Фото: Марія Стахів/Твоє місто
Місяць по тому. Репортаж із села на Львівщині, де підтримали Зеленського
Колись Потелич був містом, мав магдебурзьке право, славився гончарними виробами, зустрічав польських королів та Богдана Хмельницького. З тих часів тут збереглась хіба одна з найстаріших церков України та згадка у Вікіпедії. Зараз, за даними останньої, у селі є 2500 мешканців. У другому турі президентських виборів 1014 потеличан прийшли на виборчі дільниці (явка – 55,2%), 67,1% з них проголосували за Володимира Зеленського, 31,1% – за Петра Порошенка.
Читайте також: Місяць Зеленського-президента. Перші укази і заяви, які викликали бурхливу реакцію
Просимо водія маршрутки підказати, де нам виходити у Потеличі. Він здивовано питає – до кого ми. Кажемо, що просто так. Водій недовірливо окидає поглядом і далі мовчки пильнує дорогу. Виходимо на початку села, біля магазину. Ідемо хорошою новою дорогою, щоправда, без хідників, але із вказівниками. Людей майже нема, окрім тих, які вийшли з нашої маршрутки – їздили на закупи в Жовкву або в Раву-Руську.
Дорогою фотографуємо старовинну церкву та намагаємось додзвонитись до сільського голови. Із зв’язком тут проблема – його нема. Минаємо живописний ставок, цвинтар і ще одну церкву на пагорбі, потім ще одну церкву і костел. За ним – сільська рада. Це центральна площа Потелича, хоча на вигляд – продовження тієї ж вулиці, що тягнеться аж за межі села.
«В природі є різноманіття»
Сільський голова Ігор Товарнянський питає, що розповідати про історичне село, коли все є у Вікіпедії. Кажу, що мене більше цікавлять мешканці, точніше – їхня мотивація на президентських виборах.
«Вони проголосували не так за Зеленського, як проти Порошенка», – подумавши пів хвилини починає він. Із цього «вони» розумію, що він такий вибір не підтримує.
«Порошенко зробив дуже велику помилку з євробляхами. У нас пів села займалось човниковим бізнесом. Вони були впевнені, що і далі щоп’ятий день перетинатимуть кордон і зароблятимуть. Але під одну гребінку зачесали всіх – і тих, які в прикордонній зоні, і тих, які в Києві. Цей закон був для тих багатих, які хотіли собі на халяву розмитнити автомобілі. Можна ж було вивчити питання, приїхати сюди, поговорити з людьми», – каже сільський голова.
Тепер, каже, машини покинули в Польщі, а більшість їхніх колишніх власників подались на сезонні заробітки туди ж. Хтось працює в Раві-Руській чи у Львові. За увесь день в Потеличі бачили лише дві машини на «бляхах».
«Ті, хто мали автомобілі на українських номерах, далі займаються контрабандою, тою дрібною. Школярі ходять в ліс по гриби, ягоди. Кожен заробляє. Світ такий пішов, що навіть дитина на сцені не хоче безкоштовно заспівати», – скрушно говорить Ігор Товарнянський – через день в селі буде празник, а програми нема.
Другою причиною голосування «проти Порошенка», за його словами, є те, що «села залишені напризволяще».
«Вони зробили дурість, коли підняли мінімальну зарплату і не врахували, що це призведе до гіршого стану. Адже бюджет села не змінився. Ми повинні зміцнювати економіку і нашу гривню, а не девальвувати її. Ще й пенсію залишили на тому ж рівні. І як тепер прожити? Та нехай собі поживуть люди, раз хочуть», – великодушно каже сільський голова.
«Тому люди проголосували проти Порошенка – він для них нічого не хотів робити», – підсумовує.
Читайте також: У рейтингу партій, що йдуть у парламент, змінилась трійка лідерів. Результати опитування
У цей час до сільради заходить дуже стара жінка. Вона принесла суниці. Говорить нерозбірливо, бо зовсім немає зубів і не чує. Розуміємо лише, що назбирати ягоди було важко і що їй дуже хочеться з кимось цим поділитись. Ігор Товарнянський каже, що купує в жінки суниці, бо впав на зір. Та живе сама на хуторі – сина, який пив і розпускав руки, вдалось відселити.
