За крок від передової. Я все одно не залишу службу в армії
«Тоді ще ніхто не вірив, що буде війна»
Час після Майдану і початок заворушень на Сході країни… 8 березня 2014 року тридцятирічний львів’янин боєць-контрактник 80-ї аеромобільної бригади першого батальйону Андрій Пец разом із побратимами вирушив потягом зі Львова на Схід. Тоді ще ніхто не знав, куди саме прямує потяг з людьми та озброєнням: одні були переконані, що їдуть визволяти Крим від «зелених чоловічків», інші казали, що маршрут веде до центру заворушень на Сході, зокрема у Слов’янськ…
Виїзд 80-ї бригади із Львова
Врешті-решт бійці бригади (близько 500 солдатів-контрактників) прибули на полігон у Чернігівській області, де провели масштабні навчання із залученням авіації та артилерії, після яких вирушили в Полтавську область, місто Конотоп. Там знаходився військовий аеропорт, який потрібно було охороняти, через чутки, що саме там (на той час «ополченці»), планують висаджувати групи бійців. Після двотижневої оборони батальйон поїхав у Дніпропетровську область, де пробув деякий час, а далі – у Луганськ.
«У той час вже створили так звані ДНР та ЛНР, а місцеві жителі були радикально налаштовані проти української армії. Втім, навіть тоді ніхто не сподівався, що буде війна, через відсутність реальних воєнних дій», – розповідає Андрій Пец.
«Один вистріл – і блокпосту немає, але стріляти ніхто не дозволяв»
Попри це перші сутички з сепаратистами не забарилися: підійшовши до села Райгородка (неподалік від Щастя),українські бійці опинилися у так званій пастці – сепаратисти поставили блокпост на єдиній дорозі з міста і таким чином заблокували виїзд.
Але з сепаратистами була певна домовленість, адже ті дозволяли перевозити продукти харчування, і навіть було організовано перемовини: умова сепаратистів зрозуміла – «скласти зброю», тоді, мовляв,вони організують безкоштовний доїзд до Львова. На такі умови, певна річ, ніхто не погодився.
«Ми простояли там 42 дні. Добре пам’ятаю, бо тоді рахував кожен день. Наша гаубиця була наведена на блокпост: один вистріл – і укріплення зруйновано. Але, звісно ж, застосовувати силу чи відкривати вогонь без оголошення АТО, проти людей, яких тоді вважали місцевою самообороною, було заборонено, – каже Андрій Пец. – Лише 15 травня було підписано указ про АТО і ми отримали право застосовувати зброю. Втім, на ранок сепаратисти втекли, знаючи, що тепер починається повномасштабне застосування зброї».
«Для нас війна розпочалась у Слов’янську»
Далі бригада вирушила у Слов’янськ. Саме там, за словами бійця, для нього розпочалася війна. Вже за 20 кілометрів до міста українські солдати натрапили на першу засідку ворога і отримали наказ зайняти кругову оборону. Розпочався бій, у якому загинув Андріїв товариш, решта батальйону – прорвалися.
«Коли бачиш смерть товариша на свої очі, мимоволі думаєш: «Зараз – він, через п’ять хвилин – я, або через годину, чи через день – я… Тоді зрозумів фразу «перед моїми очами проплило все життя», – каже боєць. – Хто запевняє, що було не страшно, я йому не вірю. Коли ми впали на землю, тоді хотілося просто розчинитися у ній».
Далі, з розвитком АТО, хлопці були більш підготовлені, більш впевнені у собі, мали чіткі завдання та план дій, запевняє Андрій, а от, щодо перших днів війни, то тоді у бійців «не було потрібного досвіду і ми не до кінця розуміли, що повинні робити».
«Мимоволі згадуєш уривки з фільмів-бойовиків»
Пройшовши засідку та підійшовши ближче до Слов’янська, місто опинилося як на долоні, згадує солдат. Сепаратисти намагалися прорватися, щоб знищити нашу артилерію, яка приносила їм втрати. Українські бійці натомість зайняли позиції і відстрілювалися, основним завданням було охороняти артилерію, щоб сепаратисти не змогли прорватися.
«Мимоволі згадуєш уривки з фільмів-бойовиків, які ми любили переглядати в дитинстві, – розповідає Андрій Пец. – Але тут була не гра, а життя: на моїх очах збили два гелікоптери:Мі-8 –з крупнокаліберного кулемета (екіпаж залишився живий), а інший – з ПЗРК. Звук вистрілу, хмара диму і уламки, що падають на землю. Більше нічого. Далі було збито ще один наш літак – АН 28. Півдня шукали уламки та пілотів, проте так і не знайшли».
