У 80-ті українці допомогли полякам відкривати свій фольклор, а зараз збирання й виконання традиційних пісень – модна тенденція в обох країнах.

Перед першим класом, коли львів’янці Марії Верб’яній було шість років, вона поїхала у свою першу фольклорну експедицію на байдарках. Це коли, минаючи село, зупиняєшся, стукаєш у двері, знаходиш бабцю, яка співає, просиш її поспівати, записуєш.

Тепер Марії чотирнадцять, вона вчиться в музичній школі та Львівській школі джазу, а зараз поспішає на репетицію свого джазового гурту. «В мене в крові імпровізація і фольклор, – каже дівчина. – Імпровізація від тата, який змалку давав слухати джаз. А фольклор – від мами, вона в мене неофіційний фольклорист». Маріїна мама Людмила Зборовська кільканадцять років співає у львівському етногурті «Коралі», батько – Геннадій Верб’яний із «Братів Гадюкіних».

Полька Манюха Біконт зацікавилась збиранням фольклору у студентські роки. Спершу східнопольського, згодом – українського, російського, білоруського. Об’їхала Україну у складі фольклорних експедицій, і тепер поєднує співає традиційні пісні різних народів у складі гуртів «Dziczka» («Дичка»), «Z lasu» («З лісу»), «Warszawa Wschodnia» («Східна Варшава»), «Tęgie Chłopy» («Кріпкі хлопи»).

Захоплення Марії та Манюхи – збирання, збереження та відтворення народних пісень – останнім часом має дедалі більше прихильників в Україні та Польщі. Цим займаються не тільки науковці-фольклористи, а й просто охочі зберегти цінний і маловідомий пласт культури, що може зникнути з відходом бабусь і дідусів із глухих сіл. Tvoemisto.tv з’ясувало, що у фольклорній стихії Польща та Україна мають багато точок дотику.

– У селах зараз непомітно відмирає найживіша музика, – пояснює свою любов до фольклору Марія. – У ці пісні вкладалося дуже багато смислів і віри: в потойбічні сили, в Бога, в силу-силенну речей. Пісня була центром, куди люди спрямовували свою енергію.

Вона пам’ятає кожну деталь кожної експедиції, в якій побувала. Наприклад, згадує порожню хату, де, як у музеї, збереглися всі старі фотографії та глечики. Це було у серпні 2010 року, до другого класу залишався місяць. Марія орієнтується в фольклорних термінах, пам’ятає всі маршрути, всі села й усіх записаних бабусь. Та, що закінчила лише три класи, співала так, ніби знала всю музичну теорію. А інша нарікала, що з радіо теж приходили, а потім нічого з того не було.

– Це особлива робота, – каже Марія. – Ми ніби зберігаємо ланцюжок, який от-от може розірватись. І бабців шкода. Пісня – це їхня молодість, частинка їхньої душі. Вони дуже радіють, коли бачать, що це комусь потрібно.

Робота над одним таким записом називається сеансом. Записані в селах пісні віддають в архів, де їх можуть знайти дослідники.

– А ще, якби не ці експедиції бозна-куди, я б ніколи не знала, що Схід і Північ такі прекрасні. От ми якось запливли на Острів любові – так місцеві називають острівець на Десні. І хай сховаються всі Мальдіви, там так красиво, – захоплено розповідає Марія.

Любов Катерини Єфремової почалась із реклами в метро. Це була соціальна реклама етногурту «Божичі» «Почуй голос предків».

– Я приїхала додому, зайшла на сайт, завантажила собі музику групи «ДахаБраха», записала на плеєр. Того літа я багато їздила поїздами, мобільного інтернету тоді не було, доводилося слухати завантажену музику. У «ДахиБрахи» я не розуміла ні слів, ні музики, все звучало страшенно дивно, – розповідає Катерина. Згодом вона, першокурсниця Києво-Могилянської академії, потрапила на майстер-клас із традиційного співу. Й незчулася, як поїхала у фольклорну експедицію до Карпат.

