Фото: Life.pravda
«Як робила ваша бабця, так і правильно». Ярина Винницька про традиції Різдва
Про те, чому на Різдво варто збиратися за родинним столом
Для мене Різдво є одним із найважливіших християнських свят, але водночас сімейною психотерапією. Ін’єкцію любові до традиційних святкувань я отримала від своєї бабусі, і зараз мені боляче спостерігати, як ми втрачаємо магічний світ Традиції. Це спадщина, яку ми отримали крізь тисячоліття, і там однозначно є щось дуже цінне, навіть безцінне для нас.
Мене дуже вражає той факт, як можна їхати святкувати Різдво в Буковель чи в Єгипет. Сама я часто мандрувала, жила тривалий час у різних країнах, але категоричним імперативом для мене було і є на Різдво чи Великдень завжди повертатися до батьківської хати. Тому на Різдво не можна кудись їхати – можна лише приїжджати. Додому.
Спостерігаю за тим, як глобалізується світ, і мені боляче, що ми втрачаємо свою унікальність, ідентичність – усі ці Санта Клауси, олені, jingle bells заполонили наш простір та витісняють наші власні атрибути Різдва. І саме це спонукає мене створювати мистецькі книги про наші традиції. Книги – не прості, а особливі – артбуки з різними поліграфічними спецефектами, щоби таким чином привертати увагу до цієї теми, щоби подати наші традиції в ошатній «золотій рамі».
Про сталість традиції святкування
Я вважаю, що традицію треба зберігати і водночас переосмислювати, модернізувати, додавати до неї нове. Традиція – це відкрите джерело, а не щось законсервоване, канонічне, незмінне. Я спостерігаю, як давні традиції трансформуються в моїй родині.
Моя бабуся мала великий пієтет до народної культури попри те, що була містянкою з вищою освітою, переселенкою з Перемишля, тому у нашій родині змішалися львівські, польські, гуцульські традиції: гуцульський підсвічник, проскурка з Перемишля, панське столове срібло і сіно під обрусом. Все це творило новий підваріант традиційного святкування – традицію львівського Різдва.
Тому я вболіваю за локальність, за збереження місцевих культурних підваріантів, адже українці дуже багаті в межах самого українства: гуцульське Різдво відрізняється від полтавського, а полтавське від поліського. Особливості, які притаманні кожному регіону, варто зберігати і плекати, вносити у «червону книгу» української традиційної культури.
І кожна родина також має повне право виробляти власні традиції. Має право шукати власний спосіб, як тримати зв’язок поколінь і тяглість традиції, але водночас додавати щось своє і творити нове. Ми, для прикладу, додаємо таку опцію до святкувань, як різдвяні вікторини – родинні змагання на знання традицій, Біблії, різдвяних історій тощо.
Про те, що є найціннішим у час Різдва
Для мене найважливішим є той факт, що за столом на Святвечір збирається весь наш рід, усі наші «і мертві, і живі, і ненароджені», і ти фізично відчуваєш силу свого Роду. За святковим столом завжди є особливе місце для предків – дідух, покуть, окрема тарілка і келишок для них, страви, що залишаються на столі після вечері для духів. І от цей контакт із предками – дуже сакральний, навіть інтимний момент контакту з невидимим світом.
Моє Різдво – це обов'язково проскурка і благословення від старшого в родині. Це гуцульський трисвічник – унікальний артефакт української народної культури. Це страви, рецепти, сімейні кулінарні таємниці. Це обрус (скатертина), випрасувана «на глянц», під скатертиною сіно, а на ній столове срібло. Отаке поєднання непоєднуваного – сіна з поля і столового срібла, поєднання міста і села.
Етнографи завжди сперечаються про те, яка традиція «традиційніша» – що і як треба робити, щоб усе було згідно з каноном. А я вважаю, що єдиний критерій канонічності – як робила ваша бабця, так і є правильно. Локальні традиції вашої родини також варті канонізації.
Дух Різдва є духом дива – народження Бога, мистецтвом радості співбуття, вміння приймати свій рід таким, яким він є разом із усіма його сильними та слабкими сторонами. Тому на Святвечір не можна сваритися, бо весь рік буде нещасливим. Під час вечері також не можна голосно говорити, і ось ця урочиста тиша – важлива частина різдвяного ритуалу для мене. Вечеряти треба усвідомлено, неквапно споживаючи усі 12 страв.
