Фото: Марія Стахів/Твоє місто

Фото: Марія Стахів/Твоє місто

Місяць по тому. Репортаж із села на Львівщині, де підтримали Зеленського

20925 20
Сьогодні минає місяць від інавгурації Володимира Зеленського. Хоча Львівщина на виборах масово підтримала Петра Порошенка, та, за даними ЦВК, в області є населені пункти, що більшістю проголосували за його опонента. Одне з них – Потелич у Жовківському районі. Tvoemisto.tv дізналось, чому тут майже 70% виборців віддали голоси за Зеленського та які мають очікування від його президентства.

Колись Потелич був містом, мав магдебурзьке право, славився гончарними виробами, зустрічав польських королів та Богдана Хмельницького. З тих часів тут збереглась хіба одна з найстаріших церков України та згадка у Вікіпедії. Зараз, за даними останньої, у селі є 2500 мешканців. У другому турі президентських виборів 1014 потеличан прийшли на виборчі дільниці (явка – 55,2%), 67,1% з них проголосували за Володимира Зеленського, 31,1% – за Петра Порошенка.

Читайте також: Місяць Зеленського-президента. Перші укази і заяви, які викликали бурхливу реакцію

Просимо водія маршрутки підказати, де нам виходити у Потеличі. Він здивовано питає – до кого ми. Кажемо, що просто так. Водій недовірливо окидає поглядом і далі мовчки пильнує дорогу. Виходимо на початку села, біля магазину. Ідемо хорошою новою дорогою, щоправда, без хідників, але із вказівниками. Людей майже нема, окрім тих, які вийшли з нашої маршрутки – їздили на закупи в Жовкву або в Раву-Руську.

Дорогою фотографуємо старовинну церкву та намагаємось додзвонитись до сільського голови. Із зв’язком тут проблема – його нема. Минаємо живописний ставок, цвинтар і ще одну церкву на пагорбі, потім ще одну церкву і костел. За ним – сільська рада. Це центральна площа Потелича, хоча на вигляд – продовження тієї ж вулиці, що тягнеться аж за межі села.

«В природі є різноманіття»

Сільський голова Ігор Товарнянський питає, що розповідати про історичне село, коли все є у Вікіпедії. Кажу, що мене більше цікавлять мешканці, точніше – їхня мотивація на президентських виборах.

«Вони проголосували не так за Зеленського, як проти Порошенка», – подумавши пів хвилини починає він. Із цього «вони» розумію, що він такий вибір не підтримує.

«Порошенко зробив дуже велику помилку з євробляхами. У нас пів села займалось човниковим бізнесом. Вони були впевнені, що і далі щоп’ятий день перетинатимуть кордон і зароблятимуть. Але під одну гребінку зачесали всіх – і тих, які в прикордонній зоні, і тих, які в Києві. Цей закон був для тих багатих, які хотіли собі на халяву розмитнити автомобілі. Можна ж було вивчити питання, приїхати сюди, поговорити з людьми», – каже сільський голова.

Тепер, каже, машини покинули в Польщі, а більшість їхніх колишніх власників подались на сезонні заробітки туди ж. Хтось працює в Раві-Руській чи у Львові. За увесь день в Потеличі бачили лише дві машини на «бляхах».

«Ті, хто мали автомобілі на українських номерах, далі займаються контрабандою, тою дрібною. Школярі ходять в ліс по гриби, ягоди. Кожен заробляє. Світ такий пішов, що навіть дитина на сцені не хоче безкоштовно заспівати», – скрушно говорить Ігор Товарнянський – через день в селі буде празник, а програми нема.

Другою причиною голосування «проти Порошенка», за його словами, є те, що «села залишені напризволяще».

«Вони зробили дурість, коли підняли мінімальну зарплату і не врахували, що це призведе до гіршого стану. Адже бюджет села не змінився. Ми повинні зміцнювати економіку і нашу гривню, а не девальвувати її. Ще й пенсію залишили на тому ж рівні. І як тепер прожити? Та нехай собі поживуть люди, раз хочуть», – великодушно каже сільський голова.

«Тому люди проголосували проти Порошенка – він для них нічого не хотів робити», – підсумовує.

