Фото: Ірина Ямборська
Шеф Анкіт
Білоруси та сирійці, греки-понтійці, ерзя, індійці, поляки, роми, кримські татари, вірмени та євреї – це лише невеликий перелік тих народів, які творять львівську спільноту. Хтось проживав тут століттями, а хтось опинився майже випадково – втікаючи від війни чи переслідувань. У спільному проєкті Школи журналістики та комунікацій УКУ та медіа-хабу «Твоє місто» «Львів. Мозаїка» ми прагнемо дослідити етнічний ландшафт нашого міста. У десяти репортажах студенти Школи журналістики та комунікацій УКУ розповідають про історії людей різних національностей та культурну мозаїку Львова.
Моє життя було таким: я працював в Індії, в одному з найкращих п’ятизіркових готелів на Гоа. Знаєш, що таке Гоа? Якось власник готелю прийшов поїсти до нас, а скуштувавши страви, спитав:
Хто готував цю їжу?
Він прийшов до мене, щоб похвалити. Сказав, що їжа була смачна. І додав:
Я планую відкрити ресторан в Україні. Тобі було б цікаво туди поїхати?
Я не міг повірити. В Україну? Попросив, щоб він дав мені трохи часу. Адже я розгубився, не розумів, що діється. Мені чимало людей казали, що моя їжа смакує. Але щоб аж так?
Власник готелю встиг показати ресторан на відео. Тобто самого ресторану ще не було, проте було місце. Я замислився. Окей…
Я був неймовірно щасливим. Знаєш, в Індії кожен просто божеволіє від бажання поїхати за кордон. Кожен! Бо в Україні хороша зарплата. Моя наступна ціль – поїхати ще далі. До Німеччини.
Головне – наполегливо працювати над справою, яка є твоєю пристрастю. І не розпорошуватись на багато справ. Сфокусуйся на чомусь одному – і досягнеш успіху.
Читайте також: «Називайте мене Джонні». Історія білоруса, змушеного переховуватися у Львові
«Zaika» означає смак
«Lotus», – видніється на вивісці. Тут, на вулиці Пекарській у Львові, працює індійський ресторан «Lotus Zaika India ka». Саме його я шукала.
Перше, що зауважую при вході, – кольорові ляльки Катпутлі. Це символ індійської традиції лялькового театру. У передній кімнаті закладу віддають замовлення з собою та зустрічають відвідувачів. Далі бачу зал зі столами: великий лотос на стіні, шпалери з квітами, золотистий декор – усе дуже автентично. За цим залом – кухня, серце закладу. Сторонніх туди не пускають.
Лотос – квітка. «Джайка» означає смак, – пояснює мені назву ресторану шеф-кухар Анкіт Катрі, – індійський смак. Якби ми говорили про борщ, то сказали б «українська джайка». Бо це смак вашої їжі.
Анкіт переїхав до України в листопаді 2019 року. Колись він мріяв стати політиком, але побачив, що без грошей простій людині туди потрапити зась. Батько вмовляв сина покинути цю ідею та вступити до коледжу на іншу спеціальність. Зрештою, він сам потайки заніс туди документи. А через тиждень повідомив: «Я записав тебе на курс із готельного менеджменту».
Він мене навіть не запитав! – розповідає Анкіт. – Просто сказав: «Не псуй свого життя. Роби ось це».
Анкіт із батьком не сперечався. Та зараз навіть вдячний йому. У коледжі Анкіт вивчив усе, що пов’язано з їжею, і подався на шестимісячну практику на Гоа. Згодом подав резюме у найкращі готелі та врешті отримав запрошення на роботу.
Читайте також: Викорінені
А потім його покликали в Україну. До Львова Анкіт приїхав за три місяці до початку всесвітньої пандемії.
Було важко. Я бачив, як заклади відкривалися й одразу ж закривалися. Я намагався втримати бізнес під час карантину. Ми готували на виніс, оновлювали сайт, прагнучи зробити доставку максимально зручною. Не було 100% кількості замовлень, але до 30-40% ми дотягували.