Далі експедицій було ще багато, кожна дивувала, а по поверненні хотілось планувати наступну. Тепер Катерина втікає досліджувати музику якого-небудь села за кожної нагоди, навіть якщо має лише півтора дня. Каже, що експедиція – це ще й місток між поколіннями.

– Старші люди в нашому суспільстві почуваються викинутими на узбіччя життя, відрізаними від молодших поколінь. І навпаки, – пояснює Катерина. – Мої бабуся й дідусь виросли в містах, я бувала на дачі, але це не справжнє село. Тому в експедиціях для мене багато речей були абсолютно новими. Я не уявляла, що можна просто так приїхати кудись і зустріти бабусь, які співають у чотири голоси. В цьому було щось таке справжнє!

Разом із музикантом Андрієм Левченком Катерина організувала єдину в Україні Школу традиційної музики. Заняття розпочнуться за кілька днів – потрібно спорудити сцену, накриття, домовитися про апаратуру, узгодити меню для учасників, залагодити фінансові питання, знайти дошки, проектор, привезти лекторів, вибрати кіно для показу. Роботи ціле море. Цього року школу організовують уже втретє, й щоразу вдвічі зростає кількість майстер-класів, викладачів і учасників. За п’ять днів – шість груп: три зі співу, три з інструментів. Тут можна навчитись грати на скрипці, цимбалах, бубні та народній віолончелі – басолі. Будуть репетиції, джем-сейшни, лекції, кінопокази та танці до ранку. Вчитимуть, поміж іншим, пісні ось цього гурту:

– Тусовка людей, які займаються традиційною музикою, довго була закрита, – каже Катерина. – Навіть зараз про неї мало хто знає. Але ми хочемо зробити її доступною.

Тому реєстрація на участь у школі була відкритою для всіх охочих. Відібрали сорок п’ять – музикантів, художників, дизайнерів, навіть айтішників.

– Мистецтво дає інструмент для вираження почуттів незалежно від професії, – пояснює Катерина. Вона сподівається, що Школа традиційної музики допоможе зацікавити більше людей. – Якщо пропозиції зовсім немає, то й попиту не буде звідки взятися – люди не знатимуть про існування невідомого.

Сорок років тому традиційну музику в Україні сприймали лише у вигляді народного хору, розповідає етномузиколог Євген Єфремов.

– А я ніколи не міг слухати народний хор. Навіть дослухати пісню! Було відчуття, що це щось неправдиве, неправильне, – згадує він. На першому курсі консерваторії, 1979 року, Євген із групою потрапив до села під Києвом і почув справжніх сільських співаків. Тоді він зрозумів, що традиційна музика буває іншою.

 

– Вони не те що не знали нотної грамоти, а й не всі вміли читати. Але співали так струнко й гармонійно, що ми зрозуміли: нас довго вводили в оману. Музика здавна живе своїм життям, а ми від неї відрізані.

Невдовзі він заснував перший в Україні фольклорний ансамбль «Древо». Тоді все й почалося – експедиції Поліссям, ґрунтовні дослідження народної музики. Коли Єфремов працював в Інституті культури на кафедрі народного хору, його керівник – професор-музикознавець – сварив підлеглого за те, що показує студентам автентичну музичну архаїку. «Це неподобство, що ви, молодий радянський вчений, їздите записувати всякі релігійні пісні. Язичництво – це ж релігія, а релігія нашому народу не потрібна. Це для нашого народу небезпечно, треба писати красиві ліричні пісні для молоді», – дорікав він Євгенові.

Тепер Євген їде викладати на літній школі, започаткованій Катериною. Марія Верб’яна теж приїде – вчитися.

Єфремов відкрив традиційну народну музику не лише в Україні, а й почасти в Польщі. Інтерес до сільської музичної культури там виник у вісімдесяті.

– У нас тоді розвивалося два середовища. Одне займалося танцем та інструментальною музикою. Це був рух людей, які шукали справжнього, а не того, що показують по телевізору й кажуть по радіо,  – розповідає Манюха Біконт. Торік вона теж викладала у Школі традиційної музики в Києві, а також регулярно навчає шанувальників фольклору в Польщі. – Друге коло – ті, що захопилися співом. Це були люди з міста, які хотіли співати сільських пісень.