Читайте також: У рейтингу партій, що йдуть у парламент, змінилась трійка лідерів. Результати опитування

У цей час до сільради заходить дуже стара жінка. Вона принесла суниці. Говорить нерозбірливо, бо зовсім немає зубів і не чує. Розуміємо лише, що назбирати ягоди було важко і що їй дуже хочеться з кимось цим поділитись. Ігор Товарнянський каже, що купує в жінки суниці, бо впав на зір. Та живе сама на хуторі – сина, який пив і розпускав руки, вдалось відселити.

Багато нарікань у сільського голови і на Верховну Раду, хоча кілька разів наголошуємо в розмові саме на президентських обов’язках і повноваженнях.

«Ви у Верховній раді прийняли закон – оплачуйте. Чого ви скидаєте на органи місцевого самоврядування? Або не приймайте ті закони», – Ігор Товарнянський жестикулює, постійно змінює пози в кріслі, міміку і тон голосу.

Далі в переліку претензій – медичні справи. Відчуваю себе трохи психотерапевткою.

«Вони почали реформу медицини, а кадрова політика – розвалена. У нас є понад 500 дітей без педіатра. Мені сказали в департаменті (охорони здоров’я ЛОДА, – ред.), що ми повинні спонукати людей, щоб до нас їхали: житло, хороші умови. Якби був бюджет, ми могли б навіть нову амбулаторію збудувати. А біля неї – гуртожиток для лікарів. Якби то все було зроблено, народ пішов би за Порошенком 100%», – розповідає сільський голова про початки реформ уряду Гройсмана.

А ще Ігор Товарнянський емоційно говорить про реформу децентралізації. Випереджає запитання, ніби хоче швидше закрити тему.

«В природі нема чогось одного, в природі є різноманіття. Є велике дерево, є мале дерево. Є висока людина, є низька. Треба дати усім жити. Що неприродне – не виживе, саме відпаде», – пояснює свою думку про ОТГ.

Сам він, каже, голосував за Юлію Тимошенко.

«Вона вже стільки років хоче і ніяк не може. Треба було дати можливість, нехай би жінка покерувала Україною. Але народ не захотів, а вибір народу ми маємо приймати», – підводить риску.

Потрібно років 10 і більше

Сільський голова із деяким розчаруванням в голосі та артистично похиленою головою зізнається, що від Зеленського нічого не чекає.

«Я вже багато пожив на світі. І я не простий хлопака – я освітянин. На мою думку, він є випадкова людина в політиці», – каже Ігор Товарнянський.

Додає, що нічого доброго з того, що зараз робиться, не бачить. Хіба, може, новий президент зрозуміє, що потрібна погодинна оплата праці та зміна ціноутворення.

«Щоб щось добре зробити, потрібен не один рік і не 10 років. Світ ішов до доброго довго. А ми хочемо вже, ми не хочемо чекати. І за те ми постійно попадаємо в коло», – говорить він і одразу додає, ніби знову на випередження, що бодай якісь ази того хорошого можна було закласти одразу.

У короткій паузі встигаю вклинитись із запитанням: якщо повернутись до президента, то йтиметься про цінності, про напрямок руху, про політику.

«Політичних питань у нас як таких нема, – ця тема не викликає бурних емоцій у сільського голови, а швидше – полегшення. – У нас навіть партії в населеному пункті не зареєстровано, якщо чесно. Політичні настрої у нас стихійні – коли людину вже сильно притисне, тоді вона починає кричати, а так, щоб була вона цікава до чогось…», – розводить руками.

Читайте також: Хто такий Володимир Зеленський. Біографія і статки

Заходимо з іншої сторони. Питаю про учасників АТО із Потелича, ставлення до армії та російської агресії.

«Учасників АТО у нас є понад 40 чоловік. В армію не хоче іти ніхто, усі тікають. Того року було четверо кандидатів на призов: один приїхав з бандажем на шиї, а з рештою маємо три кримінальні справи про ухилення. А ще раніше я двох здав у військкомат, бо знав, де вони. І може тепер вони навіть і дякують. Один залишився в армії, а другого та армія виховала трошки і, може, навіть зберегла його. Є і контрактники у нас, є і думки, що на війні добре заробляти гроші. Всяке є», – чесно розповідає Ігор Товарнянський.

