Фото: Unsplash

Фото: Unsplash

«Сьогодні я не поцілую тебе на ніч». Репортаж із Covid-відділення у Львові

46879 0
У Центрі легеневого здоров’я є 170 місць для хворих з ускладненнями унаслідок коронавірусу. Усі вони зайняті. Tvoemisto.tv побувало у Covid-відділенні та в реанімації лікарні, щоб показати вам, що відбувається насправді і як працюють медики.

«Не підходь до мене», – говорить ввечері удома син. Він знає, що я була в лікарні, де лежать хворі на Covid-19.

Я питаю, чи вдягає він маску, коли не бачу. Нервується: «Досить наганяти паніку!». Я нервуюсь теж, тому що не знаю, як пояснити те, що варто бути обережним. Стигма і паніка – з одного боку та легковажність і «теорія змови» – з іншого. Чи є середина? Наприклад, прийняття і критичне мислення.

Черга за ковтком повітря

Центр легеневого здоров’я – медзаклад, що спеціалізується на легеневих патологіях і лікарня першої хвилі для прийому хворих на Covid-19. Інфікованих новим вірусом пацієнтів тут приймають із 1 квітня. У медзакладі зараз є 170 «коронавірусних» ліжок, з яких 20 – у реанімації. Усі вони – зайняті. Наразі розгорнути більше ліжок у лікарні не можуть – хворі, яких сюди привозять, не можуть дихати самостійно, вони киснево-залежні, тож біля кожного ліжка має бути «киснева точка».

Перед тим, як іти у відділення, говоримо із керівником медзакладу.

«Із другої половини липня, у серпні до нас стали поступати важчі пацієнти – ураження легень сягає 70-80%. Вони всі киснево-залежні. Буває, що привозять пацієнтів із сатурацією (насиченість киснем крові – ред.) 50 і нижче. Вони синього кольору», – директор ЦЛЗ Любомир Рак показує на темно-синю папку, що лежить у нього на столі.

До 150-ти ліжок кисень подають через спеціальну систему, проведену лікарнею від кисневого резервуару – як труби з водою, тільки ще важливіше. Три 700-літрові ємності для кисню замінили на одну 4-тонну минулого вересня, коли в Україні про Covid-19 ще не чули. «Інтуїція, певно», – говорить Любомир Рак.

Зараз 4 тонни кисню в лікарні використовують за півтори доби, машина привозить його щодня. До пандемії такої кількості кисню вистачало на півтора місяці. Особливо багато кисню витрачається, коли працюють апарати штучної вентиляції легень у реанімації. Зараз задіяні всі.

Для ще 20-х пацієнтів у лікарні є кисневі концентратори – спеціальні пристрої, що генерують кисень. Вони уже в дефіциті на українському ринку медобладнання.

Читайте також: У Львові збирають гроші на кисневі концентратори тим, кого нікуди госпіталізувати

«Зараз ми переповнені. Всі 170 ліжок зайняті. Скільки пацієнтів виписуємо, стільки й приймаємо – це десь 20-25 на день. Привозить і швидка за скеруванням сімейного лікаря, і забираємо з інших лікарень, де важким пацієнтам не можуть дати ради», – розповідає директор Центру.

У квітні, каже Любомир Рак, медики не уявляли, що на них чекає. У пульмонологічному відділенні Центру провели кисень до 130 ліжок – думали, цього буде більш, ніж достатньо. Тоді у лікарні було приблизно 40-50 Covid-хворих. Але ситуація швидко змінилась.

«У липні лежало до 200 людей, ми доставляли ліжка і до однієї кисневої точки підключали дві маски. Це неправильно, але іншого виходу не було», – розповідає директор Центру.

Читайте також: На Львівщині зафіксували рекорд викликів швидкої допомоги на Covid-19

За 7 місяців тут пролікували приблизно 1500 людей із важкими ускладненнями Covid-19, близько 100 – врятувати не вдалось, хоча у ЦЛЗ – один із найменших показників летальності, адже лікарі тут завжди працювали із «диханням».

«Абсолютно всі пацієнти, яких ми не змогли врятувати, мали супутні захворювання – або цукровий діабет, або надлишкову вагу, або серцево-судинні захворювання, перенесені інфаркт чи інсульт, або перенесену чи існуючу онкологію», – говорить Любомир Рак.

