Коли ми домовлялися за це інтерв’ю, наш герой був щиро здивований темою нашої зустрічі. Запевняв, що молоді батьки можуть не зрозуміти його підходів у вихованні дітей. Знайомтеся, герой нашої рубрики – це людина, яка знає про місцевих «бандюків», мабуть, більше, ніж місцева поліція. Головний редактор газети «Ратуша», журналіст, що розуміється на темі криміналу, волонтер, батько трьох дітей і дідусь трьох онуків – Микола Савельєв. Про батьківство у різний вік, виховання та принципи, яких дотримується чоловік, про власні перемоги і поразки у найдовшій його професії – батьківстві.

Моє дитинство було хороше, минуло в селі, у Сокільниках. Я не грав у футбол, але все решта «хлопчаче»: в індійців, «жопача», козаків – із великим задоволенням. Цілими днями пропадали десь з молодшим братом, прибігали додому за бутербродом з маслом і до вечора нас не було. І то не тільки влітку так. Ми мали заняття в будь-яку пору року. Батьки в той час працювали. Тоді здавалося, що дитинство буде тривати вічно. Я був ближчим до тата завжди. Він у мене до останніх днів був справжнім хуліганом, міг легко з кимось побитися, бо хтось щось не так сказав, на його думку. Попри те, він був чесною людиною. І мені ті дві риси дуже подобались. Судячи зі свого стилю життя, так видається, що я їх у нього перебрав. Він помер вже більше 10 років тому, а мені його досі бракує. 

Мої діти про своє дитинство будуть згадувати кожен по-різному. В мене їх троє: Іван (1990 р. н.), Іринка (1992 р. н.) і Назарчик (2009 р. н.). Я записував думки і наші діалоги з дітьми, як ті були малими. Ну просто геніальні, я вважаю, речі. Зараз це записую за молодшим. Хочу таке ж і з онуками робити. Бо ми, батьки, думаємо, що будемо пам'ятати ті милі речі все життя, але, на жаль, це не так. Не буду обманювати, кожен із них, якби хотів, то міг би розповісти якусь історію, де я їх образив. У мене теж були свої образи на батьків. Але зараз згадую тільки добре, бо батьків вже нема. Поки вони були живі, я все життя відчував себе дитиною, та як тільки вони померли, я тут же відчув себе стариком. Хоча я стараюся бути активним і дітей цього вчити.

Кажу старшому синові, доньці: «Вперед, їдьте кудись, гуляйте, подорожуйте!». Коли я ще викладав в університеті та читав лекції для майбутніх журналістів, завжди повторював: «Ну, не хочете вчитися, то наберіть картоплі, розведіть багаття, поцілуйте гарну дівчину, заспівайте пісню. Але ви й цього не хочете». От, не хочу, щоб мої діти були такими інертними. Подивіться,  зараз  на лавці сидить компанія, 6 молодих людей, і всі в телефонах. Та вони вже не вміють вживу зустрічатись.

Внуки. Маю трьох хлопців – Саша,  Данилко і  найменший Ромчик. На жаль, дітей сина бачу рідше, бо вони живуть в області. От вони до іншого діда горнуться, а до мене так – з підозрою, не знають, як мають знати. І шкода мені за це, але поки важко це змінити. Проте з третім внуком бачусь частіше, маємо свою забаву – Гімалайського дракона – кладу його собі на живіт, він мене за волосся міцно тримає і так регоче. Це для мене душевний відпочинок.

Донька для мене взагалі по-іншому відкрилася, як стала 10 місяців тому мамою. От вона завжди була для мене «Ірка-шкірка, на тобі на морозиво», а тут – вже така жінка і самиця. У гарному розумінні цього слова. 

Про вік батька. Незалежно, чи ти став батьком в 20 чи 50,ти завжди щось береш від дитини. На щось життя навчило звертати увагу, а на інше – ні. І хоч, кажуть, що зі життєвим досвідом ти мав би ставати спокійнішим, але у моєму випадку це не так. Я зараз так само хвилююсь, як ніби з першою дитиною. Також частіше, ніж колись, відчуваю, що не маю сил. А взагалі – зле, коли не знаєш, звідки ті сили взяти. Це велика проблема. Але цю внутрішню силу треба звідкись брати. Бо дитина вимагає уваги щоденно.

Ідеальний сімейний день – це мрія. Так, щоб ні на що не відволікатися і цілий день бути тільки зі сім’єю, так виходить дуже рідко. Наш звичний день виглядає приблизно так: зранку буджу малого і ми робимо зарядку. Тобто я роблю, а він мені заважає. Мама за той час досипає свої законні 3–10 хвилин: усе залежить, скільки часу триває наша руханка. Ну і все, прокинулися, поснідали і – в садочок. Багато часу йде на одягання, бо він такий естет – усе має пасувати, штани – до сорочки, і не інакше. 

