«Сталося щось більше, ніж кіно». Наталя Половинка про зйомки фільму «Мати Апостолів»

4396 0
За щоденною метушнею ми можемо забувати, що війна триває. Проте це війна не тільки із російською агресією. Після фільму задумуєшся, що особисто можеш зробити, щоби перемогти у цій війні.

Фільм «Мати Апостолів» став одним із головних кінотріумфів України за останні два роки. Фільм отримав 25 нагород на міжнародних та українських кінофестивалях. Головну роль у фільмі, роль матері Софії, зіграла Наталя Половинка –  українська співачка, актриса театру і кіно, директорка-художня керівниця Театрального центру «Слово і голоС» зі Львова. 

«Мати Апостолів» показує реальну історію екіпажу збитого українського військового літака на сході України у 2014 році та матері одного із льотчиків, яка рятує їх. Фільм створили за сприяння Міністерства оборони України, багатьох військових та громадських організацій.

Наталія Половинка отримала п’ять престижних міжнародних нагород за виконання головної ролі  в цьому фільмі. Три «Найкраща актриса», «Найкращий актор фестивалю», «Найкраща жіноча роль». Останню нагороду – «Найкраща актриса» – вона отримала 14 листопада на фестивалі в Італії 17 Terni Film Festival. Фільм продовжують показувати на міжнародних кінофестивалях. 

TvoeMisto.tv поспілкувалося із Наталею Половинкою про фільм «Мати Апостоліва»: враження від зйомок, знімальну групу, спілкування із льотчиками та чому важливо нагадувати про війну на сході України, зокрема черезу культуру.

Про фільм

Фільм знятий на реальних подіях. Це середовище війни між лініями фронту, там, де живуть мирні жителі, банди бойовиків і російські військові. Двоє останніх, як яструби, розривають все, чим можна поживитися на цій території. Всі наші хлопці, що потрапляють чи то в оточення, чи то в полон, стають просто товаром – їх просто якнайвигідніше перепродають – це одна із ліній фільму. 

Основний сюжет про маму, яка їде на пошуки сина. В результаті – на пошуки всіх льотчиків, які розсіялися по цій території. Завдяки цій вірі матері, її рішучості до перемоги, вдається врятувати більшість льотчиків. У фільмі гине тільки її син. У реальному житті – ще й його помічник. 

Ця війна справді забирає найкращих, бо це був красивий, видний хлопець. Коли я читала про нього, то його біографія надихала і я відчувала, що він вів за собою, його любили. Він просто не міг собі дозволити вистрибнути, щоби літак впав на хутір і тому продовжував керувати ним попри все.

Фільм залишає дуже багато світла по собі. Коли ти дивишся – у тебе розширюються серце. За щоденною метушнею ми можемо забувати, що війна триває. Проте це війна не тільки із російською агресією. Це протистояння між свідомостями, або війна мислення, війна чування із відмовою від мислення, від тверезості. 

Після фільму задумуєшся, що особисто можеш зробити, щоби перемогти у цій війні. Я би казала, що результат цього протистояння залежить від кожної людини, від кожного прожитого дня, від кожної думки. Думкою ми перемогли на Майдані і всю історію нашого народу перемагав Господь, благодать, віра – ми й зараз переможемо. Наскільки ми стаємо на камінь нашої віри, настільки ми непереможні.

Про враження від зйомок

Це було як на війні. Я спала по три-чотири години й забувала про своє тіло та відчуття. Залишилася тільки свідомість, яка постійно ставала яснішою. Я настільки втомлювалася, що не мала сил ще щось переживати, була тільки чітка дія. 

Проте я люблю розповідати про це через особливу людяність режисера Зази Буадзе. Він – грузин, який вже досить довго живе в Україні. Він зібрав краще від цих українського і грузинського народів – велике серце і простоту. 

За сценарієм зйомки проходили взимку і, вибираючи місцевість, режисер уявляв фактуру навколишніх дерев, як одиноких стовбурів. Проте процес затягнувся, все почало зеленіти. Під час зйомок ключових сцен моросило, було важко для техніки і я грузла в болоті. Проте коли ми почали, то режисер сказав, що кращої декорації для ключової сцени не можна було придумати. У сірій мжичці зелені дерева виглядали зовсім невеселими. Природа прокидалася, небо плакало, далеко паслись корови і було чути їхні дзвоники, а я йшла до збитого літака – це фантастична картина.