Щоб не гірше, ніж у сусіда

Та, додає він, якщо на початку пандемії у лікарню потрапляли переважно пацієнти, старші за 60 років, то зараз майже половина – у віці до 50-60-ти років. Наймолодшому пацієнту, якого не змогли врятувати, було 22 роки.

«Ускладнення є, тому що це більше патологія крові. Ми обов’язково даємо антикоагулянти, щоб розріджувати кров. Вже знаємо про декілька випадків, коли пацієнт через деякий час після виписки із ковідної лікарні потрапляв в іншу – з тромбозами, захворюваннями серцево-судинної системи. Але наголошую – такі препарати призначають виключно лікарі», – каже директор ЦЛЗ.

Одна з причин того, що побільшало «важких» хворих, а вірус змінюється, говорить лікар, це самолікування «як у сусіда».

«Люди купують в аптеках, де можна без рецепту взяти будь-що, самопризначені ліки. П’ють три дні один антибіотик – «ай, щось мені не кращає, інший сусід пив інший, то і я його спробую». Потім до нас поступають з такими пневмоніями, що ми мусимо вже призначати антибіотики 4-5-го покоління – важкі, сильні і дуже дорогі – тому що у пацієнта вже звикання, резистентність до антибіотиків», – розповідає лікар.

Тож передусім варто звернутись до сімейного лікаря. Але і вони бувають різні, тож якщо вже за температури у 37 градусів і самого лише нежиттю лікар виписує антибіотик «для профілактики», варто змінити сімейного лікаря.

Гойра!

Головна причина перевантаження лікарень – людська легковажність.

«Відбувається купа масових заходів і медицина нічого з цим зробити не може. У нас були випадки, коли після весілля в одному з районів привезли сімох людей з однієї родини. Так, весілля потрібні, але ж треба робити це з розумом і не на 250-300 гостей, з яких хтось обов’язково буде безсимптомним носієм», – говорить лікар і додає, що такий носій заражає щодня щонайменше двох інших людей.

Є випадки, коли інфіковані коронавірусом люди свідомо порушують усі приписи про самоізоляцію, навіть ті, хто має позитивний ПЛР-тест.

«Один музикант мав позитивний тест, але вже отримав завдаток за весілля, тож мусив відіграти. Після того у нас побільшало пацієнтів», – розповідає Любомир Рак

Лікарі ЦЛЗ вже засвідчили 7 випадків повторного зараження коронавірусом, й іноді це знову важкі випадки.

«Я вас не чую»

У першому пульмонологічному відділені ЦЛЗ лежать 50 хворих на Covid-19. Перед тим, як зайти туди, одягаємо захист – респіратор, костюм з капюшоном, рукавички і щиток. Костюми всі одного – величезного – розміру, адже немає часу сортувати їх і вибирати потрібний, коли треба бігти до пацієнта.

«Зніміть светри, лишіть тільки футболки», – радить медсестра, яка видає нам захист. Інакше з незвички можна зомліти від спеки.

Костюм незручно одягати, він дуже «голосний» – шурхотить так, що не чути себе. Коли говорю з лікарями, кілька разів повторюю – «Я вас не чую».

Обов’язково потрібно простежити, щоб не залишилось жодної голої ділянки шкіри: рукави – заправити у гумові рукавички, респіратор правильно зафіксувати. Затискаю його так, що важко дихати носом. Переодягання займає приблизно 10 хвилин, протягом яких часто відчуваєш безпорадність.

Читайте також: Як Covid-19 впливає на наші органи і якої шкоди завдає. Дослідження Bloomberg

Лікарі, розповідає завідувачка 1-м пульмонологічним відділенням ЦЛЗ Надія Рудницька, працюють у повному захисті по 5-6 годин: приймають пацієнтів, оглядають, «слухають». А пацієнти, додає вона, поступають «пачками». Надія Рудницька під костюмом вдягнена у простий літній сарафан. Окрім нього видно сірі очі за пластиком щитка.

Найважче – медсестрам: на двох припадає 40-50 пацієнтів, яким потрібно щодня зробити щонайменше три ін’єкції, а то й 5-7. Коли закінчується перше «коло», потрібно вже починати друге.

Також медсестри мають простежити за тим, аби пацієнт правильно тримав маску і дихав киснем.

