Чи справді УПЦ МП розірвало зв’язки з Москвою, чи можливо цю інституцію заборонити в Україні, і що робити із Києво-Печерською Лаврою, обговорили із доктором філософії та істориком Церкви Анатолієм Бабинським у програмі «Тема тижня» на Тvoemisto.tv.

За даними РІСУ, 600-700 парафій і храмів уже перейшли з РПЦ, причому в останні дні кількість і динаміка збільшуються. На цьому тлі відбувся Синод і Собор Української православної церкви Московського патріархату, які прийняли рішення про зміну свого статуту, хоча він досі не опублікований. На вашу думку, як оцінювати всі ці події?

Анатолій Бабинський: Ви тут зачепили одразу багато подій. Перехід із Церкви, яку ми в Україні називаємо Українська православна церква (Московського патріархату) – в дужках, бо офіційно вона зареєстрована як Українська Православна Церква, адже їм вдалося першими забрендувати це ім’я. Ці переходи тривають вже давно і стали більш інтенсивні під час російської агресії. В основному вони пришвидшилися, коли колишня Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Київського патріархату та двоє єпископів Московського патріархату в Україні зібралися на об’єднавчий Собор і об’єднали всі ці структури, окрім Московської патріархії. Вони й утворили цю Православну церкву України, яка на початку 2019 року отримала томос про автокефалію, і тепер цей томос визнаний низкою інших Церков. Тож можемо сказати, що насправді ці переходи почалися в 2019 році. З того часу вже кількасот парафій перейшли до ПЦУ. Чергова хвиля відбулася після 24 лютого.

Чому ці церкви переходять? Відповідь дуже проста: люди не згодні з тим, що говорить про війну патріарх Кіріл. Деякі вже були не згодні від початку окупації Криму, але це ще більше загострилося.

Що ж відбувається в самій Церкві Московського патріархату? Там є кілька різних процесів, тому що ця Церква дуже неоднорідна: у ній є єпархії, які досить проукраїнські, а є й дуже проросійські. Якимось чином керівництву цієї Церкви вдавалося втримувати єдність структури, апелюючи, що вони є єдиними визнаними в цілому православному світі, а всі інші розкольники. Цей наратив похитнувся у 2019-ому, коли частина православного світу визнала Українську автокефальну церкву.

Зібрання, що відбулося 27 травня, спершу було придумане як консультативний орган. Вони оголосили, що зберуться просто поговорити, що відбувається в їхній Церкві, адже бачать усі ці переходи. Перша і найголовніша мотивація – представники Московського патріархату намагаються зберегти свою структуру в тому вигляді, у якому вона існує, тому були готові навіть на модифікацію статусу. Це консультативне зібрання в той самий день переросло у ще три інші: Архиєрейський собор, Синод і Собор цілої Церкви.

Під час цього Собору вони проголосували за низку змін до статуту, проте самого статуту ми й досі не бачили, тільки в пресі оголосили, що вони його змінюють. Повикидали із нього все, що стосувалося згадок про Московський патріархат, єдина річ – стверджують, що керуються грамотою патріарха Алексія ІІ від 1990 року про самостійність та самоуправність Церкви. Але в тій грамоті є речення, що Українська православна церква з’єднана зі світовим православ’ям через Російську православну церкву. Тобто все одно залишилася прихована субординація. Керівництво шукало спосіб, як задовольнити абсолютно всі «партії»: як тих, які хотіли бачити цю Церкву автокефальною, так і ту групу священників, які не бачать свого майбутнього поза Московською патріархією. Це такий гібридний вихід із ситуації – зберегти структуру, хоча ми й досі бачимо переходи, але турбулентність триває.

Найцікавіше питання – де в світовому православ’ї зараз ця Церква опинилася. За найоптимістичнішими аналізами, навіть якщо вона віддалилася від Московського патріархату, то все одно не дійшла до пункту призначення – повної незалежності.

З одного боку, вони декларують, що відходять від РПЦ, хоча певний зв’язок зберігається через цю грамоту, а з другого – кажуть, що не можуть піти до ПЦУ, бо вона розкольницька, і цьому присвячена більша увага, аніж засудженню росії та путіна за порушення загальнохристиянських цінностей. Як це все пояснюється?

Анатолій Бабинський: Так, воно збоку доволі дивно виглядає. Хоча ПЦУ й визнана міжнародною спільнотою і доволі впливовими Православними Церквами, їй важко закинути неканонічність. А ось УПЦ ніхто не вважає окремою від москви. Проблема цієї полеміки в тому, що три десятиліття вони накручували свою паству, що всі, що поза ними – розкольники, і залежність від такої риторики за інерцією впливає на них і досі. І якби вони сказали, що готові до діалогу, це означало б, що попередні тридцять років – «лапша, навішана на вуха».

