фото: giaiphapmoitruong.vn

фото: giaiphapmoitruong.vn

Син чи дитина. Чому хлопчик – «бажаніша» дитина, аніж дівчинка

4063 0
Чимало українців за інерцією вірять, що краще народити хлопчика. Навіть зараз батькам, які виховують лише дівчаток, друзі та знайомі не рідко висловлюють співчуття, а незнайомці доволі часто визначають стать немовляти як чоловічу, навіть попри рожеві кольори, квіточки та бантики на вбранні. Чому досі в українському суспільстві на підсвідомому рівні хлопчики бажаніші від дівчат, – розповідає Оксана Кісь, яка вже понад 20 років вивчає жіночі та гендерні питання в українській історії.

…до новонароджених дівчаток ставилися менш прихильно. Подекуди навіть ритуал хрещення для них відбувався за скорочених сценарієм. А батьки та родичі усіма засобами намагалися сприяти народженню синів

Значною мірою це данина традиції, але також і прояв патріархальності нашого українського суспільства. Якщо говорити про історичні витоки саме таких преференцій до статі дитини, то вони були викликані потребою саме чоловічої праці у сільському господарстві. Ще до кінця ХІХ століття приблизно 90% українців жили у селах: займалися рільництвом і скотарством. Усе це здебільшого трималося на важкій чоловічій праці, адже потребувало значної фізичної сили. Отже, брак синів у родині міг дуже відчутно позначитися на її добробуті. Через це дочок цінували менше, аніж синів.

З іншого боку, українське суспільство було і є патріархальним. Проявом чого, серед іншого, були патрилінійність (ведення родоводу по чоловічій лінії) і патрилокальність (перехід невістки у дім чоловіка після одруження). Отже, з одного боку, кожен чоловік прагнув продовжити свій рід – мати нащадка-сина, якому можна було б передати своє прізвище і майно. Із іншого боку, дівчинку вважали ніби тимчасовою гостею у домі своїх батьків: її слід було виростити, вклавши чимало сил і коштів на виховання, після чого вона все одно фактично переходила в іншу родину та ще й забирала із собою посаг з батьківського дому.

Через усі ці міркування до новонароджених дівчаток ставилися менш прихильно. Подекуди навіть ритуал хрещення для них відбувався за скорочених сценарієм. А батьки та родичі усіма засобами (у тому числі й магічними) намагалися сприяти народженню синів.

Нині добробут сім’ї і високий заробіток більше не залежить від м’язової сили, а зміна прізвища чи місце проживання молодого подружжя є радше справою вільного вибору. Та чимало українців за інерцією вірять, що краще народити хлопчика.

Думаю, така настанова скоро зміниться, особливо зважаючи на те, що для багатьох українських родин народження дитини – будь-якої статі – вже зараз викликає труднощі. Не таємниця, що нині лікарі б’ють на сполох через щораз численніші випадки безпліддя та проблеми з виношуванням вагітності, безліч дітей народжується з порушеннями та вадами. Зараз питання про бажану чи небажану стать дитини відходить далеко на задній план, бо куди важливіше питання – бути здатними мати просто здорову дитину.

Традиційна культура давала дівчаткам коріння, а хлопчикам – крила

Гендерна програма – це наче наперед заданий, типовий сценарій життя людини, у якому прописано увесь її життєвий шлях – від колиски до могили – зважаючи на те, що в даному суспільстві вважають бажаним і правильним для людини на кожному етапі її життя. У будь-якому традиційному суспільстві такі гендерні сценарії є доволі жорсткими. Кожне відхилення від «нормальної» траєкторії розглядається як порушення та зазнає покарання.

Якщо говорити про українську жінку у традиційній сільській спільноті, то гендерна програма підпорядковувала увесь процес виховання дівчинки приготуванню її до основних соціальних ролей: дружини, матері та господині. Від самого моменту народження, уже під час родильного ритуалу, в магічний спосіб прагнули закодувати майбутню господарську вправність новонародженої, її плідність і вдачу. Дівчаток змалку долучали до так званої «жіночої» праці: вчили прясти, ткати, доглядати дітей, прибирати тощо, а згодом також і готувати їжу. Створення сім’ї було метою життя кожної дівчини, а після народження дітей молодиця могла нарешті вважати себе повноцінною жінкою.