Він визнає, що Росія почала агресію проти України, але додає, що без співпраці із сусідом жити не можна, зокрема, не можна не купувати в Росії газ.

«Люди з нашого села є в Москві на заробітках до сьогодні. Це говорить про те, що ми не можемо розірвати контакти з Росією. Одна наша жінка вже років 5 їздить в Москву, і задоволена», – пояснює він.

Я вже зовсім заплуталась у цих суперечностях. Та й співрозмовник мовчить. Переходимо до прощання.

«Я би пригостив вас чаєм чи кавою, але у нас якраз сьогодні чайник згорів. Щасливо вам», – і енергійно іде за завісу, що відділяє задню частину сільради.

З вірою у світле майбутнє

Ігор Товарнянський під час розмови скаржився на байдужість односельчан, їхню невихованість, а часто – і низькі здібності та освіченість. Навпроти сільради – величезна, як для села, школа. Вона радше схожа на школу у великому спальному районі Львова. Перед нею – Матінка Божа і кам’яна баба на згадку про Богдана Хмельницького.

У широких коридорах школи пахне фарбою, десь в глибині чи то на горі чути голоси. Заглядаємо у клас, мабуть, молодшої школи: кольорові літери, картинки, одномісні парти. Намагаємось додзвонитись до директорки. Для цього потрібно вийти з приміщення та іти навколо, щоб на телефоні з’явилась чарівна поділка. Директорка байдужим, але ввічливим голосом відповідає, що вже не в школі, бо там пахне фарбою, і вона вже не прийде.

Додзвонитись до сільського священника отця Степана теж не вдається. Тож в роздумах повільно ідемо під пекучим сонцем в напрямку місцевого, як каже сільський голова, куточка Європи – цвинтаря, де поховані німецькі солдати часів Другої світової. Ним опікується відповідне німецьке товариство. Може, там нам пощастить.

Уздовж дороги – великі подвір’я, засіяні соковитою травою. То тут, то там чути звуки газонокосарок. На широких добротних будинках із пластиковими вікнами – супутникові антени. Із худоби – подекуди пси. Людей в обідній час не видно – усі ховаються від спеки, лише на одному подвір’ї діти плескаються у надувному басейні під деревами.

Цвинтар німецьких вояків і справді вирізняється: це пагорб, порослий акуратно підстриженою травою із живописно розкинутими по ньому групами кам’яних хрестів трьох видів. Перед входом – цегляний туалет і комірка доглядача, капличка і низький паркан, що легко перелізти. Проте з живих нікого немає.

Вертаємось в село і жартуємо, що комарі з тутешніх лісів Розточчя не кусають нас, бо зісковзують – сонце палить найдужче. З думкою про холодну воду доходимо до магазину, що неподалік від центральної «площі». Обід – до 14:00. На годиннику – 14:03, проте двері піддаються. Всередині – типовий маленький продуктовий магазин з усім на світі, двома продавчинями, двома чоловіками з наполовину порожньою пляшкою горілки за єдиним столиком. Та з кондиціонером.

Продавчиня старшого, але невизначеного віку привітно усміхається, коли питаємо про холодну воду, і перераховує асортимент. П’ємо під кондиціонером, перекидаємось словами про спеку, про те, звідки ми. Продавчині видаються хорошими людьми, тож наважуюсь перейти до політики. Тетяна – так звуть одну з них – на мить напружується, але починає говорити.

«Люди голосували не за Зеленського, а проти Порошенка. Він за п’ять років нам нічого не зробив», – каже вона.

На запитання, як їм живеться зараз, відповідає, що місяць – це надто мало часу, щоб давати оцінки. Її напарниця киває головою на знак згоди. Коли ж питаю, чого сподіваються від нового президента, то відповідь стандартна: «щоб зарплати підняв і пенсії».

«Щоб можна було нормально тут жити. Нам то вже що, ми ж про дітей думаємо», – усміхається Тетяна, ніби перед очима має те світле майбутнє, що сама не застане.

До розмови долучається один з чоловіків за столиком навпроти прилавку.

«Він же на один тур тільки (термін – ред.). А чого? Він зробить – і піде. Сам так сказав», – каже він і додає, що його звуть просто Андрій.

«Та чого на один, може ще передумає. Молодий – хай працює», – Тетяна таки має сподівання.