Багато нарікань у сільського голови і на Верховну Раду, хоча кілька разів наголошуємо в розмові саме на президентських обов’язках і повноваженнях.
«Ви у Верховній раді прийняли закон – оплачуйте. Чого ви скидаєте на органи місцевого самоврядування? Або не приймайте ті закони», – Ігор Товарнянський жестикулює, постійно змінює пози в кріслі, міміку і тон голосу.
Далі в переліку претензій – медичні справи. Відчуваю себе трохи психотерапевткою.
«Вони почали реформу медицини, а кадрова політика – розвалена. У нас є понад 500 дітей без педіатра. Мені сказали в департаменті (охорони здоров’я ЛОДА, – ред.), що ми повинні спонукати людей, щоб до нас їхали: житло, хороші умови. Якби був бюджет, ми могли б навіть нову амбулаторію збудувати. А біля неї – гуртожиток для лікарів. Якби то все було зроблено, народ пішов би за Порошенком 100%», – розповідає сільський голова про початки реформ уряду Гройсмана.
А ще Ігор Товарнянський емоційно говорить про реформу децентралізації. Випереджає запитання, ніби хоче швидше закрити тему.
«В природі нема чогось одного, в природі є різноманіття. Є велике дерево, є мале дерево. Є висока людина, є низька. Треба дати усім жити. Що неприродне – не виживе, саме відпаде», – пояснює свою думку про ОТГ.
Сам він, каже, голосував за Юлію Тимошенко.
«Вона вже стільки років хоче і ніяк не може. Треба було дати можливість, нехай би жінка покерувала Україною. Але народ не захотів, а вибір народу ми маємо приймати», – підводить риску.
Потрібно років 10 і більше
Сільський голова із деяким розчаруванням в голосі та артистично похиленою головою зізнається, що від Зеленського нічого не чекає.
«Я вже багато пожив на світі. І я не простий хлопака – я освітянин. На мою думку, він є випадкова людина в політиці», – каже Ігор Товарнянський.
Додає, що нічого доброго з того, що зараз робиться, не бачить. Хіба, може, новий президент зрозуміє, що потрібна погодинна оплата праці та зміна ціноутворення.
«Щоб щось добре зробити, потрібен не один рік і не 10 років. Світ ішов до доброго довго. А ми хочемо вже, ми не хочемо чекати. І за те ми постійно попадаємо в коло», – говорить він і одразу додає, ніби знову на випередження, що бодай якісь ази того хорошого можна було закласти одразу.
У короткій паузі встигаю вклинитись із запитанням: якщо повернутись до президента, то йтиметься про цінності, про напрямок руху, про політику.
«Політичних питань у нас як таких нема, – ця тема не викликає бурних емоцій у сільського голови, а швидше – полегшення. – У нас навіть партії в населеному пункті не зареєстровано, якщо чесно. Політичні настрої у нас стихійні – коли людину вже сильно притисне, тоді вона починає кричати, а так, щоб була вона цікава до чогось…», – розводить руками.
Читайте також: Хто такий Володимир Зеленський. Біографія і статки
Заходимо з іншої сторони. Питаю про учасників АТО із Потелича, ставлення до армії та російської агресії.
«Учасників АТО у нас є понад 40 чоловік. В армію не хоче іти ніхто, усі тікають. Того року було четверо кандидатів на призов: один приїхав з бандажем на шиї, а з рештою маємо три кримінальні справи про ухилення. А ще раніше я двох здав у військкомат, бо знав, де вони. І може тепер вони навіть і дякують. Один залишився в армії, а другого та армія виховала трошки і, може, навіть зберегла його. Є і контрактники у нас, є і думки, що на війні добре заробляти гроші. Всяке є», – чесно розповідає Ігор Товарнянський.
Він визнає, що Росія почала агресію проти України, але додає, що без співпраці із сусідом жити не можна, зокрема, не можна не купувати в Росії газ.
«Люди з нашого села є в Москві на заробітках до сьогодні. Це говорить про те, що ми не можемо розірвати контакти з Росією. Одна наша жінка вже років 5 їздить в Москву, і задоволена», – пояснює він.
Я вже зовсім заплуталась у цих суперечностях. Та й співрозмовник мовчить. Переходимо до прощання.
