Фото: Юлія Сівакова, Theukrainians.org
«Ми знаходимо їхні рештки на смітниках». Чому на Львівщині зупинились перепоховання вояків
Альтернатива могильним мародерам
Товариство «Пам’ять» було створене у 2005 році. Раніше ми також проводили розкопки на Рівненщині і на Волині, а зараз працюємо лише на Львівщині. Власне, за цей час ми знайшли і перепоховали близько двох тисяч останків вояків, які загинули під час Першої і Другої світових воєн різних військових формувань – німці, австрійці, угорці, росіяни, українці.
Взагалі ми виникли як альтернатива могильним мародерам, які з відновленням Україною незалежності активізувалися у пошуку різних військових речей, щоб потім їх перепродувати, збирати колекції тощо. Є такі копачі, які знаходячи людські кістки не зупиняються, бачать, що це якийсь військовий похований, починають його грабувати і деколи навіть не закопують останки назад, а просто так залишають кістки.
Навіть бувають випадки, коли останки збирали у мішки і залишали десь біля смітників. Коли вивозили сміття, то перевірили, що у тих мішках, а там людські кістки. Виявилося, що це давні. Швидше за все, солдатів німецького Вермахту.
Нещодавно також був випадок, що знайшли кістки, поліція приїхала, провела експертизу й дала висновок, що вони давні. Там теж було військове взуття, елементи військового спорядження німецького походження. Фактично, цей безпорядок триває з 90-х років, а ми виникли як альтернатива мародерам, щоб вчасно виявляти поховання, випереджати мародерів, а потім ексгумовувати і перепоховувати рештки військових.
Дозвіл на дозвіл
Ми працюємо офіційно. Проблема в тому, що для того, аби ми могли вийти на місце бою для здійснення пошуку, треба мати дозвіл Міністерства культури України. Раніше було легше, бо можна було отримати дозвіл упродовж двох місяців, хоча це теж довго.
Уявіть ситуацію, коли люди копають траншею і знаходять людські рештки. Вони телефонують до поліції, яка приїжджає і робить висновок, що це давнє поховання, і залишає рештки. А люди не знають, що їм з цим робити і звертаються до нас. Водночас ми не маємо права забирати ті рештки, бо не маємо дозволу на пошуки. Люди вважають, що оскільки вони знайшли самі, а не ми, то у нас є право це забрати. У Міністерстві культури без дозволу на пошуки відповідно не дадуть дозволу на ексгумацію.
Виходить, що я дивлюся на ті останки і їду геть, бо не можу без дозволу це забрати. Приїжджаю, звертаюся в Міністерство культури, у відповідь мені говорять «роби дозвіл на пошуки». І от останніх кілька років, коли прийшла інша влада, всі структури змінилися. Якщо раніше я чекав на дозвіл близько 2 місяців, то зараз катастрофічно довго – близько року. А дозволи потрібно робити на кожен населений пункт, кожен окремий випадок.
Військові поховання – не в пріоритеті
Уявіть собі, коли звертається старша жінка, яка пам’ятає, що в тій місцевості мають бути рештки солдатів. Ми маємо її десять разів опитати, довідатися деталі, оглянути територію, аби точно знати, де є поховання. Вона, приміром, у 1944 році була ще малою і смутно пам’ятає місце, спогади не можуть зберігатися постійно однакові, треба пригадувати.
Проблема в тому, що останні роки дозволи нам видають десь у листопаді, тобто в кінці року, а дійсні ті дозволи до кінця календарного року. І ми зазвичай маємо лише місяць-півтора, щоб проводити ті пошуки, а з нового року знову треба робити нові дозволи, бо ті недійсні. Цікаво, що тим могильним мародерам ніякого дозволу не треба, адже вони собі коли захотіли – тоді й поїхали і копають. Ніхто їх не карає, бо кому воно потрібно.
Коли ми знаходимо місце поховання, тоді треба отримати ще один дозвіл на ексгумацію, бо без цього ми не маємо права перепоховати останки. Останній раз дозвіл на ексгумацію я отримував аж рік і вісім місяців тому.