Далі Андрій трохи нерозбірливо розповідає, що його син був під Іловайськом. По очах видно, що йому болить.

«А як же тоді призначення Хомчака і заяви про те, щоб не стріляти у відповідь?» – не витримую.

За Андрія відповідає Тетяна, яка округлює очі і впевнено каже: «як то – припинити стріляти? Не можна, вони ж у наших стріляють».

Андрій продовжує незв’язно розповідати про українських військових в окопах, здається, йому просто треба, щоб хтось вивіз його сум із Потелича.

«Та не говори так багато», – каже його колега і залпом випиває горілку з пластикового стаканчика. Здається, цим бадьорим жестом він намагається сховати свою непозбувну бентегу.

Я все ще стою під кондиціонером і йти від нього не хочу. Андрій переходить на Верховну Раду, тут до розмови підключаються усі четверо і дружно ганять «крадіїв і прогульників», і хвалять президента, який то все розпустив.

«Але ж останнім часом хороші закони ухвалювали?», – уточнюю.

Усі погоджуються і кивають головами – особливо про мову, кажуть, бо мова в нас може бути тільки одна. Під час цієї хвилі єднання колега Андрія простягає мені цукерку «Гулівер» концерну АВК. Я спочатку відмовляюсь, а потім думаю, що це не ввічливо. Увесь цей час біля прилавку щось складає у пакет білявий і засмаглий хлопчик-підліток, який слухає нас і усміхається. Мабуть, йому цікаво, що ми зі Львова і що дорослі знову сперечаються про політику.

Читайте також: Реклама є, а кандидатів немає. Як у Львові політики обходять закон про вибори

Ще трохи послухавши монолог Андрія про війну на Сході, прощаємось із новими знайомими: дай Боже і щастя, і здоров’я, і всього хорошого. Нас запрошують на празник, але фотографуватись ніхто не хоче. Андрій каже, що він сьогодні неголений, і нарешті випиває горілку із стаканчика, що увесь цей час тримав перед собою. За нами з магазину виходить і хлопчик.

«Не можна обманювати людей!»

Збоку від магазину старший чоловік без сорочки по-господарськи обрізає виноград на своєму обійсті. Вітаємось, і я продовжую з ним розмову, що винесла з магазину. Білявий хлопчик знову порпається в пакеті за два метри від нас. Чоловіка звуть Роман, він живе у Потеличі 40 років – прийшов у зяті. Сам звів будинок, має дві машини – легкову і вантажну. Господарює, одним словом. Про Порошенка відгукується нецензурно.

«За нього хіба кілька вар’ятів проголосували», – махає рукою на далечінь по той бік дороги, ніби там під пагорбом якась особлива концентрація тих вар’ятів.

«Вони ходили тут, давали папери підписувати, казали, що то за вступ в НАТО. А потім виявилось, що то за Порошенка. Не можна таку пропаганду робити, обманювати людей!», – обурюється Роман, вочевидь маючи на увазі маніпуляції.

Розповідає, що його зять вже другий термін в зоні ООС за кілометр від лінії розмежування. А потім заводиться і починає матюкати Росію і Радянський союз, водночас згадуючи Бандеру, свого діда і те, якими люди були мужніми та витривалими. Повертаємось до теми президента.

«Та пішов той Порошенко! Хай сюди прийде, я йому то сам скажу. Я нічого не боюсь, я вже старий, мені 65 років. Порядок має бути в країні. Вкрав трохи – відрубати руку, багато – розстріляти. І весь закон, інших не треба», – каже Роман і продовжує рвучкими рухами обрізати виноград.

Питаю, які очікування від нового президента. Роман говорить стандартно: очікує хорошого життя для дітей та онуки, яка вчиться у Львові в університеті внутрішніх справ та в медколеджі одночасно.

«Якщо щось не так зробить – імпічмент йому. Хай іде. Він сам так казав», – простодушно кліпає очима Роман.

На зауваження про те, що закону ще не ухвалили, впевнено, наче провидиця, киває, що ухвалять.

«А відгадайте загадку. Знаєте, чому циган один раз селом іде? Ні? А я скажу: бо всіх надурив! Отак і Порошенко. Люди все бачать», – підсумовує він розмову про політичні вподобання.