«Я би пригостив вас чаєм чи кавою, але у нас якраз сьогодні чайник згорів. Щасливо вам», – і енергійно іде за завісу, що відділяє задню частину сільради.
З вірою у світле майбутнє
Ігор Товарнянський під час розмови скаржився на байдужість односельчан, їхню невихованість, а часто – і низькі здібності та освіченість. Навпроти сільради – величезна, як для села, школа. Вона радше схожа на школу у великому спальному районі Львова. Перед нею – Матінка Божа і кам’яна баба на згадку про Богдана Хмельницького.
У широких коридорах школи пахне фарбою, десь в глибині чи то на горі чути голоси. Заглядаємо у клас, мабуть, молодшої школи: кольорові літери, картинки, одномісні парти. Намагаємось додзвонитись до директорки. Для цього потрібно вийти з приміщення та іти навколо, щоб на телефоні з’явилась чарівна поділка. Директорка байдужим, але ввічливим голосом відповідає, що вже не в школі, бо там пахне фарбою, і вона вже не прийде.
Додзвонитись до сільського священника отця Степана теж не вдається. Тож в роздумах повільно ідемо під пекучим сонцем в напрямку місцевого, як каже сільський голова, куточка Європи – цвинтаря, де поховані німецькі солдати часів Другої світової. Ним опікується відповідне німецьке товариство. Може, там нам пощастить.
Уздовж дороги – великі подвір’я, засіяні соковитою травою. То тут, то там чути звуки газонокосарок. На широких добротних будинках із пластиковими вікнами – супутникові антени. Із худоби – подекуди пси. Людей в обідній час не видно – усі ховаються від спеки, лише на одному подвір’ї діти плескаються у надувному басейні під деревами.
Цвинтар німецьких вояків і справді вирізняється: це пагорб, порослий акуратно підстриженою травою із живописно розкинутими по ньому групами кам’яних хрестів трьох видів. Перед входом – цегляний туалет і комірка доглядача, капличка і низький паркан, що легко перелізти. Проте з живих нікого немає.
Вертаємось в село і жартуємо, що комарі з тутешніх лісів Розточчя не кусають нас, бо зісковзують – сонце палить найдужче. З думкою про холодну воду доходимо до магазину, що неподалік від центральної «площі». Обід – до 14:00. На годиннику – 14:03, проте двері піддаються. Всередині – типовий маленький продуктовий магазин з усім на світі, двома продавчинями, двома чоловіками з наполовину порожньою пляшкою горілки за єдиним столиком. Та з кондиціонером.
Продавчиня старшого, але невизначеного віку привітно усміхається, коли питаємо про холодну воду, і перераховує асортимент. П’ємо під кондиціонером, перекидаємось словами про спеку, про те, звідки ми. Продавчині видаються хорошими людьми, тож наважуюсь перейти до політики. Тетяна – так звуть одну з них – на мить напружується, але починає говорити.
«Люди голосували не за Зеленського, а проти Порошенка. Він за п’ять років нам нічого не зробив», – каже вона.
На запитання, як їм живеться зараз, відповідає, що місяць – це надто мало часу, щоб давати оцінки. Її напарниця киває головою на знак згоди. Коли ж питаю, чого сподіваються від нового президента, то відповідь стандартна: «щоб зарплати підняв і пенсії».
«Щоб можна було нормально тут жити. Нам то вже що, ми ж про дітей думаємо», – усміхається Тетяна, ніби перед очима має те світле майбутнє, що сама не застане.
До розмови долучається один з чоловіків за столиком навпроти прилавку.
«Він же на один тур тільки (термін – ред.). А чого? Він зробить – і піде. Сам так сказав», – каже він і додає, що його звуть просто Андрій.
«Та чого на один, може ще передумає. Молодий – хай працює», – Тетяна таки має сподівання.
Далі Андрій трохи нерозбірливо розповідає, що його син був під Іловайськом. По очах видно, що йому болить.
«А як же тоді призначення Хомчака і заяви про те, щоб не стріляти у відповідь?» – не витримую.
За Андрія відповідає Тетяна, яка округлює очі і впевнено каже: «як то – припинити стріляти? Не можна, вони ж у наших стріляють».
Андрій продовжує незв’язно розповідати про українських військових в окопах, здається, йому просто треба, щоб хтось вивіз його сум із Потелича.