Я неодноразово вже звертався з цим питанням, де мені відповідали «Пане Любомир, невже ви думаєте, що міністр культури буде збирати комісію заради кількох подань на ексгумацію». І це дуже дивно, бо ні для кого з них військові поховання не є в пріоритеті, хоча мало б бути навпаки. Міністр культури може вийти 9 травня чи 22 червня, на публіку поплакати, але коли доходить до того, що треба перепоховати останки тих солдат, яких закопали гірше, аніж собак, закопували просто як сміття...
Цьогоріч було 15 фактів розграбування солдатських могил
По-перше, глумляться над тими могилами мародери, а по-друге, посадовці, які не можуть від листопада минулого року зібратися. Ця робота пошукової організації з ексгумації зупинена повністю, а уявіть собі, що цього року я мав щонайменше 15 фактів про розграбування солдатських могил. От почнеться скоро сезон ягід і грибів, і місцеві мешканці будуть бачити в лісах останки солдатських тіл, які там лежать ще з весни.
У мене був випадок, коли я позбирав людські останки без дозволу від міністерства, і згодом в обласній раді сказали, що я теж могильний мародер, бо я порушив закон, не маючи дозволу на ексгумацію. Хоча я не ексгумовував, а просто позбирав ті розкидані останки.
У нас є кілька пошукових груп на Золочівщині, Бродівщині, а також у Бузькому районі, де відбувалися події 1944 року. Якщо якісь невеликі поховання, то мені телефонують, я приїжджаю із двома синами, а якщо знаходять поховання, де більше десяти останків, то вже потрібна більша пошукова група.
Минулого року, не маючи дозволів на ексгумацію, ми демонстративно займалися цим, щоб влада могла зрозуміти, що не має права мародер просто викопати всі рештки і так залишити ті кістки валятися.
У нас немає часу чекати, поки Міністерство культури знайде час на те, аби видати дозволи. Крім того, минулого року ми знайшли поховання вояків дивізії «Галичина». Ми бачили, що в тому місці було багато ямок, мародери шукали поховання, бо побачили військовий шолом. Наше товариство зрозуміло, що якщо не знайдемо останки і не перепоховаємо їх самі, то завтра чи через кілька днів прийдуть мародери і таки знайдуть ті могили. Я вважаю, що ми зробили правильно, бо ми врятували військове поховання. Сподіваємося, що нам вдасться з’ясувати, чиї це останки, і якщо у них ще будуть родичі, то ми повідомимо їм про це. Якби ми далі чекали на цей дозвіл, то кістки б валялися по полю.
Рештки солдат просто зрівнюють із землею
Цього року ми не мали жодного дозволу на ексгумацію. Ті документи, що ми подали, далі лежать, а могили, які ми знайшли, так і залишаються на тому місці. Йдеться про могили на території Яворівського навчального центру біля села Верещиця, а також у Золочівському районі.
Насправді люди дуже часто звертаються до нас, коли проводять якісь будівельні роботи тощо, але ж ми не можемо нічим допомогти, бо держава не дає дозволу. Уявіть, що людина будує будинок, звертається в облраду, а там кажуть «треба дозвіл від Міністерства, а на нього потрібно чекати пів року». Ну ніхто ж не буде чекати на цей дозвіл, бо потрібно продовжувати будову. Відповідно, всі ці рештки згортають, зрівнюють із землею.
Фінансування – одвічна проблема, починаючи із 2005 року. У більшості випадків ми їздимо за свої кошти. Дуже рідко, але бувають випадки, коли потрапляємо на нормального сільського голову, на території якого виявили рештки і просимо у нього хоч щось відшкодувати.
Цього року нам пощастило – ми отримали 55 тисяч гривень на пошукові роботи у Львівській області. Крім того, цього року від адміністрації нам безкоштовно передали домовини від комунального підприємства «Доля». Тих коштів, звісно ж, не достатньо, бо роботи з пошуку і перепоховання загиблих включають багато аспектів.