Індійські страви «Chicken hot-sour soup/Чікен гот-сор суп» або «Grilled chicken Salad/ Грелі чікен салат», які можна побачити на сайті ресторану, спокушають оригінальністю та апетитністю. Важко втриматись, аби щось не замовити.
Зараз кухарі працюють з 10 ранку до 10 вечора. Анкіт вихідних не має.
Якщо я зараз працюватиму по 12 годин, то наступного року це буде 10 годин. Треба попітніти більше задля доброго майбутнього.
Як каже шеф, в Україну їдуть ті, хто хоче почати свій бізнес за кордоном, але без великих витрат. Для роботи в Україні вони не мають складати жодних іспитів та легко отримують візу.
Анкіт розповів мені, що майже всі працівники ресторану – зі штату Утракханд, що на півночі Індії, біля Гімалаїв. Ця місцевість багата на кухарів і ледь не кожна родина має щонайменше одного професійного кухаря.
Це я, – Анкіт показує на телефоні світлину. Там він, як і тепер, має чорні вуса, доглянуте густе волосся та впевнену осанку. Біля Анкіта на фоні гір вервечкою стоять юнаки, а поруч із ними – великий собака.
Це мій пес, – хлопець усміхається. – Його звати Ширу. Означає «тигр».
Це мої друзі, – пояснює Анкіт. – Вони всі кухарі! Двоє працюють на Гоа, цей, – вказує пальцем, – у Саудівській Аравії, а цей – у Делі.
А це свято Холі, – швидко гортає далі. Здається, це щось не надто важливе й не те, що він хотів показати.
Холі – це фестиваль кольорів. Тому на фото бачу людей у кольоровій пудрі.
Різні кольори мають різне значення? – зупиняю його, бо хочу поговорити про традиції і про те, як він святкував Холі у Львові.
Ні. Просто кольорове життя, щастя, – говорить швидко, не підіймаючи голови, бо ще не знайшов те, що шукав.
Що означає це свято?
У нас є така історія. Рамаяна. Я не надто багато про це знаю. Але, здається, коли Рама звідкись прийшов, а там з кимось бився – усі вітали Раму кольорами, коли він переміг.
Я думаю, що треба уточнити зв’язок Рамаяни та Холі. Аж тут Анкіт знаходить потрібне фото й вигукує:
Дивись, усі кухарі!
Намасте!
Я відчуваю, що про мою присутність тут знають усі. Кухарі майже непомітно визирають із кухні й ходять поміж кімнатами трохи довше, аніж потрібно. Чоловіки на диво мовчазні й сором’язливі. Ручі мене попереджала.
Ручі 24. Її основна робота – комунікація. Якби мені сказали описати, як виглядає сучасна індійська дівчина, – я б описала худорляву Ручі з її довгим чорним волоссям і карими очима. Обов’язково у штанях.
Тільки прилетівши до України, Ручі не могла отямитися від того, що відбулось. Поки у київському аеропорту розбиралася з документами й багажем, тривала ніч.
Уже коли я зранку вийшла на вулицю, усвідомила: я за кордоном! – ділиться спогадами Ручі. – Все так, як у фільмах.
Вона живе в Україні майже півтора року, хоча їхала на три місяці. Лишилася через карантин. Але тепер говорить, що не проти пожити тут довше.
У «Лотосі» вона – помічниця менеджера, а крім того, допомагає індійським студентам із їхніми буденними проблемами.
Читайте також: Між паранджею та вишиванкою
За даними Українського державного центру міжнародної освіти, найбільша кількість іноземних студентів в Україну приїздить саме з Індії. Майже чверть усіх іноземних студентів в українських вишах – індійці. На сьогодні – вісімнадцять тисяч дев’яносто п’ять осіб.
Коли в Індії свято – ми збираємось разом, – розповідає Ручі. – От 26 січня був День Республіки. Попри локдаун, ми хотіли бодай якось відсвяткувати. Розумієш, коли ти далеко від рідної країни, просто не можеш таке пропустити.
