Фото: Марія Дацко
Яворівська забавка, що подорожує світом. Фоторепортаж з майстерні митців на Львівщині
Пригадую, що кілька років тому бачила на екологічному фестивалі зразки яворівської забавки, однак історія, орнаменти, їхнє значення в пам’яті не закарбувались. Тому подорож в Івано-Франкове стала новим відкриттям.
Івано-Франкове (до 1946 року – Янів) – селище, де живуть і творять майстри яворівської іграшки Оксана Когут та Остап Сойка. Про них не можна розповідати окремо, адже творять вони разом, злагоджено працюють вже понад 10 років.
Майстриня яворівської іграшки Оксана Когут зустріла мене на центральній зупинці в Івано-Франковому. Дорогою уже готова була розповісти про наболіле: ставлення до народної творчості держави, як важко реалізовуватись митцям за той мізер, що вони можуть заробити своєю працею. А також про те, що дорогою до успіху найчастіше супроводжує тільки мрія, яка, зрештою, і є найбільшим джерелом натхнення та мотивацією.
Затишний музей
Мрія пані Оксани – створення музею яворівської забавки. Зараз там, де вона його бачить, є старе приміщення в центрі селища, що раніше було аптекою.
«Ми взяли його в оренду на 20 років. За цей час, сподіваюсь, вдасться зробити все задумане і таки залишити його музеєм. За сім років, відколи аптеку зачинили, приміщення швидко руйнувалось: обсипалась штукатурка, понищились стіни. Усюди павутинна, а місцями натрапляєш на купки зі сміттям чи ліками, старовинні аптечні книги та записи. І навіть вивіска «Аптека» все ще зберігається всередині», – розповідає Оксана Когут.
Та жінка вірить, що можна зберегти автентичний вигляд приміщення, відреставрувати його, зробити ремонт і з часом проводити там майстер-класи для дітей і туристів.
«Ми хочемо, щоб музей був інтерактивним, щоб у ньому були колекції наших іграшок, старовинних іграшок і експозиції іграшок майстрів з інших країн світу. У приміщенні насправді дуже затишно і тут є цей простір для фантазії і творчості», – каже пані Оксана.
Правдива яворівська забавка
Майстриня розповідає, що колись давно була у Львові на виставці в музеї етнографії, де побачила роботи багатьох майстрів яворівської іграшки. Тоді відчула і зрозуміла, що також хоче цим займатись.
«Моєю мрією було робити правдиву іграшку, відтворити її такою, якою вона була роками раніше. Тоді я зробила кілька фотографій для свого родича – Остапа Сойки, щоб показати йому. Нині ми з ним працюємо разом», – говорить жінка.
Майстриня пригадує, як зробила свою першу іграшку. Каже, була тоді за кордоном, а Остап Сойка прислав їй світлину з пташкою, папір, аркуш і пензлі.
«Я сиділа і вчилась малювати ті листочки. Я одразу ж відчула, що дуже хотіла це робити. Від дитинства я мала потяг до дерева. Мій брат вчився на столяра. Під час його навчання я йому допомагала працювати з деревом», – розповідає Оксана Когут.
Вона додає, що головне прагнення творчого тандему – відтворення стародавньої, справжньої іграшки. Авторські іграшки Оксана Когут і Остап Сойка роблять також, це, зокрема, ангелики, але більше приділяють увагу автентичності – щоб іграшка була такою, якою її задумували прадіди.
У яворівській іграшці, розповідає майстриня, головне не колір і не орнамент, а сама форма.
«Деталі старих зразків пласкі та профільного силуету. Розпис не є таким важливим. Важливою є сама іграшка. Нині дуже багато говорять і намагаються пояснити те, чого насправді не було. Подати людям сенсацію, містифікувати значення та зміст. Однак це не правда», – каже пані Оксана.
Раніше, додає вона, іграшки не розмальовували. Колір почав з’являтись лише на початку XX століття і не мав якогось сакрального значення. Використовували найдоступніші кольори, що добували з природних компонентів: трави, землі, квітів. Імовірно, якби фарб було більше, то й кольорів було б також більше.
Науковці вважають, що яворівська іграшка виникла ще в XVII столітті – тоді діяв окремий осередок, де їх виготовляли цілими сім'ями. Оксана Когут і Остап Сойка хочуть зберегти та продовжити цю традицію. На початку минулого століття у Яворові було 96 сімей, які займались виготовленням іграшок, але зараз у місті не залишилось жодного майстра чи майстрині.
Оксана Когут говорить, що яворівська іграшка виникла не лише для того, аби розважати дітей.
«Так, забавки розвивають дитину. Спробуйте хоча б попасти м’ячем у лапавку – це не так і легко. Вони розвивають спритність, увагу, винахідливість і логічне мислення, а орнамент допомагає дитині усвідомлювати себе частинкою великого світу. Але насправді в давнину в регіоні була добре розвинена торгівля, тож іграшки, які мандрували до Польщі, Німеччини, Австрії давали хороший заробіток майстрові. А на празники їх продавали біля церков», – розповідає майстриня.
Є близько двох десятків різновидів яворівської забавки. Найвідоміші – пташка, що хлопає крильцями, возики, меблики, коники, лапавка, деркач, тарахкальце, калатало, свищики, сопілки, танцюристи і тарадайка.
10 років без вихідних
У майстерні Оксани Когут і Остапа Сойки немає чіткого розподілу обов’язків. Кожен робить те, що може і на що є час. Улітку вони працюють у літній майстерні – невеличкому затишному приміщенні у кінці квітучого подвір’я, яке щороку засіває сестра Остапа Сойки Марійка. Вона також часто заходить у гості, щоб подивитись за тим, як спішить робота, а іноді просто, щоб посидіти, поспостерігати й відпочити.