Кількість переходів, як на мене, свідчить про те, що люди відчувають різницю між тим, що відбувається, і тим, що говорять там.

Анатолій Бабинський: Люди абсолютно це відчувають. Для багатьох навіть стало несподіванкою, до якої Церкви вони належать. Тепер, коли в суспільстві розпочалася полеміка, перед багатьма людьми, парафіянами, постало питання, а що ж це за парафія в нашому селі. Переходи частіше відбуваються в селах і містечках, бо в містах простіше: люди приходять туди, куди вважають за потрібне.

За статистикою Рейтингу за 8 і 9 березня, 63% респондентів підтримують розрив зв’язків між УПЦ та РПЦ, 18% ставляться до цього байдуже. Може, маєте новіші дані, щоб розповісти про настрої?

Анатолій Бабинський: Зараз вона може бути приблизно такою ж. Цей Собор певною мірою охолодив дуже гарячі емоції тих, що хотіли розірвати ці зв’язки, а хтось вирішив, що такі рішення прийнятні. Інша річ, що це рівень довіри до цієї Церкви, а він невпинно падає. Мені здається, що учасники Синоду і Соборів 27 травня уважно дивилися на всі ці цифри, і їхні рішення великою мірою були продиктовані ними, як і листами від священників та вірян. Якщо подивитися в ретроспективі, то рівень підтримки Московського патріархату в Україні знижується вже давно, але це не означає, що в храмах цієї конфесії меншає людей.

А можна оцінити кількісно, скільки людей залишилося, а скільки перейшло?

Анатолій Бабинський: Ні, таких цифр немає. Наші уявлення про релігійність українського суспільства трохи перебільшені. В Україні практикуючими вірянами є приблизно 10% населення, і ця цифра коливається залежно від регіону, міста, селища. Тобто дві парафії на заході України можуть, наприклад, мати стільки ж, як п’ять-шість парафій на сході. В нас немає персонального членства парафій, реально ніхто не знає, скільки людей належить до парафії. І відсутність такого персонального членства є проблемою у випадку переходів. Тож не ясно, хто має право голосувати за перехід парафії, якщо більшість «прихожан» може бути просто номінальними. Але тут варто враховувати, що й вони фінансово часто докладались до будівництва церкви.

УПЦ МП наразі не є абсолютно відокремленою від Московського патріархату. Вони завжди говорили, що мають 12 тисяч парафій, хоча реальних, за словами колишнього єпископа цієї церкви Олександра Драбинка, було близько 10-ти тисяч. Скільки насправді за кожною з цих зареєстрованих релігійних організацій стоїть людей, перевірити важко, бо для реєстрації організації потрібні умовно 10 осіб. Тепер, коли кількість парафій УПЦ МП стрімко зменшилася через відхід їх на непідконтрольних та окупованих територіях, УПЦ МП не може більше говорити, що в неї найбільша кількість. А отже, пропала їхня визначеність, що не вони мають іти на діалог, а до них. У цій полеміці між Церквами – ми більші, ви менші – дуже важко порахувати, як є насправді.

Але мовиться одночасно про впливи. Це питання про канонічність, вторинність, несення «русского міра», бо, крім переходів парафій, Синодів, які ухвалюють рішення, є ще один момент: на окремих територіях про заборону діяльності МП приймають рішення місцеві органи влади. Як ви оцінюєте можливість таких заборон та їхню доцільність чи недоцільність?

Анатолій Бабинський: Важко заборонити діяльність, адже в Україні релігійна організація може існувати й без реєстрації. Ба більше, вони можуть перереєструватися як якісь незалежні православні громади.

Але якщо це рішення анулює реєстрацію і, відповідно, на території є ПЦУ і вже немає другої назви, яка може плутати людей. Для умовного храму на сході України це теж важливо, коли люди кажуть: ось є Православна церква України, і якщо людина не може розібратися або перебувала під великим впливом, то це матиме ефект.

Анатолій Бабинський: Питання не вирішиться таким чином. Багато з цих людей готові існувати в підпіллі, їх до цього готували. Їм казали, що вони живуть у державі, яка їх переслідує. Ще з часів президентства Петра Порошенка вони постійно цю тему розвивали. І для них постраждати – праве діло.

Я не впевнений, що такими заборонами можна щось вирішити. Потрібно, щоби ці факти, про які сказано загальними фразами на кшталт «ця структура загрожує національній безпеці України», викривали відповідні служби, проводили розслідування і доносили до громадськості, аби люди бачили, в чому насправді річ. Пропаганда «русского міра» існувала через цю Церкву, хоча й не була такою успішною, як розраховувала росія. Тут мовиться не про декларацію заборони, а про те, аби дійсно показати, чим займалися там окремі священники. Йдеться також про аналіз літератури, яку вони поширювали.