Індійці підняли надворі прапор, їли традиційні солодощі та співали пісень.
Це було прекрасно, – ділиться Ручі.
Ми, звісно ж, говоримо про кухню, а Ручі наголошує на розмаїтті індійської кухні. На сході країни їжа схожа на китайську, там їдять більше риби, на заході – страви солодші, на півночі й півдні – додають іще більше прянощів.
Яка твоя улюблена страва? – запитую в Ручі.
Будь-яка, яку приготують моя мама або сестра, – відповідає вона.
Я відчуваю її тугу. В Україні в неї мало друзів. Коли ми прощатимемось, вона потисне руку. А потім міцно обійме.
Щодо труднощів життя в Україні, Ручі каже, що спершу важко було спілкуватися. Але коли почала розуміти мову, побачила українців інакшими:
Іноді ви, українці, говорите таким тоном, ніби злі. Але якщо розуміти українську, то стає зрозуміло, що ви неймовірно товариські. У вас є така особливість: ви постійно запрошуєте в гості.
Ручі вивчала мову вже по приїзді. Каже, без неї ніяк.
До того ж, відвідувачі радіють, коли вона говорить українською. А Ручі радіє, коли відвідувачі вітаються «Намасте!».
Кухар від серця
Для того, аби відчути, що мені нарешті довіряють, знадобилося понад дві години. Спершу всіх насторожило те, що я хочу з ними познайомитися. Я тільки тоді зрозуміла, що до мене звикли, коли почула: сором’язливі кухарі... співають. Мовою хінді. Готують їжу й приправляють її піснями. Навпроти мене сидить шеф-кухар Анкіт Катрі. Між нами лежать тарілки, і ми ділимо їжу на двох. Він показує мені, як правильно їсти по-індійськи.
Що ж, це Paneer Butter Masala, – кухар кладе на стіл із барвистим кафелем три тарілки: основну страву і дві тарілки з хлібом.
Це одна з найпопулярніших страв із сиру. Панір – це індійський домашній сир. Ми робимо його тільки самі, не купуємо. Масала – це соус із томату та кеш’ю.
Приготування Paneer Butter Masala займає 10 хвилин.
А хліб називається роті, – далі тлумачить Анкіт. – Його готують з індійського борошна.
Щодня й у кожному домі.
Ми замішуємо тісто, розрізаємо на менші шматки та розкачуємо, – веде далі шеф-кухар. – З одного боку готуємо його на сковорідці, а з іншого – на відкритому вогні. Звідси й з’являється темний відтінок.
Анкіт не просто говорить. Він замішує уявне тісто, розрізає його і розкочує.
То як їсти?
Зараз покажу. Відривай маленький шматочок. Потім вмочуй сюди, – Анкіт вже жує. – Куштуй! Візьми так, щоб не випало. Але їж так, як хочеш.
Ага, як хочеш. Коли їси навпроти шеф-кухаря, то їсти «як хочеш» не можна.
Ви не використовуєте виделки? – запитую в Анкіта.
Ми любимо їсти руками. Моя бабуся казала, що якщо ти їси руками, то це дуже добре. Це щось із нашої культури.
Що це означає?
Не знаю. Так казала бабуся. Треба загуглити, «чому індійці їдять руками».
Сміємося.
Скільки тобі років?
Анкітова мама має вісім сестер та одного брата. Анкітів батько має транспортну компанію. Брат Анкіта, звичайно, кухар. Двоюрідна сестра нещодавно вийшла заміж. По любові, до речі.
Почувши це все, визнаю, що крига між нами точно скресла. – До речі, а скільки тобі років? – запитую принагідно.
Тобі сказати чесно? – Анкіт робить велику паузу. Таку велику, що я починаю думати, чи не здалося хлопцеві моє запитання неввічливим.
Так, кажи мені правду!
Мені 28. Але за документами 26.
Що? Чому?