Перемир’я «для своїх»
«Реальна операція з визволення Слов’янська ще навіть не розпочалась, як оголосили перемир’я, але так зване «призупинення воєнних дій» було лише для своїх, для української армії, – каже боєць. – Для сепаратистів, звісно, жодного правила не існувало, саме в час «перемир’я» ми їздили забирати своїх хлопців, що загинули на передовій».
«Ніколи не забуду цю Миколаївку»
Найважче українським бійцям було пройти передмістя Слов’янська – Миколаївку, де знаходилася, так би мовити, «фортеця» сепаратистів.
«Ніколи не забуду тієї Миколаївки, до нашого приходу там готувалися, нас чекали», – каже Андрій.
Річ у тім, що у Миколаївці стояла величезна електростанція, яка для бойовиків перетворилася на потужну бетонну споруду-укріплення – ідеальний варіант для переховування. Наявність такої переваги в рази зменшувала ймовірність успішної атаки українського війська, тоді як завдання залишалося незмінним: звільнити дорогу на Слов’янськ, а далі – і саме місто.
«Сепаратисти обстрілювали наші позиції з найрізноманітнішої техніки, – розповідає Андрій. – Ми ж натомість щораз повторювали спроби наступу. Якщо ж прорватися не вдавалося – відступали назад і працювали артилерією».
Саме там, за словами львів’янина, він вперше зрозумів, що таке самовіддача та професіоналізм товаришів.
«Побратим, молодий танкіст, буквально, врятував мені життя, – каже Андрій Пец. – Він вчасно побачив ворожий розрахунок СПГ, який був наведений на колону (мій БТР тоді рухався першим) і готувався до атаки: танкіст швидко прийняв рішення – виїхав поперед нашого БТРу і взяв вогонь на себе. Танк загорівся, але вогонь легко вдалося загасити власними силами. Якщо б удар прийняв наш БТР, від нього б нічого не залишилось».
Про підрив на фугасі
Три дні ми вели бій, три дні намагалися прорватися, і врешті-решт українським бійцям вдалось знищити розрахунок СПГ – найпотужнішу установку сепаратистів.
«Підійшовши ближче до міста, ми побачили білі прапори. Спершу було схоже на те, що то бойовики здаються та просять припинити вогонь, але виявилося, що прапори вивісили місцеві жителі, яких сепаратисти закрили у цехах», – каже боєць.
Натомість ополченці так званих ДНР приготували новий «сюрприз»: вони прорахували, куди рухатимуться українські бійці,і майстерно замінували дорогу фугасами та протитанковими мінами. «Наша колона (танк та три БТР) рухалась першою, розвідуючи, чи не має на шляху засідок. Першим проїхав танк, потім два БТР-и, а третій, в якому був я, наїхав на фугас і підірвався», – розповідає солдат.
Скоріш за все, міркує Андрій, фугас був керований, оскільки всі їхали однією колією, а підірвалася лише остання машина: «На той час ми ще не знали, що так званими ополченцями почали керувати справжні професіонали російської армії. Лише пізніше, під час розмінувань, інженери наголосили на професійному закладанні протитанкових мін, зокрема мін направляючої дії».
«У результаті вибуху – «двохсоті», «трьохсоті», – каже боєць. – Командир роти дуже сильно пошкодив ногу, а навідника-оператора, мене і ще двох товаришів контузило: ми вистрибнули з машини, в голові сильно паморочилось, не розуміли, що відбувається. Але доволі швидко підбігли медики, надали першу допомогу».
Український прапор над Слов’янськом
Миколаївка далась нелегко, але, пройшовши цей бар’єр, у Слов’янськ бійці зайшли без особливих труднощів, адже на той час основні сили бойовиків відступили, а місцеве населення раділо приходові української армії, яку ще зовсім недавно вважало ворогом.
«Коли ми виїжджали з міста, то люди виходили з будинків: хтось нас хрестив, хтось ставав на коліна, хтось вклонявся… Це дуже незвичне відчуття, але ми раділи, що люди зрозуміли, що ми не бажаємо їм зла», – пригадує боєць.
У цей день над обласною адміністрацією Слов’янська підняли український прапор.
…Після визволення Слов’янська Андрій повернувся до Львова (де його чекали дружина, донька та син) і розпочав навчання у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Сьогодні він сподівається на те, що війна завершиться, але, у всякому разі, не залишить службу в армії.
Підготувала Оксана Лісна
Фото Богдана Ємця
Оператор, режисер монтажу Дмитро Тарадайка