Як ми готуємося до школи. Наукою займається дружина, бо я якийсь знервований. Чесно, мені інколи не вистачає нервів робити з ним ті завдання. В ті моменти прошу Бога, аби дав мені сили лишитися чуйним до дитини після тих уроків (сміється). Але я не так навіть до дитини нервуюсь, а взагалі.

Виявляється, тепер, аби піти до школи, треба мало не конкурс пройти. Розумію, дитина має знати пори року і дні в тижні, але, виявляється, 6-річна дитина має пояснити, що таке водорозділ. Та то не кожний дорослий пояснить, що це таке, а тут… От, коли я ті всі параметри читаю, я вже злюсь, ще навіть не починаючи пояснювати. Оці всі конкурси, як на мене, небезпечні, бо це ж можна відштовхнути талановитих дітей від науки. Ну або як вихід – завчити з дитиною відповіді «на автоматі». Але цього теж не хочеться. Тому щодня треба пояснювати малечі такі дорослі, не на часі, речі. Хоча, з ним я залюбки обговорюю тему Путіна, війни,хто такі добрі люди, хто такі поранені, хто погані люди, – це ми весь час обговорюємо на прогулянках. Стараюсь ставити себе у якісь рамки, але не завжди то вдається, бо присутня  внутрішня боротьба. Ну, наприклад, я кажу, що вбивати людей не можна, це погано. А він почув колись від мене, що я би Путіна вбив. От і викрутися після цього.

У нашій сім’ї  політика така, щоб малому «дурного не лізло в голову», ми його «зайняли» танцями, в садочку є іноземні мови, хлопець ходив у ранню школу розвитку, зараз ходить на акробатику – вже третій рік. І головне, що йому то подобається. Малий страшно все копіює, тому намагаєшся в його очах бути кращим, ніж є. Я от приїхав вчергове зі зони АТО, привіз таке слово-паразит «віджати». Якось не догледів і сказав при ньому. Тепер то слово від нього не забереш. Я на нього вже й кричу, щоб перестав його говорити, жінка на мене кричить, для чого я його говорив при дитині, а малий ходить з прикрасами і каже, що «віджав» їх у мами. 

Сон. Ми стараємося досі вкладати малого спати вдень. Вже помітили, що навіть та година сну – може врятувати цілий день. Бо інакше, під вечір, хлопець стає агресивним, знервованим, капризним. Усіх батьків закликаю, якщо є можливість вкласти дитину спати – хай висипається зараз. Ви ж бачите, що в дорослому віці нема часу навіть виспатися, то нехай в дитинстві тим насолодиться. 

Подорожі. Звісно можна сказати, що навіщо нам ті великі світи, як ми свого не знаємо, але насправді – то від невеликих грошей. Але ми любимо сісти в машину і поїхати десь на Тернопільщину, Франківщину, по замках наших – надзвичайно цікаво, і заряджаєшся від такого часу проведення. Мрію поїхати в Нову Зеландію, такі гарні краєвиди в інтернеті познаходив. Дуже хочеться туди, дай Бог, поїдемо.

Про страх і кумедний випадок. Гуляли ми якось утрьох в лісі, ну й натрапили на гадюку. То я так кричав. Ніби здоровенний мужик…  я кинув і дружину, і дитину – і побіг. А ті двоє стояли там. Жінка полізла за телефоном, бо хотіла фотографію зробити. Ну, а синові просто цікаво було побачити справжню гадюку. Він взагалі нічого не боїться, крім великих собак.

Виховувати чоловіка треба змалку. Поки Назарчик намагається хитрувати. Наприклад коли ми їдемо у трамваї, він може стати біля якоїсь бабки і присісти на вуха: «Ой, як то Назарчика ноги болять», і ще так подивиться жалібно... Але в мене таке не проходить. Я йому відразу кажу: «Ти мужчина, то стій, будь сильним». І часто такими поясненнями ми ще можемо завстидати інших хлопчиків, які сидять. Вони слухають нас, і деякі часто поступаються місцями, чи встають з маминих колін. Звісно буває по-різному, бо він день того ж дня може дівчинку в садочку вдарити, але ми вчимо, що дівчат бити не можна категорично і пояснюємо чому. З хлопцями правда інша історія. Ми забороняємо битися, але дати здачу для хлопця має бути нормою, як на мене. Бо якщо тебе ображають, а ти ніяк не реагуєш, значить ти заслуговуєш на ці образи. Може це тверда форма нашого виховання, але так вчили мене, і так я вчу свого сина. Для мене безхарактерність – це не позиція.

Релігійність. Цим питанням у нашій сім’ї займається моя теща, тобто бабця Назарчика. Бо якби почав щось пояснювати я, думаю, в малого лишилося більше питань, аніж відповідей. А бабі то гарно вдається, вона якось по-дитячому то все пояснює, і його то цілком задовольняє. 

Різне бачення мами і тата. Коли малий приходить з вулиці і найчистіше, що на ньому є, то шкарпетки, мене аж шляк трафляє. А жінка реагує на це абсолютно спокійно. Ну, дуже спокійно, я вже аж на неї не можу дивитися. А потім мені проходить і я думаю, що добре, коли в парі є хоч одна адекватна людина.