«Бувають такі пацієнти, у яких треба забирати мобільні телефони. Він знімає кисневу маску, в якій дихає, говорить по телефону і тут же каже: «ой, щось мені зле стає, певно, мене погано лікують». Медсестра приходить – маска збоку, кисень іде, а пацієнт вже синій, але йому треба поговорити по телефону», – розповідає Любомир Рак.

Санітарки безперестанку миють і дезінфікують приміщення та поверхні, заносять і виносять необхідне. Зміни тривають 12 годин або добу. Часто за 12 годин вийти в туалет і перепочити вдається один раз.

Запитую у Надії Рудницької, чого вона хоче.

«Хочу, щоби ми знову лікували таких пацієнтів, як раніше. У нас були важкі, але не аж настільки», – відповідає вона.

Любомир Рак каже, що знає, як втомились його лікарі. Намагається їх підтримувати. Каже, що всі вони – великі професіонали.

«Бувають невдячні пацієнти, які мають претензії: «Я тут лежу, а лікар до мене лише раз зайшов. Що він там знає, якщо лише раз мене послухав?». А лікарі не залізні», – каже він.

Не кажіть моїм батькам

Медсестра у відділенні попереджає, що пацієнти не проти поспілкуватись з нами, але просять не показувати їхні обличчя.

«У багатьох же родини вдома, а то сусіди можуть побачити і буде купа питань і розмов. А вони того не хочуть, їм і без того важко», – говорить жінка.

Медики погоджуються, що у суспільстві присутня стигма у ставленні до людей, які «підчепили» коронавірус.

Читайте також: Науковці з'ясували, що вік не впливає на шанс заразитись Covid-19. Результати дослідження

У першій палаті з нами зовсім відмовляються розмовляти. У другій – погоджується чоловік, двоє інших пацієнтів відвертаються до стіни. Але говорити йому важко – дихання уривається буквально через слово. На руках – сліди від катетерів. З-під маски видно лише розгублені і трохи налякані очі. Чоловік запевняє, що дотримувався усіх карантинних правил.

У іншій палаті – двоє пацієнтів. Один з них – медик, інший – священник.

Лікар Василь розповідає, що спочатку почувався добре і лікувався удома. Ще в п’ятницю все було гаразд, аналізи показували незначні зміни. А вже у понеділок він опинився у ЦЛЗ із ураженням легень у 75%.

«Я вже думав, що не жилець. Але тут дуже хороші лікарі, витягнули мене. Ви тільки моє обличчя не показуйте, а то батьки не знають, не хочу, щоб вони хвилювались», – говорить Василь.

Чоловік каже, що його готують до виписки. Хоча у це не віриться – йому важко говорити через нестачу дихання, він постійно заходиться кашлем.

Отець Володимир говорить про вдячність медикам і просить переказати людям поза лікарняними стінами, щоб вони не легковажили і дотримувались простих правил – носили маски, мили руки і тримали дистанцію.

Важко у масці – відкладайте гроші

Любомир Рак неодноразово говорив, що ЦЛЗ не має коштів на медикаменти, тож пацієнтам доводиться самостійно купувати ліки, окрім тих, яких немає у вільному доступі. За його словами, лікування обходиться у приблизно 2,5 тисячі гривень на день, в реанімації – орієнтовно у 5-6 тисяч.

Читайте також: Директор Центру легеневого здоров'я заявив, що всі медикаменти пацієнти змушені купувати самі

Василь і отець Володимир підтверджують це. Перший говорить, що мав запас коштів, другий – що лікування повністю оплачує настоятель монастиря, де він служить. Про суми говорити не хочуть.

«Дуже дорого», – кажуть в один голос.

«Я не знаю, що робити, якщо немає грошей. Не знаю. Ми не в змозі забезпечити. Шукають по рідних, близьких, друзях. Що маємо, те маємо. Я не хочу цього приховувати. Зрозуміло, що ситуація плачевна, але вона є така, як є», – говорить Любомир Рак.

У середньому на стаціонарі пацієнт лікується два тижні. Буває, що довше.

«У нас був чоловік, який 42 дні був на апараті штучної вентиляції легень. Слава Богу, пішов додому своїми ногами», – додає лікар.

Ласкаво просимо у жерло

Перед вікнами реанімації, що розташована в іншому крилі Центру, стоять родичі пацієнтів. Раз на кілька годин до них виходить хтось із медиків і розповідає про стан близьких та говорить, що потрібно принести. Тоді родичі розходяться і попід осінніми деревами залишається тиша.