«Та не говори так багато», – каже його колега і залпом випиває горілку з пластикового стаканчика. Здається, цим бадьорим жестом він намагається сховати свою непозбувну бентегу.
Я все ще стою під кондиціонером і йти від нього не хочу. Андрій переходить на Верховну Раду, тут до розмови підключаються усі четверо і дружно ганять «крадіїв і прогульників», і хвалять президента, який то все розпустив.
«Але ж останнім часом хороші закони ухвалювали?», – уточнюю.
Усі погоджуються і кивають головами – особливо про мову, кажуть, бо мова в нас може бути тільки одна. Під час цієї хвилі єднання колега Андрія простягає мені цукерку «Гулівер» концерну АВК. Я спочатку відмовляюсь, а потім думаю, що це не ввічливо. Увесь цей час біля прилавку щось складає у пакет білявий і засмаглий хлопчик-підліток, який слухає нас і усміхається. Мабуть, йому цікаво, що ми зі Львова і що дорослі знову сперечаються про політику.
Читайте також: Реклама є, а кандидатів немає. Як у Львові політики обходять закон про вибори
Ще трохи послухавши монолог Андрія про війну на Сході, прощаємось із новими знайомими: дай Боже і щастя, і здоров’я, і всього хорошого. Нас запрошують на празник, але фотографуватись ніхто не хоче. Андрій каже, що він сьогодні неголений, і нарешті випиває горілку із стаканчика, що увесь цей час тримав перед собою. За нами з магазину виходить і хлопчик.
«Не можна обманювати людей!»
Збоку від магазину старший чоловік без сорочки по-господарськи обрізає виноград на своєму обійсті. Вітаємось, і я продовжую з ним розмову, що винесла з магазину. Білявий хлопчик знову порпається в пакеті за два метри від нас. Чоловіка звуть Роман, він живе у Потеличі 40 років – прийшов у зяті. Сам звів будинок, має дві машини – легкову і вантажну. Господарює, одним словом. Про Порошенка відгукується нецензурно.
«За нього хіба кілька вар’ятів проголосували», – махає рукою на далечінь по той бік дороги, ніби там під пагорбом якась особлива концентрація тих вар’ятів.
«Вони ходили тут, давали папери підписувати, казали, що то за вступ в НАТО. А потім виявилось, що то за Порошенка. Не можна таку пропаганду робити, обманювати людей!», – обурюється Роман, вочевидь маючи на увазі маніпуляції.
Розповідає, що його зять вже другий термін в зоні ООС за кілометр від лінії розмежування. А потім заводиться і починає матюкати Росію і Радянський союз, водночас згадуючи Бандеру, свого діда і те, якими люди були мужніми та витривалими. Повертаємось до теми президента.
«Та пішов той Порошенко! Хай сюди прийде, я йому то сам скажу. Я нічого не боюсь, я вже старий, мені 65 років. Порядок має бути в країні. Вкрав трохи – відрубати руку, багато – розстріляти. І весь закон, інших не треба», – каже Роман і продовжує рвучкими рухами обрізати виноград.
Питаю, які очікування від нового президента. Роман говорить стандартно: очікує хорошого життя для дітей та онуки, яка вчиться у Львові в університеті внутрішніх справ та в медколеджі одночасно.
«Якщо щось не так зробить – імпічмент йому. Хай іде. Він сам так казав», – простодушно кліпає очима Роман.
На зауваження про те, що закону ще не ухвалили, впевнено, наче провидиця, киває, що ухвалять.
«А відгадайте загадку. Знаєте, чому циган один раз селом іде? Ні? А я скажу: бо всіх надурив! Отак і Порошенко. Люди все бачать», – підсумовує він розмову про політичні вподобання.
Ще трохи говоримо про життя, а потім прощаємось та йдемо в гості до священника, чия хата по інший бік від магазину.
На подвір’ї – невеликий будинок, вглибині – сарай, під ногами бігають голосисті курчата. З буди виходить великий пес і починає гавкати. Ми стукаємо у двері. За хвилину пес замовкає і йде назад із відчуттям виконаного обов’язку. Нам не відчиняють. Щойно виходимо з подвір’я, священник передзвонює. Він не в Потеличі – допомагає комусь горнути сіно в Раві.