Зв'язок. У мене перед Майданом був гіпертонічний криз, інсульт майже. Ми викликали додому «швидку», мене забрали, дружина поїхала зі мною. А малий весь той час спав у себе в кімнаті. І от він прокинувся в 3-й ночі, зайшов до нас у кімнату, а там – дідо з бабою. Сказали йому, що ми поїхали по роботі, а він такий: «Не брешіть мені, що з татом?» Я до сьогодні не можу зрозуміти, що це і як. 

Батьківський гнів – це корисно. В українських сім’ях часто присутній культ жорстокості. Це впливає на дитину, бо вона буде боятися побоїв чи крику. Чи це правильно? На мою думку, – ні. Хоча все рівно інколи ти зриваєшся чи неправий. А інколи навпаки, треба «зірватися». Дитина повинна побачити, що через якісь її вчинки ти можеш бути в люті. Ми дуже боремося з малим, щоб він не чіпав дівчат, і от одного разу він у садочку копнув якусь дівчинку. Я задав йому тільки одне питання тоді: «Кого ти смів образити, дівчинку?» І все, він вже цілий вечір ходив за мною, просив вибачення і розказував, як сильно любить нас. Дитину треба карати відразу після того, як вона зробить щось погане, бо дитина, як кіт, вибачте за порівняння. Але десь на ранніх етапах воно так є.

Щоб хотілося передати дітям, то це почуття гумору. Дочці гумору не бракує. Старший син – над кимось жартувати-то може, а посміятися над собою він не вміє, може образитись. Тут треба бути обережним. В наймолодшого почуття гумору от тільки почало виявлятися. Він вже звертає увагу на серіали чи ток-шоу, в яких вмикають закадровий сміх, і це його обурює: «Я що, якийсь недолугий, що я не зрозумію, коли сміятися?» або «Мені навпаки тут не смішно, то нащо мені сміятися з тим штучним сміхом?» Це діти вже розуміють, вони не хочуть бути зомбі. 

Батьківська перемога. Їх кілька, і згадаю я, мабуть, не всі. Але було дуже приємно, коли на мої 50 років, на такий ювілей, діти говорили прекрасні і чуйні слова. Також стає тепло від спогаду, коли донька, вона якраз закінчила курси масажиста, і я прийшов додому такий нагружений роботою, а вона так підійшла і почала робити масаж на шиї. І мені не так фізично стало добре, а просто приємно на душі. Ну, або свіжіший спогад – ходив з Назаром минулого тижня в Природничий музей, нас там розмалювали фарбами по всьому лиці, і ми вийшли з музею такі кольорові, і гуляли містом. Назар був щасливий, що він так з татком дурачиться. Приємно бачити такі гарні синові емоції.

Хоча є і багато поразок. Неприємно, то не те слово, жахливо, коли твої діти можуть не телефонувати впродовж кількох тижнів, чи коли рідна тобі людина дізнається про твою важку операцію вже два тижні по тому. Неприємно і те, що ти стараєшся, вкладає душу в якусь справу для дітей і хотів би почути те «дякую», а всі це сприймають як належне і звичне. Неприємно, коли ти плануєш  вікенд на природі, а в малого різко змінюється настрій і це псує твої плани кардинально, і вже та природа не мила.

А взагалі неприємно те, що життя минає, а ти так і не поїхав у Нову Зеландію і те, що на твоїй яхті так і не стоїть вертоліт з тої простої причини, що в тебе ніколи не було і не буде яхти. Це справді неприємно. Так само прикро, що в мене вдома лежить купа непрочитаних книжок, хоч вони мегацікаві. 

Мені завжди шкода тих дітей, які не мають батьків. Для мене вихованці інтернатів є нещасними, і я відчуваю велику провину перед ними. Хоча я і не винний, винне суспільство. Але я ж є частиною суспільства. Дуже шкода таких діток. Хоча я з розумінням ставлюсь і до тих пар, котрі свідомо не хочуть дітей. Упринципі краще не народжувати, аніж мати і не приділяти їм уваги. А раптом ці пари відчувають, що вони внутрішньо порожні для ще когось? Вони ж виховають таку ж  людину. «І настане той найстрашніший день і підійдете ви до колиски, і побачите там потвору з потвор – це буде людина без душі». Багато в наш час людей без душі (я не маю на увазі релігію).

Скільки у нас є сімей, де діти ніби й доглянуті, і в престижних закладах вчаться, а порожні всередині, діти – душевні каліки. У мене є друг, він тамада на весіллях, вів чергове свято, де двоє наречених мали ДЦП. 30 гостей – також з особливими потребами. Так от, він каже, що щасливіших та дотепніших людей він ще не бачив у своєму житті. Попри свою інвалідність і біду, живуть на повну та щиро...

Ірина Сало для Tvoemisto.tv

Усі фото – із сімейного архіву Миколи Савельєва