«Для мене ця майстерня – острівець затишку старовини, де наче зупинився час, де не треба поспішати і думати про новітні винаходи. Тут можна просто побути собою, уявити себе дитиною, яка пірнає в іграшковий казковий світ, взяти в руки ангелика-охоронця чи пташку, яка обов’язково заговорить до тебе своєю справжньою мовою, де можна заграти на скрипці чи відволіктись під звуки деркача», – говорить пані Оксана.
Скільки часу триває виготовлення однієї іграшки, вона сказати не може. Але оскільки про це часто запитують, то, можливо, майстри проведуть експеримент і засічуть час.
«Усі роботи виготовляються не по одній, а системно. Це тривалий процес, що починається з обробки деревини: стругання, шліфування, площинне розмічання, вирізування заготовок, свердління. Потім виріб збирають і деталі з’єднують між собою. А в кінці – художній розпис іграшки», – розповідає Оксана Когут про процес виготовлення яворівської забавки.
Для роботи використовують лише м’які породи дерев: смереку, липу та осику, адже їх деревину легше обробити.
Робота, каже майстриня, – це безперервний процес. Зазвичай працюють без вихідних, іноді й ночами, бо робота затягує.
«Із тими іграшками я вже давно порушила свій режим сну, бо протягом дня потрібно бути і жінкою, і матір’ю, і другом. Прийдуть до тебе гості, і мусиш їх прийняти. Як відмовиш? Так склалось, що іграшки диктують свої правила. Деколи, правда, трапляється таке, що нема бажання працювати, але таке буває не часто. Тому фактично працюємо 10 років без вихідних», – говорить майстриня.
Яворівська забавка в Туреччині та Ватикані
Роботи Оксани Когут та Остапа Сойки спочатку купували друзі, потім – друзі їхніх друзів.
«Звісно, це не ті гроші, за які могли б жити митці. У інших європейських країнах, скажімо, в Хорватії, Угорщині, Польщі про народних майстрів дбає держава. Митці отримують стипендії. Не багато, але хоча б щось. Крім того, держави дбають про їхню реалізацію. Тому творити та працювати там насправді легше», – каже пані Оксана.
Вона розповідає, як з Остапом Сойкою неодноразово їздили на виставки чи фестивалі. Часто – своїм коштом.
«Щоб поїхати навіть у Київ, потрібно мати хоча б три тисячі – на проживання, їжу. Це все наші гроші. Однак є й такі європейські фестивалі, які платять майстрам за участь у них», – говорить Оксана Когут.
Одного разу майстри брали участь у щорічній виставці народних майстрів у Туреччині, неподалік Стамбула.
«Прикро було те, що інші європейські країни мали своїх представників, послів, які представляли свою країну, а ми почували себе сиротами, про яких нікому подбати», – згадує майстриня.
У 2010 році їхні з Остапом Сойкою іграшки прикрасили ялинку у Ватикані, що додало майстрам популярності та привабило дуже різних клієнтів – наприклад, податківців та юристів.
«Часто нашими покупцями є священники, які напередодні свят прикрашали свої храмові ялинки, а також до мене додому приїжджають люди з Америки, Канади, Німеччини, Італії, Франції», – розповідає Оксана Когут.
Майстри погоджуються на участь у майстер-класах для популяризації забавкарського мистецтва, аби подбати про його збереження. Під час цих зустрічей діляться своїм досвідом виготовлення та розпису іграшок та сприяють засвоєнню народних традицій у процесі творчості. Також розповідають про яворівську іграшку дітям у школах, вчать їх розмальовувати листочки, сонечка, квіточки, гілочки і всіляко заохочують до цієї справи.
«Діти часто плачуть, коли їм щось не вдається. Особливо ті, які завжди хочуть, щоб усе було ідеально. Однак ми заспокоюємо їх і стараємось знаходити підхід до кожного», – кажуть майстри.
До речі, і я спробувала себе в цьому мистецтві. Пані Оксана з Остапом жартували, що тепер мені можна долучатись до переліку майстринь, які займаються цими іграшками. Це, звісно, жарт. Однак праця таки не легка. Вона вимагає особливого підходу й душевного стану. Хочеться, щоб забавкарська справа продовжувалась далі, щоб майбутні майстри не лише дали іграшці нове життя, але й продовжили минуле у майбутнє.
Марічка Дацко
Фото авторки для Tvoemisto.tv
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» – це медіа, якому справді можна довіряти.
Якщо Вам подобається те, що ми робимо – долучайтеся до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!
Що отримають члени спільноти Tvoemisto.tv:
- ексклюзивні e-mail розсилки
- доступ на спеціальні закриті події для Спільноти
- можливість голосувати за теми матеріалів та публічних дискусій, які планує редакція
- можливість стати експертом «Твого Міста»
- ексклюзивне друковане видання з доставкою додому/в офіс (щодвамісяці)
-
у майбутньому – знижки у мережі партнерів «Твого Міста».
Підтримати Tvoemisto.tv можна за посиланням.
Вибір Твого міста
- «Чому я залишаюсь у Харкові?» Розповідь волонтерки з міста, яке постійно атакують
- Чому у Львові не так, як у Відні, або Як урятувати громадський транспорт
- «Яблуко розбрату», або Що сталось у сихівській школі
- «Тут вирує своє життя». Чи потрібні старі ринки в середмісті Львова
- Чи варто терпіти біль голови. Розмова з неврологом
- «Заміни, заміни старенький трамвай». Як до Львова їдуть трамваї з Європи
- Чи можуть кияни викупити Житній ринок
- Психлікарню на Кульпарківській кардинально змінять. Інтерв'ю з директором
- «Важливо знати, що в тобі є доброго». Отець про піст, Папу та дофамінове покоління
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори