Супергероєм може стати кожен. Як залучити українців до волонтерства

1072 0
Волонтерство — не лише допомога армії чи участь в медичних проектах. Практично кожна людина може знайти собі царину для того, щоби допомогти іншим.

Засновниця Ukrainian Volunteer Service Анна Бондаренко почала займатися волонтерством під час навчання в США. Після роботи в кількох проектах вона зосередилася на навчанні громадських активістів та взаємодії між доброчинними організаціями і людьми, які хочуть бути волонтерами. До Львова приїхала на запрошення «Київського діалогу», щоби прочитати лекції про управління волонтерськими проектами та залучення молоді до доброчинної діяльності.

Як ви долучилися до волонтерського руху? Це був свідомий вибір?

Для мене волонтерство почалося у 15 років, коли я стала фіналісткою Програми обміну майбутніх лідерів — FLEX — і вчилася у США  протягом року. Там я вперше почула про концепцію волонтерства. Коли це було вперше, я навіть не знала, що це волонтерство — було Різдво, ми поїхали на великий захід в Лос-Анджелес і там допомагали. В США в мене було 250 годин в різних заходах, потім і в Україні. Один із найбільш яскравих — це вишиванковий фестиваль на День незалежності в Одесі, який показував, що ми спілкуємося російською, але є українським містом і любимо українську культуру. Я була координаторкою волонтерів, і це був неймовірний досвід. Зараз я допомагаю робити іншим волонтерські проекти — соціальні та культурні, освітні, та допомагаю знаходити людей, які хочуть стати волонтерами.

Які різновиди волонтерської діяльності найбільше поширені у Львівській області?

На Львівщині та в західних областях загалом дуже багато освітніх ініціатив. Тут багато організацій та фондів, які працюють в цій царині, також багато організацій, які займаються шкільною освітою. Крім того, на Львівщині є дуже гарні гуманітарні ініціативи — при церквах, допомога в сиротинцях,  притулки для тварин тощо.

Водночас на Львівщині є багато ініціатив для розвитку малих міст та громад. Цей тренд в Україні щойно зароджується, натомість, у вас він один із найяскравіше виражених. Йдеться про Дрогобич, Броди, Стрий. Тамтешні громади розвиваються, будують громадські центри та простори, туди приходять багато освітніх проектів для навчання активістів. Це добре, бо такі проекти розраховані на молодь, і вона має можливість реалізувати свої ідеї, а не виїжджати.

Чого у Львові бракує у волонтерському русі, хоч воно дуже потрібне?

У Львові не дуже багато молодіжних організацій. Є буквально кілька організацій, які працюють системно та активно – філії Фундації регіональних ініціатив та AIESEC, але загалом у порівнянні з іншими містами України молодь на Львівщині більше розпорошена, переважно її залучають на рівні вишів, і це також не відбувається системно. А от в Києві молодь бере участь у проектах молодіжних організацій, потім вони виростають і стають або громадськими активістами і допомагають постійно, або ж ідуть у професійну діяльність. У Львові волонтерство для молоді дещо точкове: якщо молодь і долучається, то радше йдеться про конкретні проекти.

У яких регіонах найбільше волонтерів?

Передусім, це великі міста України — Київ, Одеса, Львів, Харків, Дніпро. Якщо брати у регіональному вимірі, то найбільше волонтерів на заході та в центрі, а найменше — у південних областях. А на Сході це дуже важко виміряти. Зі зрозумілих причин у нас переважно під волонтерством розуміють допомогу армії. Однак насправді воно значно ширше, адже йдеться про діяльність в різних сферах — від медицини та освіти до молодіжних ініціатив.

Чи можна сказати, наскільки чисельним є зараз волонтерський рух в Україні?

У нашій країні немає єдиного та чіткого бачення, хто такий український волонтер. Коли ми говоримо про волонтерство взагалі, то тут є багато площин розуміння того, хто є ці люди. Якщо подивимося на статистику, то там також є дуже різні речі. За останньою статистикою, в Україні волонтерили 25% населення, однак у тому ж дослідженні не вказано, як вони вимірювали і критеріїв не було. То про що можна говорити, коли якщо не зрозуміло, як відбувалася оцінка?