Ще трохи говоримо про життя, а потім прощаємось та йдемо в гості до священника, чия хата по інший бік від магазину.

На подвір’ї – невеликий будинок, вглибині – сарай, під ногами бігають голосисті курчата. З буди виходить великий пес і починає гавкати. Ми стукаємо у двері. За хвилину пес замовкає і йде назад із відчуттям виконаного обов’язку. Нам не відчиняють. Щойно виходимо з подвір’я, священник передзвонює. Він не в Потеличі – допомагає комусь горнути сіно в Раві.

Вирішуємо іти в бік зупинки, людей і далі ніде не видно. Заходимо в колишню будівлю «Просвіти», де зараз поштове відділення, щоб розпитати, коли буде маршрутка. Та замість пошти тут чоловік розкладає старовинні вишиванки і величезні кольорові глиняні горщики. Виявляється, Дмитро готує до відкриття музей села. Розповідає, що експонати – а їх кілька десятків – збирав по людях, деякі вишиті рушники знайшов на смітнику.

«А це гончарне коло мого діда. Він сам його зробив. Колись тут було багато гончарів, вони робили горці і возили їх на продаж. І не у Жовкву чи Львів, а в Польщу. Зараз у всьому селі жодна людина не скаже вам, як користуватись цим колом і що робити з глиною. Ще кахлі тут робили, збереглось лише кілька штук», – розповідає Дмитро.

Спочатку він вдає, що не чує мого «політичного» запитання і веде далі про музей, що також підтримують німці та який офіційно має відкритись за пару тижнів. Та все ж заговорює і про вибори. Він здивований, що Львівщина єдина проголосувала за Порошенка, більшість мабуть краще бачить.

«Що там ще бути за місяць задоволеним чи незадоволеним. Ні Порошенко мені тут в Потеличі нічого не зробить, ні Зеленський. А умови, щоб ми тут щось зробили, думаю, за Зеленського будуть кращі. Принаймні думаю. Люди повинні самі щось робити, бо президент один, він на всі 40 млн людей не наробить. Створити умови – може», – каже керівник музею.

У кімнату заходять двоє молодих чоловіків років 30-ти. З ними Дмитро говорив телефоном кілька хвилин тому. Він продає їм якесь супердобриво для обробки городу. Наливає щось рожеве у маленьку пляшечку та переказує інструкцію одному з них. Другий, з літровою пляшкою пива в руках, підходить до нас і показує пальцем на моє татуювання, питає, що це означає. Кажу, що відповім в обмін на його відповідь на моє запитання. Він погоджується. Знову говоримо про вибір Потелича.

«А я ні за кого не голосував. Принципово. Я того не приховую. Хто такий Зеленський? Я про нього нічого не знаю», – каже він.

«Та ж в інтернеті все написано, читай», – відволікається від трутки Дмитро.

«У нього немає політичної історії, він просто клоун. Ще й з Ахметовим щось має», – пояснює чоловік з пивом.

Читайте також: Ні обіцянок, ні відповідальності. Про інавгураційну промову Зеленського

Він і Дмитро обмінюються репліками про те, чи змусить Зеленський Ахметова платити податки. До згоди не доходять. Питаю, чи визначився з вибором до Верховної Ради.

«Так само – ні за кого. Принципово. Нема там, з чого вибирати», – каже він.

Його вже кличе товариш, тож вони ідуть – мабуть труїти колорадських жуків.

Дмитро каже, що до маршрутки на Львів у нас ще 10 хвилин і розповідає про музейні експонати. Коли лишається 3 хвилини до маршрутки, запрошує нас на празник і бажає усього найкращого.

Дорогою до Львова розмірковую над почутим і побаченим. Чи змінились потеличани за п’ять років президентства Петра Порошенка? Вони щось надбали – машини, газонокосарки, паркани, співпрацю з німцями. Але чи доклались вони до втілення власних мрій, щоб в процесі відчути зміни?

Вдома дістаю з рюкзака цукерку «Гулівер» з фабрики одіозного регіонала Бориса Колєснікова. Вирішую спробувати. На смак – як залишене село із додаванням алкоголю. Доїдати не хочеться.

Олександра Бодняк

Фото: Марія Стахів

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!