Вирішуємо іти в бік зупинки, людей і далі ніде не видно. Заходимо в колишню будівлю «Просвіти», де зараз поштове відділення, щоб розпитати, коли буде маршрутка. Та замість пошти тут чоловік розкладає старовинні вишиванки і величезні кольорові глиняні горщики. Виявляється, Дмитро готує до відкриття музей села. Розповідає, що експонати – а їх кілька десятків – збирав по людях, деякі вишиті рушники знайшов на смітнику.
«А це гончарне коло мого діда. Він сам його зробив. Колись тут було багато гончарів, вони робили горці і возили їх на продаж. І не у Жовкву чи Львів, а в Польщу. Зараз у всьому селі жодна людина не скаже вам, як користуватись цим колом і що робити з глиною. Ще кахлі тут робили, збереглось лише кілька штук», – розповідає Дмитро.
Спочатку він вдає, що не чує мого «політичного» запитання і веде далі про музей, що також підтримують німці та який офіційно має відкритись за пару тижнів. Та все ж заговорює і про вибори. Він здивований, що Львівщина єдина проголосувала за Порошенка, більшість мабуть краще бачить.
«Що там ще бути за місяць задоволеним чи незадоволеним. Ні Порошенко мені тут в Потеличі нічого не зробить, ні Зеленський. А умови, щоб ми тут щось зробили, думаю, за Зеленського будуть кращі. Принаймні думаю. Люди повинні самі щось робити, бо президент один, він на всі 40 млн людей не наробить. Створити умови – може», – каже керівник музею.
У кімнату заходять двоє молодих чоловіків років 30-ти. З ними Дмитро говорив телефоном кілька хвилин тому. Він продає їм якесь супердобриво для обробки городу. Наливає щось рожеве у маленьку пляшечку та переказує інструкцію одному з них. Другий, з літровою пляшкою пива в руках, підходить до нас і показує пальцем на моє татуювання, питає, що це означає. Кажу, що відповім в обмін на його відповідь на моє запитання. Він погоджується. Знову говоримо про вибір Потелича.
«А я ні за кого не голосував. Принципово. Я того не приховую. Хто такий Зеленський? Я про нього нічого не знаю», – каже він.
«Та ж в інтернеті все написано, читай», – відволікається від трутки Дмитро.
«У нього немає політичної історії, він просто клоун. Ще й з Ахметовим щось має», – пояснює чоловік з пивом.
Читайте також: Ні обіцянок, ні відповідальності. Про інавгураційну промову Зеленського
Він і Дмитро обмінюються репліками про те, чи змусить Зеленський Ахметова платити податки. До згоди не доходять. Питаю, чи визначився з вибором до Верховної Ради.
«Так само – ні за кого. Принципово. Нема там, з чого вибирати», – каже він.
Його вже кличе товариш, тож вони ідуть – мабуть труїти колорадських жуків.
Дмитро каже, що до маршрутки на Львів у нас ще 10 хвилин і розповідає про музейні експонати. Коли лишається 3 хвилини до маршрутки, запрошує нас на празник і бажає усього найкращого.
Дорогою до Львова розмірковую над почутим і побаченим. Чи змінились потеличани за п’ять років президентства Петра Порошенка? Вони щось надбали – машини, газонокосарки, паркани, співпрацю з німцями. Але чи доклались вони до втілення власних мрій, щоб в процесі відчути зміни?
Вдома дістаю з рюкзака цукерку «Гулівер» з фабрики одіозного регіонала Бориса Колєснікова. Вирішую спробувати. На смак – як залишене село із додаванням алкоголю. Доїдати не хочеться.
Олександра Бодняк
Фото: Марія Стахів
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса
- «У резюме буде графа «працюю з ШІ». Як діє штучний інтелект та чому він зачепить кожного
- «Наше суспільство обросло міфами щодо виховання дітей»
- Чи стане «Горіховий гай» парком для всіх та через що сперечаються львів'яни
- Індійський «Слон» зайшов у Львів. Як працює заклад, що має кухню, якій тисячі років
- Звідки брати людей, або Чому в школах Львова бракує першокласників
- Що таке екоцид і як змусити росію заплатити за наслідки
- Після 9 років допомоги військовим виселяють з приміщення. Як у Львові працювала волонтерська кухня