Ваші критерії волонтерства?

Це будь-яка діяльність особи, за яку вона не отримує платні чи іншої винагороди і своєю роботою  сприяє розв’язанню чи пом’якшенню якоїсь проблеми. Для нас волонтерство — це і системна діяльність при якомусь фонді чи організації, і активність людини, яка періодично допомагає в якійсь царині — приходить раз на місяць до притулку до тварин і щось робить. Не є волонтерством робота в громадському секторі. Це контроверсійне питання, хоча на нашу думку, якщо ти отримуєш за роботу гроші, то це вже не волонтерство. Водночас ми вважаємо волонтерами всіх, хто хоча би раз долучився до якоїсь громадської активності та щось зробив. 

Що найчастіше може перешкодити початку волонтерської роботі?

З нашого досвіду, якщо людина приєднується до якогось соціального проекту і отримує позитивний досвід, то вона продовжує це робити. Як не постійно, то періодично, підтримує якісь акції.

Якщо ж людина вперше долучається і має негативний досвід, то вона може повернутися і потім спробувати ще раз. Але якщо й тоді ставлення до волонтера буде як до раба, то людина цим вже не займатиметься.

Ми проводили опитування серед тисячі волонтерів, і близько 15% мали такий негативний досвід.  Цікаво те, що найбільше такого негативного досвіду мали волонтери, що допомагали в організації культурних заходів — фестивалів, форумів тощо.

У яких напрямках волонтерів в Україні не вистачає?

Є два напрямки, де активність недостатня. Загалом, в Україні волонтерством займаються дві великі категорії осіб — молодь, яка долучається до цієї діяльності переважно під час навчання у школах та вишах і робить це протягом кількох років після закінчення. Потім вони одружуються чи знаходять роботу і занурюються у нове життя. Друга категорія – люди 30-45 років, які серйозно підходять до справи, працюють з фондами чи організаціями, але вони волонтерять по кілька годин на тиждень чи на місяць і їм цього вистачає.

Волонтерство для кожного може бути можливістю, і в Україні є багато пробілів у залученні певних категорій людей. Наприклад, у нас майже не залучають до волонтерства літніх людей. У Північній Америці чи Європі літні люди мають чимало можливостей у вільний час допомагати фондам чи організаціям. А в Україні літні люди — це ті, кому радше потрібна допомога, хоча в нашій країні є достатньо літніх людей, які мають бажання, здоров’я та можливості допомагати іншим. 

Так само у нас мало залучають до волонтерства школярів. Для мене це дивно, і для нас це виклик, ми багато працюємо над цим. Бо у школярів досить часу, ресурсу та можливостей і для них волонтерство цінне тим, що це новий досвід на додаток до тих знань, які дає школа. Це досвід спілкування з різними людьми, можливість «прокачати» інші навички — з комунікації, ораторського мистецтва — те, що буде потрібне потім у навчанні у виші і в житті, але яких рідко де вчать у школі.

Як домогтися того, щоб люди хотіли займатися волонтерством на рівні свого району чи населеного пункту? Бо зараз панує думка про цю діяльність, як щось дуже велике і супергеройське.

В Україні справді героїзують волонтерів і це зрозуміло. Коли говоримо з молоддю про це, то вони вважають, що волонтери — це якісь особливі люди, які мають покликання допомагати іншим людям. Молодь каже, що справжні волонтери можуть не їсти і не спати, але допомагати людям 24 години сім днів на тиждень, а вони, звичайні юнаки та дівчата, так не можуть. Їм потрібні нові сукні/штані купити, в кіно сходити, а не віддавати все іншим. Це заважає комунікації, бо коли ти думаєш, що не такий, то спробувати завжди буде важче. Зараз багато організацій працюють над тим, щоб подолати це і власним прикладом показати, що у волонтерстві нічого супергеройського немає.

А хто має про це говорити — залежить від контексту. Якщо говоримо про якісь релігійні громади, то це зрозуміло, а в інших випадках це мають робити лідери думок, до яких прислухаються інші. Наприклад, Сергій Жадан має свій благодійний фонд, він про це постійно говорить, і молодь до нього дослухається та допомагає.

