роках львів’ян та львів’янок, а також людей із західноукраїнських регіонів. Останньою категорією, за дослідженням Галини Боднар, були молоді за віком люди, часто самотні, які хотіли переїхати до Львова працювати (відбудовувати місто) і водночас просили житло. Серед таких прохачів переважали молоді ще незаміжні жінки.

На чому акцентували в листах 

Дослідниця сфокусувала увагу на категорії жінок-удів та депортованих людей. У цих листах можна чітко відстежити стратегії вибудови комунікації із тоталітарною владою.

«У заявах прохачки, якщо говоримо про жінок, підсилювали ті моменти, які, вважали, мали збільшити їхні шанси на дозвіл, і приховували небажані», – каже Галина Боднар.

Нерідко ці історії – єдині документи того часу, з якими ми зараз маємо справу. Часто відмови були сухими і не супроводжувалися жодними поясненнями: «Виконком ЛМР повідомляє, що урядова комісія тимчасово не може дати виклику». Звернення писали російською, але цікаво, що до 1945 року відписували прохачам українською і самі бланки теж були українською. Вже від 1945 почали використовувати російськомовні бланки та стандартні стислі відмови без пояснень.

Читайте також: Кав’ярні для чоловіків, цукерні – для жінок. Розваги і торгівля у Львові сто років тому

Ці листи, каже Галина Боднар, – цілі життєписи про війну у конкретних людських долях, за ними стоять особисті та дуже емоційні історії.

«Мені було цікаво подивитися, якими є наративи цих листів, як жінки пишуть свої автобіографічні історії, на чому акцентують і що опускають. Яким постає образ жінок у війні. І якою є, зрештою, мова цих звернень», – акцентує Галина Боднар.

Трамвайна зупинка на вулиці Руській, позаду будівля страхового товариства «Дністер», період 1945-1970 рр.  Колекція Володимира Рум'янцева/Міський медіаархів Центру міської історії

Жінки частіше за все зверталися на основі двох постанов: «Про збереження житлової площі за військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім’ями військовослужбовців у воєнний час», а також «Про забезпечення сімей генералів і осіб старшого керівного складу Червоної Армії, померлих, загиблих в боях і безвісти пропалих на фронті».

Одна з жінок, пишучи прохання про дозвіл на в’їзд, використовувала в аргументації те, що вона – дружина померлого на фронті старшого командного складу, а її діти закінчують старшу школу і у Львові матимуть можливість вступити до вищого навчального закладу, яких у Раві-Руській, з якої походить жінка, нема. Також окремим реченням вона зазначає, що є членом партії з 1929 року і працює медсестрою.

Цікаво, що жінкам відмовляли незалежно від статусу та місця праці: багато відмов отримували жінки, які працювали на відповідальних посадах, наприклад, інспекторками державного відділу забезпечення сімей військовослужбовців або ж працівницями структур НКДБ.

У своїх зверненнях жінки акцентували увагу, що вони – вдови чоловіків, що воювали на благо держави, а також мають своє житло у Львові, яке вони залишили через поспішну евакуацію. Зазвичай, також в цих текстах домінує дискурс матері, яка виховує дітей сама, бо сім’я втратила годувальника на війні.

Читайте також: Як у Львові прибирали сніг у різні історичні епохи

За мовою та способом конструювання – це тексти короткі та стислі, у них описувалася «правильна біографія». Участь у війні підкреслювалася формулюваннями: «дружина загиблого на фронті», «інвалід війни», «офіцер діючої армії». А також в текст вбудовували прийнятні ідентифікації: «сестра комсомольця, розстріляного в Польщі, комсомолка», «на окупованій території не перебувала», «старі члени партії», «за національністю росіянка, за соціальним походженням селянка».

Зразки листів жінок до влади Львова /онлайн-лекція Галини Боднар

Дуже щирими та наївними є листи жінок, які почувалися покинутими та безпорадними. «Речі закопані там де я жила, я думаю, оне (так в оригіналі) цілі, бо оне у мене добре закопані (підкреслено іншим чорнилом, очевидно, особою, яка читала лист) і важко їх кому-небуть знайти, а я в теперішній час перебуваю в дуже важкому становищі, в мене нічого немає і купити, все дорого та і сподіваюся ті речі які у мене закопані мені вистачить тих на моє все життя (підкреслено іншим чорнилом), і тому переконливо прошу надіслати мені тов. голова виклик на в’їзд в м. Львів хоч на час за речами забрати свої речі які у мене там залишилися, площа моя зберіглася розмір площі 74 кв. метр, а мені й треба 15 кв. метр».