Я жив у селі, де немає нормальної освіти. Мій батько хотів мені кращого майбутнього, тому перевів у місто. Мене і мого брата.
Треба було складати іспити англійською. Але ж Анкіт англійської не знав.
Коли я жив у селі, то мав іти у восьмий клас. Та коли приїхав у місто, пішов у шостий. Мені зменшили вік, розумієш?
Я ніколи ще такого не чула!
Індія така... – сміється Анкіт. – Але я завжди кажу правду: мені 28, але за документами 26.
Ніж
У Львові Анкіт зауважує чимало цікавого, чого б не зауважила я. Наприклад, його вразило, що українські жінки багато працюють.
Я бачив, що навіть жінки, старші за 40-50 років, працюють. У нас, правду кажучи, цим займаються чоловіки.
Анкіт переконаний: якщо людина у русі, то матиме здорове тіло й не потребуватиме жодних ліків.
Мені подобається, що тут люди такі працьовиті. Жінки водять автомобілі, роблять усе, що й чоловіки. Дівчата вірять у себе, не хочуть ні від кого залежати.
Свій досвід у Львові Анкіт пояснює як щось медитативне – треба бути тут і тепер. І справді, ми так занурені у розмову, що про Львів легко забути. Розмова швидко повертається до особистих історій.
Анкіт починав із нуля, зараз же є головною людиною на кухні. Цьому є ціна.
Ти не повіриш: коли я приїхав у готель на Гоа – просто плакав від кількості роботи. Старший шеф давав мені так багато завдань! Я плакав і думав: «Що мій батько зробив? Чому я сюди приїхав? У мене ж удома все було добре!»
Анкіт не міг сперечатися з шефом і не міг залишити ту роботу. Тож зціпив зуби і працював.
Через два роки я зрозумів, що старший шеф усе зробив правильно. Якби я не отримав того обсягу роботи, я б не досягнув успіху.
Анкіт каже, що треба дослухатися до світу і не робити швидких висновків.
Я мав чимало сумнівів щодо свого життя. Але якось, коли був дуже злий, пішов у тату-салон і сказав: «Зробіть це», – показує малюнок ножа на лівій руці, а знизу напис – «Chef life». Життя шеф-кухаря.
Так Анкіт зафіксував свою ціль.
Тоді я вирішив: так, я хочу бути шефом.
Подруга
Я вже збираюся йти, але з кухні один із сором’язливих кухарів приносить нам солодкий чорний чай з молоком.
Якщо б ти вдома захотіла зробити чай масала, – Анкіт розповідає про їхній особливий чай зі спеціями, – то додай імбир, паличку кориці, зелений кардамон, порошок із чорного перцю.
Шеф активно жестикулює, показуючи мені, що і як. Приготувавши уявний чай, Анкіт зізнається, що хотів би знати англійську краще, щоб розповісти більше.
Я щасливий сьогодні, бо ти прийшла. Знаєш, хорошим треба ділитися з усіма.
Анкіт подякував мені незліченну кількість разів. А я йому. Я сиділа й дивилася на золотистих слонів, що висіли поруч. Думала, що хочу сюди повернутися, а ще дужче – побачити гори Утракханду.
Якщо б вам потрібна була якась допомога, то кажи. Я з радістю, – кинула я на прощання.
Анкіт замислився. А за мить усміхнувся і вигукнув:
О, Ручі потрібна подруга! Ти можеш стати її найкращою подругою!