Частина людей, які стали відомим волонтерами, «схопили зірочку» або ж сприймають свою діяльність, як виключно свою грядку і не хочуть нікого більше у цю сферу допускати. Що з цим робити?

Зараз ми такого бачимо багато не лише у волонтерстві, особливо якщо подивитися на суспільні рухи чи політику… Ніщо людське нам не чуже. Звісно, роль середовища дуже важлива, бо воно має можливість з одного боку залучати нових людей, а з другого — волонтери мають змогу моніторити один одного.  Пригадаймо ситуацію з військовим волонтерством: на початку 2016 року багато проектів закривалися або довкола частини з них починалися репутаційні скандали. Але інші волонтерські  організації не мовчали, підіймали це питання, і це добре.

Однак завжди є ризик, що люди не будуть розбиратися, в кого чисте сумління, а в кого — ні, тож махнуть рукою і не намагатимуться нічого робити. А потім виникають ситуації, коли про волонтерів говорять, що вони гроші відмивають та на дорогих іномарках їздять.

Як за таких умов залучати молодих людей і як достукатися до них, щоби молодь розуміла, що волонтерство потрібне передусім їм самим?

Важлива річ, якої бракує для розвитку волонтерства — це історій успіху, але не конкретних людей, а певних напрямків, моделей чи інституцій. Їх треба робити простими, щоби їх розуміли якомога більше людей.

Інша проблема — люди, які хочуть долучитися до волонерства та не завжди мають інструменту для цього. Приходить людина в організацію і пропонує допомогу. Добре, якщо їй чесно кажуть, що немає поки що можливості її залучити. А гірше, коли людині, яка хоче робити щось реальне, дають умовно кажучи, папірці перекладати, тому люди швидко розчаровуються.

Зараз є тренд — вчитися працювати з волонтерами та створювати платформи, де можна знайти пояснення, чим займається той чи інший проект і як до нього можна долучитися. Одна організація  займається захистом тварин, і щоб до неї приєднатися, треба зробити перше-друге-третє. А вже як людина знайде такий проект, то сама розбереться, що їй більше до вподоби робити. Велика проблема полягає у тому, як включитися.

Саме тому ми займаємося залученням людей до громадського активізму. Наша стратегічна мета – щоб кількість волонтерів в Україні сягнула мільйона осіб. Ми показуємо, що волонтерство дуже різноманітне і воно не зводиться, наприклад, до допомоги військовим чи до проектів в освіті та медицині. Напрямків роботи насправді набагато більше і ми бачимо своє завдання у тому, щоб показати людям, де вони можуть знайти своє місце чи навіть покликання.

І коли, на вашу думку, в Україні буде мільйон волонтерів?

Це далека перспектива. Зараз ставимо перед собою мету на кінець 2020 року мати щонайменше 25 тисяч волонтерів — проактивних людей у великих містах, які або працюватимуть в різних організаціях, або робитимуть свої окремі проекти. Саме вони допоможуть розширити мережу волонтерів. Але ми не хочемо відкривати свої осередки чи філії.     

Треба приходити до міста, досліджувати його особливості і потім пропонувати йому точку перетину, місце зустрічі для молодих людей та організацій, щоб вони могли між собою сконтактуватися і почати працювати.

Ми є майданчиком для контактів між організаціями та фондами й людьми різних верств, які хочуть щось робити добре, але не завжди знають, звідки почати. Ми є якраз тим місцем, яке збирає всі волонтерські можливості докупи, а ми даємо їм можливість обрати діяльність до душі.

Місцем, де попит збігається з пропозицією?

Своєрідним супермаркетом волонтерства, коли ти приходиш і бачиш — тут волонтерство для дітей, там для тварин і так далі. І як в супермаркеті, ти можеш вибрати щось із різних можливостей. Для нас мільйон — це дуже серйозна цифра, однак йдеться радше про те, щоб зробити волонтерство невід’ємною частиною життя людини.

Запитував Тарас Базюк

Фото надані платформою «Київський діалог»

 

 

 

 

Інтерв'ю Твого міста