Мені радять не йти у реанімацію, щоб утриматись від зайвого стресу. Мовляв, оператор сам упорається, а говорити там немає з ким. Мені й справді ніяково дивитись на безпорадних людей у плетиві трубок і катетерів. Але йду.

Знову вдягаємо захист – у маленькому кабінеті В’ячеслава Бондаря, завідувача відділенням реанімації та інтенсивної терапії.

«Ну, готові? Ходімте у саме жерло», – говорить він і відсуває двері.

Зала реанімації схожа на акваріум. Вона розділена вікном на всю стіну на дві частини. В одній пацієнти підключені до неінвазивних ШВЛ – тобто дихають через спеціальну маску, в іншій – інтубовані, тобто їхні легені апарати вентилюють через вставлену в трахею трубку.

У реанімації душно і голосно – від сигналів апаратури. Навколо постійно шурхотять медсестри, які стежать за показниками, замінюють флакони, перевертають пацієнтів. Рука обплутаної проводами жінки безвольно падає на іншу сторону, але сама жінка – при свідомості, принаймні, про це говорить утомлений погляд напіввідкритих очей.

У першому залі реанімації – одне вільне ліжко. Я відганяю думку про те, де пацієнт із нього. В’ячеслав Бондар каже, що зараз привезуть нового хворого.

Він не має оптимізму і впевнений, що колапсу медичної системи не уникнути.

«Ми очікуємо збільшення пацієнтів. Всі очікують. Коли буде 9-10 тисяч хворих на добу, тоді прийде колапс», – спокійно і впевнено, із прийняттям, говорить лікар.

«Потрібно збільшувати кількість ліжок в реанімаційних відділеннях», – додає він.

«Я вас не чую. Повторіть, будь ласка», – кажу знову.

У палаті інтенсивної терапії лежить чоловік, якого недавно відключили від апарату штучної вентиляції легень. Каже, що в лікарні вже місяць, у цьому відділенні – два тижні. Мені не видно його обличчя, не знаю, якої він був статури, але зараз нагадує дуже худого підлітка.

«Абсолютно не міг дихати. Вирубався», – ніби випльовує він шматочки слів.

Ми перевдягаємось у кімнатці перед реанімацією і виходимо. У кабінеті лікаря повільно і ретельно миємо руки. Іти у ще якісь відділення уже не хочеться.

Різдва не буде

Covid-19 – надовго, говорить Любомир Рак. І чим більше люди легковажать простими правилами, тим більше навколо хворих і навантаження на медиків.

«Він завтра не закінчиться. І до Нового року не закінчиться, і навіть до Різдва – так само не закінчиться. Не потрібно звикати до нього, а потрібно навчитися з ним жити – дезінфікувати, мити руки, носити маски, відвикнути від обіймів і поцілунків поза родиною, забути про рукостискання і великі гуляння», – як мантру і з буддійським смиренням повторює Любомир Рак.

Як лікар він переконаний, що потрібен жорсткий карантин. Що робити із убивством економіки – має думати уряд. Також він вважає, що потрібно жорстко карати порушників самоізоляції.

«Поки це не торкнеться родини кожного, поки хтось не потрапить у лікарню і не стикнеться з тим безпосередньо, доти люди не зрозуміють. Це те ж, що і війна на Сході. Це два світи – там була війна, а тут народ гуляв, поки хтось з близьких не загинув чи не отримав поранення. Так само і тепер. Тільки там видно, де ворог і лінія розмежування, а тут – ні. Мусимо зрозуміти, що це війна і самим провести цю лінію», – каже лікар.

Знаю, що питання дещо безглузде, але також знаю, що багато хто постійно прокручує його в голові. Тому питаю – чи це взагалі коли-небудь закінчиться.

«Я б так хотів цього», – відповідає Любомир Рак.

Коли виходимо з лікарні, то відчуваю, що за годину страшенно втомилась, ноги ватяні, хочеться лягти і заснути. І ще розплакатись.

Довго думаю про побачене і почуте і розумію, що іноді банальні речі усвідомлюються у такий жорсткий спосіб. Але я так не хочу.

«Сьогодні я не поцілую тебе на ніч. Хороших снів», – кажу сину через двері його кімнати.

Олександра Бодняк

Відео: Володимир Барчук, Дмитро Тарадайка

Головне зображення: Unsplash

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав. 

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!