Ірина Ямборська
Фото авторки
Ідея проєкту «Львів. Мозаїка» – Світлани Жаб'юк. Кураторка проєкту – Олеся Яремчук. Рецензування – Марія Титаренко. Літературне редагування – Анастасія Левкова. Фоторепортажу студентів навчав Олександр Хоменко.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав
Репортаж Твого міста
- “Від нас могло нічого не лишитися”. Мешканці Сихова оговтуються після атаки
- Уперше по-новому. Як святкуватимуть Різдво у головних храмах Львова
- «Українські перевізники як заручники». Репортаж із заблокованого кордону
- «Підемо на пікет, якщо її закриють». Що буде з останньою комунальною лазнею Львова
- «Не штрафуйте нас, будь ласка, ми чемні» або Як працює велопатруль у Львові
- Ікони на склі, вишиванки, живопис. У Львові відкрили виставку з унікальної колекції
- На спогад про Гармаша, який хотів відродити «Республіку святого саду»
- «Мусить змінитися». Що відбувається в Медцентрі ЗСУ у Львові
- Шарм і катастрофа. Як у самому центрі Львова руйнується монастир XVII століття
- Як зміняться вулиці Княгині Ольги і Наукова та що буде з мостом
- Львівський ювелірний піде з молотка. Репортаж із заводу, що працює 80 років
- Таємниці підземних переходів Львівської політехніки
- Водії чекають 5-6 діб. Що відбувається на кордоні з Польщею та як вирішити проблему
- Рятують старі речі зі смітників. Як у Львові працює бюро архітектурного порятунку
- Озера твого міста. Де у Львові можна побачити набережну і відпочити
- «Зараз нас годує Закарпаття». Яка ситуація з овочами та фруктами у Львові і які ціни
- «Це компроміс». Як виглядає вулиця Степана Бандери у Львові
- 1200 порцій за пів години. Як біля Львівського вокзалу працює польова кухня
- «Там пекло, але хочемо додому». Історії людей, які змушені перечекати війну у Львові
- «Все буде добре, сину». Репортаж з кордону, куди українців вигнала війна
- Чому закрили гастроном «Сквозняк» і що буде з будинком Сегаля у Львові
- «Пірнаю вже 10 років». Як львівський викладач займається моржуванням
- Усе буде кебаб, або Чому вулична їжа витісняє у Львові локальну кухню
- «Ще з тих часів». Як у центрі Львова збереглося радянське кафе
- Загадка трояндового будинку. Як львів’янка самотужки реставрує будинок із розписами
- А якщо напад? В якому стані перебувають укриття у львівських школах
- Ковчег Дзиндри. Репортаж із музею, який знайдеш там, де не очікуєш
- «Сліпі не можуть жити серед сліпих». Репортаж з аварійного будинку для незрячих
- Містом на інвалідному візку. Чи стали оновлені вулиці Львова доступними. Експеримент
- Такого у Львові більше ніхто не робить. Репортаж із майстерні аніматора
- Простір співжиття. Блиск і бідність львівських дворів
- Тут живе дух Львова. Як працює сторічний музичний магазин, який потрапив до рекордів України
- Хвороба без фільтрів. Історія одного пацієнта з Covid-лікарні у Львові
- Карпатсько-літературна одіссея горами, грибами і творчістю
- Зберегти синагогу
- «Обдзвонювали всіх». Як живе містечко, де вакцинували найбільше людей
- Нове життя старого Підзамча. Репортаж з промислового центру Львова
- Історія львівської Фабрики кахлевих печей, яка встояла крізь століття. Фоторепортаж
- Після хвилі. Як львівська грекиня відроджує втрачену ідентичність
- Богородиця і Христос у вишиванці. На Львівщині є храм з неповторним іконостасом
- Ліки для Гаяне
- «Ми були першими». Репортаж з крафтової пивоварні у Львові
- 80 років повернення. Як у центрі Львова відновлюють церкву, яку знищила бомба
- Пережив бомбардування і банкрутство. Репортаж із львівського локомотиворемонтного заводу
- «20 років вже тут збираємось». Як сьогодні працює книжковий ринок біля Федорова
- Між паранджею та вишиванкою