Польські дослідники сільських пісень заснували фонд Muzyka kresów («Музика прикордоння») та звернулись до Єфремова, аби поділився з ними досвідом. «Вони часто запрошували українців, щоб вони читали лекції. Хотіли поєднати етномузикологічну роботу з практикою і навчити поляків займатися фольклором», – розповідає Манюха.

Манюха була школяркою, коли почула українське «Древо». І зрозуміла, що хоче співати так само.

– Коли співаєш, ззовні експресії не видно, але неймовірна сила йде зсередини, – пояснює співачка. – До того ж, спів – це спосіб спілкування. Я з міста й звикла, що спілкуватись можна розмовою. А виявилося, що можна говорити співом. У селі я зустріла людей, з якими не мала точок перетину; ми просто спілкувалися співом, і жодних слів не потрібно було.

Вивчаючи культурологію, Манюха на рік поїхала до київської Музичної академії, щоб, зокрема, попрацювати з «Древом». «Проїхала Україну вздовж і впоперек – від Гуцульщини через Волинь, Київщину, частину Лівобережжя, Полтавщину, де дуже розвинений багатоголосий спів, Чернігівщину – Західне Полісся, де знайшла дуже архаїчну музику», – розповідала співачка про свої українські дослідження в інтерв’ю «Ґазеті Виборчій». Згодом разом із Ксаверієм Вуйчинським вона записала альбом пісень українського полісся «Ой бором, бором».

Шкіл традиційної музики в Польщі так багато, каже Манюха, що можна ціле літо їздити від однієї до іншої – не набридне. Але це все одно альтернатива й андеграунд – можливо, саме тому так притягує молодь.

– Думаю, що загалом у Польщі менше цінують народну культуру, ніж в Україні, – розмірковує Манюха. – Поляки завжди вважали, що їхня історія – це історія шляхти, й нехтували культуру селян.

Катерина Єфремова завжди сперечається з тими, хто називає традиційну культуру мертвою. Мовляв, якщо люди починають цікавитись і займатись збиранням народних пісень, значить, є в цьому щось корисне для сучасників.

– Старші люди, які виросли в селах, мають дивовижну здатність розповідати історії, – каже вона. – А ще ці люди вміють розважатися! Вони повністю поринають у процес, ця радість така щира! Моїх людей дивує, що можна отак просто почати танцювати чи співати. Небагато молоді вміє так розчинитись у святі, як старше покоління.

Тому Школа традиційної музики, курси й майстер-класи, які вона організовує – це не тільки для того, щоб навчитися співати та грати. «Нам ідеться не про те, щоб зберігати музику штучно, а про те, щоб отримувати задоволення. Ми не борці за культуру», – наголошує Катерина.

Організатори кілька років їздили на подібні фестивалі в Польщі, Білорусі, Литві, Словаччині. Волонтерили, виступали, випробовували різні формати – і зрозуміли, що важливо докопуватись до суті.

– Коли їжджу Західною Україною, часто чую в маршрутках якісь пісні про варенички. Молоді люди слухають це й відчувають відразу до народної музики. Це кітч, який вони сприймають за чисту монету, щось радянське й лицемірне. Не знаючи справжнього, можна зненавидіти цілу культуру, – пояснює Катерина.

Натомість, жива традиційна культура може дати нове обличчя цілим регіонам. Наприклад, українському Сходу й Півдню. Гурт «Божичі» привіз чимало цікавого матеріалу з експедицій Донеччиною та Луганщиною. Ось, наприклад, пісня, записана під Слов’янськом:

Якщо музика з цих країв стане відомою, можливо, буде менше охочих дегуманізувати тамтешніх мешканців і вішати на них ярлики.

Крім того, жива музика сіл – невичерпне джерело натхнення для тих, хто творить музику сучасну. Чотирнадцятирічна львів’янка Марія Верб’яна планує пов’язати своє життя з джазовою музикою. Але завдяки фольклорним мотивам, коли люди слухатимуть джаз у її виконанні, завжди знатимуть, що вона – з України.

 

Альона Вишницька

фото надані героями