Окрім цього сценарію життя, гендерна програма включала також культивування у жінках певних рис вдачі та поведінкових звичок, які вважалися прийнятними і бажаними для жінок: працьовитість, жертовність, покірність, поступливість, терплячість, стриманість, співчутливість, конформізм, цнотливість тощо. Зрештою, саме таку ідеальну жіночність плекали чи не всі патріархальні культури, у яких жінці належало другорядне і підлегле місце як у сім’ї, так і в суспільстві.

Жінки, чиє життя вибивалося за межі усталених сценаріїв (старі діви, самотні матері-покритки, вдови) або ж вдача яких не вкладалася у гендерні стереотипи (які виказували ініціативу, демонстрували лідерські амбіції, проявляли непокору, відстоювали свої інтереси і власну думку тощо) наражалися на осуд, зазнавали висміювання, переслідування і навіть цькування.

Хлопчиків, на відміну від дівчаток, готували до ролі голови сім’ї і господарства, представника інтересів цілої родини перед громадою. Тож, окрім опанування чоловічих видів праці (насамперед пов’язаних із рільництвом і тваринництвом, а також різними ремеслами), хлопчиків також учили грамоті. Саме хлопчикам, на відміну від дівчаток, віддавали перевагу у шкільній освіті. Окрім того, чоловіки мали шанс подорожувати (чумакувати, ярмаркувати, служити у війську). Саме ця різниця в мобільності дівчат і хлопців простежується вже в молодому віці, під час вечорниць: дівчатам належало очікувати хлопців у певній визначеній «вечорничній» хаті, тоді як хлопцям дозволено було ходити від одних вечорниць до інших. Та й вимоги до чоловічої моралі були значно м’якшими: дошлюбні чи позашлюбні стосунки чоловіка зазвичай толерували, тоді як жінку за те саме карали (у тому числі й фізично).

Свого часу видатний російський етнолог Ігор Кон влучно зауважив: «Традиційна культура давала дівчаткам коріння, а хлопчикам – крила».

…українські жінки також були «другою статтю», за влучним висловом Сімони де Бовуар – людьми, сказати б, другого сорту

Сучасна психологічна наука довела, що соціальне середовище і виховання має визначальний вплив на світогляд людини, її поведінку, смаки, звички, настанови, вдачу… і навіть на те, що людина вважає своєю життєвою метою, чого і як прагне досягати, як вибудовує життєві стратегії.

Вочевидь, якщо змалку націлювати дівчинку на заміжжя, материнство та домогосподарство, то дуже сумнівно, що вона захоче стати політиком, науковцем, спортсменкою чи мисткинею. Культура масового споживання, наприклад, насаджує дівчаткам думку, що за допомогою своєї зовнішності вони можуть досягти життєвого успіху, стати щасливими, що спонукає жінок вкладати чимало зусиль і коштів, аби бути привабливою. Натомість інтелектуальні здібності, творчі таланти чи лідерський хист не розвиваються.

Більше того: якщо змалку дівчинку хвалять та заохочують за слухняність, посидючість, скромність, турботливість, поступливість, і навпаки – лають чи карають за рухливість, бажання сперечатися, ініціативу, наполегливість тощо, то маловірогідно, що згодом така жінка буде здатна висловити і відстояти свою думку, конкурувати за посаду чи навіть дбати про власні потреби й інтереси.

Отже, якщо ми й надалі будемо намагатися виховувати дівчаток такими, якими росли наші пра-прабабусі, то єдине, чого досягнемо – великої кількості нерозкритих, занедбаних жіночих талантів і чималих втрат для нашої країни через те, що такий величезний жіночий потенціал залишається неактуалізованим і невикористаним.

Попри поширені переконання у нашій матріархальності, пильніший погляд на українську культуру недзвозначно доводить: що українські жінки також були «другою статтю», за влучним висловом Сімони де Бовуар – людьми, сказати б, другого сорту.

Довідка. Історикиня та антропологиня, президентка Української Асоціації дослідниць жіночої історії Оксана Кісь вже понад двадцять років досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології. Детальніше з результатами досліджень Оксани Кісь можна ознайомитись у монографії «Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)». Праця написана на основі різноманітних джерел: етнографічних і фольклорних матеріалів, історичних документів, законодавчих актів, статистично-демографічних відомостей тощо. Книга дає уявлення про буденне життя українських жінок у минулому.

Розмовляла Юлія Сабадишина

Ілюстративний матеріал надала Оксана Кісь

Інтерв'ю Твого міста