- Викорінені
- «Називайте мене Джонні». Історія білоруса, змушеного переховуватися у Львові
- «Працюємо сповна». Репортаж з єдиного в Україні заводу, де виготовляють пожежні танки
- Дім для всіх. Як живуть мешканці Спільноти взаємодопомоги «Оселя»
- Штучна шкіра та вправність рук. Як у Львові рятують дітей і дорослих з опіками
- Як живеться під дахом Першого театру
- «Ало, що у вас трапилось». Репортаж із диспетчерської Центру екстреної меддопомоги у Львові
- Конструктор для дорослих. Як у Львові ремонтують і модернізують літаки-винищувачі
- Музей залишених секретів. Історія гуцулки, яку відвідували митці і політики
- Смак дитинства упродовж пів століття. Як у Львові працює фабрика «Світоч»
- Де живе львівський Лускунчик. Історія склодзеркального заводу у Львові
- Як у Львові терміново розгортають новий Covid-корпус. Фоторепортаж
- Перше правило – мовчати про коронавірус. Як переживають карантин бездомні у Львові
- «Сьогодні я не поцілую тебе на ніч». Репортаж із Covid-відділення у Львові
- Зробити поле для гольфу своїми силами? Подорож до амбітної та історичної Сколівщини
- «Ти роботу собі нормальну знайди!» Як це працювати контролером у трамваях Львова. Репортаж
- Чи можна заразитись туберкульозом у трамваї? Репортаж із львівського Центру легеневого здоров’я
- «Не будіть у нас звіра!». Як у Львові минув діалог влади і громади. Репортаж
- Волонтер з Донецька, пані Лавра з Чупринки. Репортаж з Маршу нескорених у Львові
- Хто більше любить Україну? Як Порошенко і Вакарчук одночасно агітували у Львові. Репортаж
- З'їли і не заплатили. Як минув день довіри у ресторанах Львова. Фоторепортаж
- На шпацер з наукою. Як у Львові на вечір ожили відомі вчені
- У бібліотеку через інстаграм. Для кого працюють львівські медіатеки
- Вулиця веж і винарень. Фоторепортаж із першого вуличного фестивалю на Лесі Українки
- Невідкладна допомога парасолькам. Фоторепортаж із львівської майстерні «Айболить»
- Вдихни і співай. Як живе львівський ансамбль незрячих «Струмочок»
- Передайте далі. Репортаж із львівської маршрутки
- Купити гамак, вишиванку і козу. Фоторепортаж із Косівського ринку
- Яким буде сміттєпереробний завод у Львові. Приклад Польщі
- Три по піісят. Репортаж із совкових барів Львова
- Не заходьте за стрічку! Репортаж із відкриття Бескидського тунелю
- Останній дзвоник у російській, українській та польській школах Львова. Репортаж
- Буки Розточчя. Як дбають про природну спадщину ЮНЕСКО поблизу Львова
- Друг на годину. Фотопрогулянка з песиками з ЛКП «Лев»
- День Валентина у Львові. Дев'ять теплих фото і одна історія про кохання
- Потопити «човників». Репортаж із черги на пункті пропуску в Шегинях
- Чекаючи на господаря. Фоторепортаж із притулку для тварин «Милосердя»
- «Скоро нас спишуть». Як помирають книжки в бібліотеках
- Львівський Шанхай. Фоторепортаж із блошиного ринку
- Сварог на Знесінні. Як живуть львівські рідновіри
- Три «К» для перезавантаження Центру Довженка на Сихові
- Конституція Левандівки. Як культурний центр «Супутник» розвиває район
- «Усі хочуть працювати розумом, а не мітлою». Чотири історії львівських двірників
- «Раніше звідси лише вперед ногами виносили». Перезавантаження Органного залу
- Нецифрові технології. Фоторепортаж із графічної майстерні Академії друкарства
- Розкраєні. Як село на кордоні стало торговельною хвірткою до Євросоюзу
- Безпритульні, притульні. Як живуть вуличні собаки в Україні та Польщі
- Хоспіс, а не вмиральня. Як піклуються про смертельно хворих в Україні і Польщі
- Щось таке справжнє. Як в Україні й Польщі відроджують традиційну музику
- Життя, смерть, шахта. Як ведеться гірникам Львівщини та Польщі