Про те, наскільки важливими є 12 страв на Святвечір
Як на мене, найважливішою «стравою» за святковим столом є любов і єднання зі своїм родом. Це духовні «страви». А щодо їстівних, то рахувати наїдки і сперечатися щодо їх кількості вже стало моєю новою різдвяною традицією. От вареники з капустою і картоплею – це одна страва чи дві? Чи можна вважати стравою проскурку? А узвар?
Ми з бабусею вели суперечки щодо того, коли варто подавати на стіл кутю – на початку чи в кінці. Моя бабуся, міська пані, трактувала кутю як десерт, тому подавала її в кінці «на солодке». Я ж начиталася етнографічних джерел, здійснила власне занурення у цю тему і вважаю інакше: кутя – це найважливіша ритуальна поминальна страва – коливо. І оскільки найважливіша, то нею має розпочинатися Свята вечеря.
Проте певна, що все це другорядне. Головне – переживати за столом автентичні відчуття радості, любові, поваги до свого роду, до своєї землі.
Про атрибути святкування Різдва
Я мрію зробити повноцінну Школу Різдва, де можна буде власноруч виготовити всі атрибути: різдвяну ікону на склі, солом’яного павука (прикрасу із соломи), різдвяні витинанки тощо. Весь цей культурний спадок треба архівувати й щороку відтворювати.
Вважаю, що віншівки – це своєрідні психотехніки, стародавні «афірмації» – установки, певна словесна магія. Тепер і сучасна психотерапія вважає, що слово і думка програмують нашу свідомість, а відтак і майбутнє. Наші предки давно це знали і не втомлювалися програмувати багатий урожай, щасливий новий рік, вдале подружжя.
Це прекрасна традиція – переконувати себе, що все буде добре, і дарувати це переконання іншим. Щодо давніх колядок, візьмемо, для прикладу, навіть той самий «Щедрик». До того, як його обробив Леонтович, це були три-чотири ноти, тобто, народна мантра, що вводить вас у своєрідний змінений стан свідомості, і тоді перед вами відкривається доступ до іншого невидимого світу. Отакі наші власні народні психотехніки, які ми втратили.
Про Новий рік та Різдво
Новий рік для мене – це просто ще одна нагода піти на дискотеку. Як стверджувала моя бабуся, в її часи ніхто Нового року взагалі не святкував. Це радянська традиція – свято, створене радянською пропагандою з метою витіснити Різдво. Потрібно було дати людям якусь альтернативу, і так з’явився Новий рік. Це витвір радянської пропаганди, як і Дід Мороз зі Снігуронькою, які стали «замісниками» Святого Миколая.
Я жила за кордоном, але ніде не спостерігала такого шаленства щодо Нового року, як у нас, на пострадянському просторі. Там святковою домінантною року є Різдво, а Новий рік – радше «залишкове явище» і привід піти з друзями в бар чи на дискотеку. Львів теж був частиною цього європейсько-християнського простору, де Різдво є центральним святом. Схід України зазнав більшого тиску російської пропаганди, тому там людям досі важко не дивитися «С легким паром» і культивувати Новий рік як головне свято країни.
Вважаю, що нашу традицію треба зберігати в первісному вигляді та водночас розвивати, додаючи нове. Та не забувати про головне: Різдво – це диво Народження Бога, диво співбуття з усім своїм Родом та співтворення радості.
Читати інтерактивну книгу «Школа Різдва» можна тут.
Роман Тищенко-Ламанський
Інфографіка: Аліна Петренко
Традиції Твого міста
- Вишиванку брали навіть на заслання. Як українці берегли генетичний код
- Опісля були арешти. Як Василь Стус та Ігор Калинець ходили з вертепом у Львові
- «Узяла сорочку, коли їхала з України, і передам доньці». Історія однієї вивезеної вишиванки
- І крила змахнули. Як на Львівщині продовжують традицію яворівських іграшок
- Палили смерть і заплітали шума. Непопсові традиції Великодня
- Великдень на карантині. Як римо-католики цієї неділі святкуватимуть Пасху
- Від класики до авангарду. Як львівські митці творять сучасну ікону
- Зараз ознаки свята особливо важливі. Роксоляна Шимчук про великодню вишивку