Заслуговують на увагу листи жінки, яка декілька разів поспіль отримувала відмови. Вона зверталася, здавалося, до всіх – від Микити Хрущова до керівниці відділу скарг виконкому ЛМР. І, зрештою, все ж таки домоглася дозволу.

«З листа тов. Томенка дізналася, що Вам передано мій лист на ім’я тов. Хрущова для оформлення мені виклику. Вже пройшов великий термін, а від Вас нічого немає! Я недавно надіслала листа голові міськради тов. Кованеву (я випадково дізналася прізвище через об. міліцію). Я не заспокоюсь, поки не отримаю виклик. Я в безвихідному становищі. На роботу тут не влаштовуюсь, чекаючи виклику. Я адже в невизначеному місці і положенні, в очікуванні 4 р. У мене багато причин, щоб знати. Я Вас прошу, як товариша Радянську людину відповісти мені відразу. Я думаю, що Ви знаєте в достатній мірі свій обов’язок міськради депутатів трудящих».

Зразки листів жінок до влади Львова/онлайн-лекція Галини Боднар

Також жінка змальовує образ свого загиблого чоловіка – відданого більшовика: «Коли мій чоловік зібрався віддати своє життя, він писав: Треба жити маленьким життям і яскравим, коли мені доведеться віддати життя за наш народ за батьківщину, я без страху піду за щастя звільнення від людоїдів наших дітей матерів. Нас згадають, а тобі допоможуть, ти не будеш одна, кріпись, змирися з думкою, що війна без жертв не буває. Це був більшовик з рідкісним розумом і полум’яним серцем більшовик, кращий агітатор, пропагандист».

Листи депортованих

Окрім листів жінок є цікава категорія листів «евакуйованих», а, по суті, – депортованих. У них видно, як ховають справжні причини виїзду з міста. Здебільшого просто зазначають, що «від 1940 проживають разом у Казахстані, а перед квітнем 1940 – постійно проживали у Львові». Або ж що «проживала безвиїзно у Львові до квітня 1940».

Зразки листів жінок до влади Львова /онлайн-лекція Галини Боднар

Також є гендерні відмінності у текстах та наративах. На відміну від текстів чоловіків, тексти жінок більш детальні та сповнені почуттів, більш болісні та насичені конкретними прикладами і дуже детально описують психологічний стан. У безвиході жінки зверталися до вищого керівництва як до опікунів та покровителів. Їх листи переповнені дуже особистими прикладами та історіями, тоді як звернення за традиціями тоталітарної влади – знеособлені.

«Єдине позитивно вирішене з мною опрацьованих звернень – коли жінка писала до жінки, керівниці відділу скарг при ЛМР. Прохачка зверталася «як жінка до жінки, як до рідної близької людини»», – каже Галина Боднар.

Читайте також: Як святий Миколай та Ілон Маск. Митрополит Андрей, про якого хочеться знати більше

У листах чоловіків спостерігається вільніший та різкіший стиль написання: «Чи зможу в найближчий час отримати відповідь на порушене питання». Жіночі листи теж могли бути різкими, але значно рідше: здебільшого вони належать жінкам, які неодноразово отримували відмову або обіймали керівні посади і мали досвід керівної роботи.

«Пишу тому, що війна закінчилася повним розгромом фашистської (нерозбірливо). Я думаю, тепер можна трохи подумати про благоустрій нашої країни та народу. Вирішила звернутися до вас з дуже важливим життєвим питанням, в якому Ви повинні допомогти мені. Ви є нашим урядом, сповненим справедливості і мудрості».

***

Львів у листах постає містом, де залишилося житло та майно, а також кращі можливості для працевлаштування та отримання освіти. Уродженці Львова зазначали і про свою спорідненість з містом, а дискурси рідного Львова та радянської країни переплітаються.

Жінки у цих зверненнях постають як жертви війни, але й одночасно як борчині за свої права та майбутнє.

Катерина Бортняк

Фото: Міський медіаархів Центру міської історії / колекція Володимира Рум'янцева

(Лекція є частиною серії «Гендерні виміри минулого», що організована у співпраці Центру міської історії з Українською асоціацією дослідниць жіночої історії за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля, Бюро Київ–Україна).

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.