Про спілкування із льотчиками

Це було коротко, але на все життя. Сценарій дуже багато разів переписаний, бо хотілося розповісти про долі льотчиків до трагедії, а потім про їхню історію на фронті. За словами режисера, фільм ніяк не складався в ціле, постійно розпадався. Проте одного разу режисеру спало на думку зробити маму червоною ниткою оповіді, яка б пов’язала цілий сюжет. 

Ми приїхали на допрем’єрний показ фільму у Вінницю, оскільки екіпаж вилетів саме з вінницького аеродрому і в цьому місті живе прототип моєї героїні. Коли я прийшла на показ, то не думала, що на нього прийдуть живі льотчики. Я була вражена, коли до мене після показу підійшов зворушений хлопець зі сльозами на очах і попросив мене обійняти, бо у нього не було слів. Коли я спитала його, чи він з АТО, він відповів мені, що він був останній, хто вистрибнув із падаючого літака. Далі вже я не могла говорити.

Я запитала його – як себе почуває мама, що їх евакуювала. Він сказав, що вона дуже рідко з’являється та бере від них слухавку. Фільм був про її загиблого сина, звісно, вона не змогла прийти на цей показ. Проте, я сподіваюся, що за деякий час я зустрінуся з нею. 

Про сцену, яка вразила найбільше

За сюжетом мама, головна героїня, спочатку знаходить всіх льотчиків, один з яких таки гине, поки триває рятувальна операція. Вона всіх їх переправляє в Україну разом з українськими розвідниками і спецгрупами. Зрештою, вона підходить до збитого літака і знаходить могилу сина. 

У сценарії ця сцена не була описана – це лишили на чисту імпровізацію. Я довго думала про неї і візуалізувала її у своїй свідомості. І раптом я побачила, як вона має виглядати. Я запропонувала почати сцену зі зйомок величезного дерева над могилою і потім перевести камеру на мене. Я вже лежала на могилі як птах чи маленький літак. Після першого ж дублю режисер сказав: «Знято». 

Після того настала довга пауза. Всі мовчали, бо розуміли, що відбулося щось більше, ніж кіно. Всі заплескали в долоні і обійнялися. Знімальний день на цьому закінчився.

Про знімальну групу

Крім режисера Зази Буадзе, я працювала із професійним кінооператором Олександром Земляним. Вони пройшли через дуже потужну кіношколу й цією картиною виштовхнули мене у світовий масштаб, який повинен бути перспективою, як для акторів, так і для українського кіно.

Варто прагнути до цього масштабу, мислення, і показувати його у роботі з учнями та з керівництвом міста. Іноді воно нівелює значимість митця, коли каже, що на першому місці має бути менеджмент, а не художня якість. Цей менеджмент зараз став ніби рамкою, в яку художник повинен вписатися, а не навпаки.

Також я хочу згадати Інгу Житню, неймовірну художницю фільму. Від кожного професіонала робота в цьому фільмі вимагала не тільки бути фахівцем, а й людських рішень. Ми довго робили декорацію збитого літака і, коли побачили її готовою, то зрозуміли, що це карикатура. У такій серйозній стрічці така пародія у фіналі могла зіпсувати весь фільм. Інга взялася зробити її за певну суму коштів, яких вже не було, ми вийшли за межі бюджету. Продюсер підтримав її і вони разом зробили дуже реалістичні декорації збитого літака. Настільки, що ранок зйомок почався з того, що наш військовий літак, що пролітав над знімальним майданчиком, передав по рації про невідомий збитий літак у нашому секторі, про який нічого невідомо. Піднялася паніка, бо військові не вірили, що це декорація – настільки якісною була робота художника і відвага продюсера.

Про те, чому важливо нагадувати про війну за допомогою культури

І театр, і музика, кожен митець і кожен художник по-різному беруть участь у цій війні. Від них так само залежить перемога, як і від воїна. Я дуже радію перемогам фільму, бо кожен приз нашого фільму – це крок до перемоги у цій війні. Війна йде на всіх фронтах і невидимі фронти ще більше вирішують, ніж видимі. Війна зі зброєю – це просто проявлена дійсність. 

Вість про війну у фільмі лунає напряму – не треба довго розказувати про російські війська. Не треба доказувати, що війна дійсно йде і кров дійсно ллється, тому що це очевидно – глядачі бачать це у фільмі. Крім того, вони бачать ще й те, що це дуже близько і що від кожного багато чого залежить. 

Роман Тищенко-Ламанський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!