А як бути із правом власності на майно? Як, наприклад, у тому кричущому випадку з пограбуванням церкви в Дрогобичі?

Анатолій Бабинський: Так, із цим складно, бо на громадське майно давали гроші, вочевидь, не тільки актив громади, а й інші прихожани. Тому завдання самих церков – урегулювати такі ситуації. Так само й віряни повинні розуміти, що вони мають брати участь у цьому процесі. Однак багатьох людей влаштовувало так, як було, адже наша віра переважно споживацького характеру: похрестити, поховати, відспівати. Священника це теж влаштовує – від нього нічого не вимагають, окрім виконання треб і обрядів. А щодо церкви в Дрогобичі, то цим мають зайнятися правоохоронні органи.

Зараз на непідконтрольних територіях РПЦ переводить УПЦ МП під своє пряме підпорядкування. Чи є небезпека, що вона намагатиметься в якийсь спосіб робити це й на інших українських територіях?

Анатолій Бабинський: Сценарії можуть бути найрізноманітніші. Тут є кілька пластів. Коли був анексований Крим, Кіріл навіть не ходив на урочистості з нагоди «приєднання до РПЦ», показуючи цим, що він над конфліктом. Гадаю, він вважав, що зможе приборкати Україну м’якою силою, хоча, як ми бачили, війну благословив. Кіріл бачив за собою місію ідейної та ідеологічної підготовки України, щоби вона повернулася в стійло «русского міра».

Зараз МП не прикривається і прямо каже, що парафії в Криму перереєстровані на них і що вони зможуть забирати все, що забажають. Це таке ніби попередження митрополиту Онуфрію: «ми розколемо й вашу Церкву». На мою думку, для багатьох єпископів УПЦ МП напад росії 24 лютого став шоком. І не тому, що вони дуже люблять Україну, а тому, що вони роками тут займалися пропагандою «русского міра» і мали певні успіхи – а їм усе зіпсували. Ця м’яка сила тепер розтрощена грубою, і вони змушені маневрувати, виправдовуватися перед суспільством, ухвалювати гібридні рішення.

В інтерв’ю з головою Верховної Ради Русланом Стефанчуком на запитання щодо заборони МП, він відповів, що його дуже довго обговорювали і вирішили, що не мають права зараз ухвалювати рішення, які розколювали б українське суспільство, хоча на запитання щодо ОПЗЖ відповідь була чітка – ні, бо це шкодить державі.

Анатолій Бабинський: Окремі випадки колаборації повинні розслідувати і доводити до кінця. З другого боку, не варто узагальнювати, бо в цій Церкві справді багато людей, які є щирими патріотами.

А що заважає щирому патріотові перейти до ПЦУ?

Анатолій Бабинський: Є дуже багато психологічних бар’єрів. Три десятиліття їхня свідомість формувалася в напрямку, що це розкол. Тепер їм дуже важко перейти цей бар’єр. Коли існує такий стан ворожнечі десятиліттями, його неможливо просто і швидко ліквідувати. Спочатку повинна настати хоча б мінімальна дружба, аби відновити стосунки довіри, які потім переростуть у конкретні кроки. Треба розуміти також, що коли ми дивимося на цю Церкву, то в основному бачимо її «генералів», а не всіх людей.

Питання ще в майні, особливо в тому, яке є державним і дуже символічним. Наприклад, питання лаври. ПЦУ просить державу передати їй у користування якусь частину комплексу Києво-Печерської лаври. Для МП це абсолютно неприйнятно, вони цього не допускають, хоча земля і сам комплекс державні. В іншому випадку, якби це не стосувалося релігійних організацій, питання вирішувалося б зовсім інакше. Чи маєте ви інформацію, що ПЦУ таки зайде в лавру?

Анатолій Бабинський: Думаю, це цілком реально. ПЦУ претендує на якийсь храм, що у верхній частині, бо монастир МП в нижній лаврі. Верхня частина – переважно музейна, але там є храми, які можуть бути надані ПЦУ, навіть приміщення для організації монастиря.

Вважаю, що держава може знайти спосіб, як передати ці приміщення, і це було б справедливо. ПЦУ має бути там присутня, тому що лавра для її вірян є такою ж святинею, як і для УПЦ МП. Інше питання щодо Софії Київської та ПЦУ, але ця святиня належить цілому народу України і є місцем радше міжконфесійних зустрічей та молитов за державу. І якщо передати цей собор одній із конфесій, це похитнуло б цю рівновагу і створило додаткові тертя у суспільстві.

Розмовляв Сергій Смірнов

Текст підготувала Катерина Бортняк

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.