Тих 55 тисяч нам вистачить лише на пальне, щоб поїздити по тих місцях, де можуть бути захоронення, але після того, як ми проведемо пошукові роботи, нам потрібні будуть знову кошти. Зокрема, потрібні будуть гроші на ексгумацію для виїздів на місце і вилучення останків, вже маючи на це дозвіл.
Хоча навіть, коли ми це зробимо, виникає більша проблема – куди їх хоронити? Нам уже фактично виділили землю під військові поховання – у селі Червоне Золочівського району, але на одному із засідань у облараді один громадський діяч Володимир Правосудов привів громадськість, яка була проти виділення цієї землі, і нам це питання не погодили.
Тому ми ходимо і просимо про якісь цвинтарі, аби там похоронили ті рештки. Бувають випадки, що люди проти, коли чують, що це рештки червоноармійців. Вони вважають, що це росіяни, але доводиться пояснювати, що в червоній армії було безліч українців, лише варто на їхні прізвища подивитися і стає зрозуміло.
З кістками до президента...
Цього року я написав президенту листа з такими словами: «Якщо до 9 травня ви не забезпечите перепоховання останків червоноармійців, які лежать вже три роки, то ми зберемося з тими кістками під адміністрацією президента». Не було ні відповіді на лист, ні телефонного дзвінка, тобто вони абсолютно ніяк не реагують.
Ніби й обласна адміністрація забезпечила цього року домовинами, виділила якісь кошти, але ж це не всі потреби товариства. Після поховання треба ще поставити якийсь пам’ятний знак, бо не зробиш на могилах дерев’яний хрест. Потрібно ставити нормальний гранітний хрест, на якому була б відповідна таблиця з інформаційним надписом.
Кожна людина має бути похована
Займатися перепохованням цих останків дуже важливо, бо до цього часу ніхто цим не займався, починаючи від 1914 року. Кожна людина просто повинна бути похована. Крім того, солдат – це надзвичайно складна професія, бо ти мав бути здоровим і воювати за свою державу. Якщо в тебе було якесь поранення, то тебе вже не вважали солдатом, ти був обузою. А коли солдат помирав, то ніхто не думав про його поховання. Солдат виконував безліч обов’язків перед своєю сім’єю та батьківщиною, і ці його дії мали б нагороджуватися відповідним вшануванням, а в нашій країні солдат, як бачимо, цього не отримав.
Найгірше було з червоноармійцями, бо часто, коли помирали вояки, їх вважали безвісти зниклими. Відповідно, сім’я, яка втратила годувальника, не отримувала допомоги від держави. Офіційно 5 мільйонів солдат вважаються безвісти зниклими. Тому 5 млн сімей не отримали виплат від держави.
Уявіть собі, яку суму забрала собі радянська влада. І найстрашніше – могильні мародери, які просто нівечать могили солдатів, плюндрують їх і позбавляють нас можливості ідентифікувати тих солдатів, повідомити родичів, що ми знайшли останки. Завдяки героїзму і відданості таких людей, хлопців і дівчат, ми живемо зараз у незалежній Україні.
Розмовляла Софія Шавранська
Фото товариства «Пам’ять»
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- «Чому я залишаюсь у Харкові?» Розповідь волонтерки з міста, яке постійно атакують
- Чому у Львові не так, як у Відні, або Як урятувати громадський транспорт
- «Яблуко розбрату», або Що сталось у сихівській школі
- «Тут вирує своє життя». Чи потрібні старі ринки в середмісті Львова
- Чи варто терпіти біль голови. Розмова з неврологом
- «Заміни, заміни старенький трамвай». Як до Львова їдуть трамваї з Європи
- Чи можуть кияни викупити Житній ринок
- Психлікарню на Кульпарківській кардинально змінять. Інтерв'ю з директором
- «Важливо знати, що в тобі є доброго». Отець про піст, Папу та дофамінове покоління
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори