«У школі секс визначають як щось, від чого бувають діти і болячки»

5214 0
Про «Майю та її мами» й не тільки. Попри погрози, на Форумі видавців усе ж подискутували про те, як говорити з дітьми на складні теми.

Презентацію книги Лариси Денисенко «Майя та її мами» скасували через погрози громадських організацій. Втім, тема не закрита: її обговорення у Львові таки відбулося. На Форумі видавців дискутували про те, чому в українських школах на тему сексу накладають табу, діти досі не наважуються розповідати про насилля батькам, а традиційна сім’я є міфом.   Tvoemisto.tv занотувало найцікавіше зі сказаного.

Лариса Денисенко, авторка книги «Майя та її мами»:

Для мене важливо було написати книгу, яка б допомогла батькам побудувати містки довіри зі своїми дітьми. Тому я не очікувала такої агресивної реакції. Книжки, кіно, мультики я використовую у своїх авторських методиках задля того, щоб пояснювати дітям, що таке права людини і свободи, на що вони мають право, тощо.  

Цю книгу я б назвала книгою про дітей і їхні родини. Вони всі абсолютно різні і навчаються в класі разом із Майєю. Це випадки, коли батьки розлучаються і створюють нові сім’ї. Так дитина отримує двох тат і одну маму або навпаки. У книзі я намагалася зібрати соціальні проблеми, які позначаються на українських родинах. До прикладу, коли батьки їдуть на заробітки і залишають дитину з бабусями та дідусями.

Ми всі дуже вразливі і, якщо ця книжка бодай одну людину підштовхне до відвертості, до того, що можна спокійно говорити з дитиною на приватні та складні теми (не лише ці, а також про війну і внутрішньо переміщених осіб у країні), тоді комунікативна функція родини буде працювати на те, щоб ми всі ставилися одне до одного з повагою та терпимістю. Толерантність – це терпиме ставлення. Я не можу змусити когось любити себе. Важливо, щоб дитина у своїх стереотипах мала острівці безпеки, які їй гарантує її родина, школа, клас і однокласники. Власне, про це і є моя книга. Ми можемо бути різними, ми не маємо всім подобатися, але повинна бути база, яка забезпечує дитині мінімальні стандарти безпеки. Це означає, що дитина обізнана з тим, що потрібно виявляти повагу до себе та до інших. Коли з дитиною проговорюєш, прибираєш стереотипізацію, стигми і фобії, всім набагато легше дихати.

Анастасія Мельниченко, авторка книги «Я не боюсь сказати»:

Ідея книги «Я не боюсь сказати» виникла з інформаційної кампанії під відповідним хештегом. Тоді люди написали багато історій про сексуальне насильство. Прочитавши частину з них, я побачила дещо спільне для всіх зізнань. По-перше, коли дитина потрапляла в ситуацію домашнього насильства, вона не знала, що з нею відбувається. Це траплялося, тому що з нею ніхто про це не говорив. По-друге, дитина, яка зазнала такого досвіду, упродовж багатьох років нікому не могла про це розповісти. Навіть із батьками неможливо поговорити, бо в більшості українських сімей тема сексу табуйована. І коли дитина запитує про це, то отримує таку реакцію, неначе секс – це щось страшне. Дитина від народження не отримує інформації про те, що таке секс, насильство, тіло, статеві органи. Оцінку цих понять даємо дитині ми своєю реакцією, своїм соромом.

У школі про секс не говорять і не пояснюють його суті. Сумніваюся, що десь дітям розповідають про те, що секс може приносити задоволення. Тому, коли з людиною трапляється насильство, вона не може дати відповіді на запитання, чи порушили її кордони. У школі секс визначають як щось, від чого бувають діти і болячки.

Пишучи свою книгу, я зрозуміла, що потрібно донести кілька ключових моментів. По-перше, жертва не винна ніколи. Немає жодних обставин, які б могли виправдати насильника. По-друге, потрібно було обговорити достатньо речей, про які не говорять з дітьми. До прикладу, що таке згода, що таке кордони, те, що секс – це для задоволення, про важливість власного вибору, відстоювати свої фізичні, духовні, психологічні кордони. Після насилля діти переживають різні посттравматичні розлади. І оскільки вони не можуть проговорити з дорослими те, що з ними відбувається, то починають думати, що божеволіють. Це можуть бути панічні атаки, флешбеки, безсоння. І від того дитині стає ще гірше. У книзі ми проговорюємо, що це нормальна реакція психіки на ненормальні події.

Анна Довгопол, координаторка програми «Гендерна демократія» Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні:

Майдан був тією дорогою, якою ми йдемо, він визначив цивілізаційні вибори, які робить українське суспільство. Тоді ми сказали, що точно не хочемо йти поряд із нашим східним сусідом. Майдан нібито декларував наше бажання бути у Європі. Але для більшості людей це було про добробут. Про те, що можна достатньо заробляти, подорожувати, отримувати гідну пенсію і мати хороші дороги. Проте мало хто задумувався, що до цього пакету в комплексі з добробутом входить повага до прав людини та до інакшості. У підвалинах успішності західноєвропейських країн лежить повага до особистості. В Україні нині щодо цього і дискутують.

Погрози, які надходили від ультраправих сил, стосувалися уявних «традиційних» цінностей. Проте в українській історії  ніколи не було тієї уявної ідеальної сім’ї з батьком, матір’ю і двома дітьми.

Є люди, які розуміють, що ця книга важлива. Вони хочуть, щоб Україна розвивалася. Адже якщо люди зможуть себе реалізувати так, як їм подобається, вони будуть ефективнішими. З іншого боку, є сили, які хочуть, щоб країна розвивалася інакше. Саме тому надважливо говорити в школі з дітьми на складні теми. Діти – це саме ті люди, які за двадцять років будуть керувати країною та створювати суспільство.

Олена Малахова, радниця з гендерних питань Міністра освіти і науки України:

Та система освіти, яку ми маємо сьогодні, в першу чергу, налаштована на виховання слухняності та покірливості. Ця система дуже рідко дає право дитині на помилку, самостійно робити висновки та думати. Так само заручниками цієї системи є і педагоги.

Для країни, яка хоче розвиватися, така система освіти – це злочин. Тому що потрібно розвивати критичне мислення, креативність, націленість на зміни. Я відповідала за антидискримінаційну складову в розробці концепції Нової української школи.

Коли ми працюємо з учительською аудиторією і порушуємо тему гендерної дискримінації, то з’ясовуємо, що в школі до того ж є і ейджизм, і невідповідне ставлення до людей з інвалідністю. Частина педагогів хоче отримати більше знань. Їх турбує те, що відчуває дитина, яку по черзі приводять до садочка дві мами, наприклад. Проте так само є частина вихователів і вчителів, які бояться промовити слова «секс», «взаємини», «поцілунок», «вагітність». Їм важко про це говорити. Такі книжки як «Майя і її мами» допоможуть усім – і дітям, і дорослим.

В системі освіти ми вирішили почати зі шкільних підручників, тому що саме в текстах і малюнках ми бачимо ідеальний вимір, якого в реальному світі діти не бачать. Тоді виникає такий дисбаланс – людина спостерігає одне, а в підручнику їй розповідають інше. У програмі Нової української школи все буде інакше. До того ж, у щойно ухваленому законі про освіту є норма, за якою педагогам потрібно протягом п’яти років здобути 150 годин підвищення кваліфікації. Я думаю, що велику увагу звернуть на те, щоб у спектр компетентності педагогів входило питання антидискримінаційної компетентності.  

Олеся Біда

Міські акценти