Вічні цінності. Як художниця розмальовує дитсадки, кав'ярні і клініки

2428 0
Історія дівчини, яка щаслива, що може своїми розписами приносити радість людям.

Мешканка Львівщини Оксана Войтків вступила до коледжу декоративного ужитового мистецтва ім. Івана Труша шість років тому. Сьогодні своїми розписами вона прикрашає квартири, офіси, школи дитсадки та лікарні. Здебільшого, вони розташовані в її рідному місті – Золочеві, або ж у Львові.  Також вона спробувала себе у ролі викладачки та почала вчити малюванню дітей із соціально незабезпечених сімей.

«Навіть не уявляю, що могла б зробити інший вибір»

«Кожного року є своєрідні «тренди» на якісь спеціальності. В один рік, наприклад, найбільше студентів вступає на юридичний, наступного – більшість обирає міжнародні відносини. Так, і в нашому коледжі. А факультет художного розпису вже своєю назвою зацікавив. Тоді я собі думала, що ж ми таке будемо розписувати, а зараз навіть не уявляю, що могла б зробити інший вибір», – розповідає вона.

І хоча багато практики в коледжі з розпису не було, проте вже на третьому курсі дівчина разом із колегами спробували розмальовувати дитячий садок в селі Зубра біля Львова.

«То був мій найперший розпис. Випускник нашого коледжу за своїм дизайном виконував розпис у новому дитсадку. Йому треба було багато художників, бо обєкт був великим. Сам він би швидко не впорався. Мабуть, після цього випадку зрозуміла, що хочу мати побільше таких практик, з чим мені за деякий час знову пощастило», – додає дівчина.

«То ти будеш стояти на Вернісажі зі своїми картинами?»

Спочатку замовлення отримувала від своїх знайомих і родичів – розмальовувала кімнати в будинках, невеличкі магазини, робила логотип для кав’ярні у Золочеві. Здебільшого, люди або самі знали, що хочуть, або, продовжує вона, повністю їй довіряли. Оцінювати свої роботи, як початківцеві, дівчині було складно.  

«Я не розуміла, скільки це може коштувати, не знала, чи хтось захоче за таке платити. Але точно була впевнена, що хочу, аби люди залишалися задоволеними. Так і виходило», – розповідає Оксана.

Дівчина каже, що розуміє всю відповідальність своєї справи та власні ідеї нікому не нав’язує. Зазвичай, люди мають задум, але не можуть самостійно втілити його в реальність. Тільки якщо вони не можуть обрати, що для них краще, Оксана може порадити. За її словами, достатньо однієї доброї роботи та позитивної рекомендації, щоби люди зверталися до тебе надалі.

«Розпис мені ще й тим подобається, що можна продати картину, яка вже є на стіні. Коли я вступала і казала, чим хочу займатися, моя бабця перепитувала: «То ти будеш стояти на Вернісажі і картини продавати?» (сміється). Але мені не треба малювати і чекати, поки хтось купить. Настінний розпис – це картина, що вже продається. А взагалі рідні мене завжди в цьому підтримували, що мені досі дуже допомагає, навіть коли щось йде не так. А таке теж буває…», – каже Оксана.

Дівчина зізнається, що коли раніше день або два сиділа без роботи, то починала панікувати. Потім зрозуміла: це й добре, що замовлення приходять поступово. Паралельно кілька процесів вона не веде, бо це, за її словами, ускладнює роботу.

А рекламує свої роботи хіба що в соцмережах. Решта замовлень, які зараз має, приходять за рекомендаціями попередніх.

«Виходило іноді так, що, приміром, ввечері я роблю одне, а думаю про те, що вранці малювала. А ще переймаюся про те, як все встигнути. Тоді відразу зрозуміла, що краще відтермінувати одну справу на пізніше, на тиждень. Якщо людині це цікаво, то вона зателефонує знову. Якщо терміново, то знайде іншого. Я не женуся за всіма можливими замовленнями», – розповідає вона.

«У таких стінах забуваєш, що ти в лікарні»

У Львові Оксана малювала для молодіжного обласного центру, що на Винниченка, для офісу «Eng. Student», магазинів. Окрім цього, розписувала стіни в будинках, закладах харчування, а днями вона з нуля робитиме розпис стін у піцерії в Золочеві. Іноді були об’єкти, де доводилося працювати до пізньої ночі, а часом і до ранку, якщо підтискали дедлайни.

Улюбленим об’єктом, зізнається вона, стала лікарня у рідному місті. Каже, що яскраві стіни подобаються не лише дітям, а й батькам і працівникам. Тут все було по-іншому.

«Той процес був довгим, але не набридливим. У мене були паузи між роботою, час на відпочинок і для того, аби набратися сил. Діти у таких стінах відчувають себе затишніше, як вдома, забувають про те, що їх очікує в лікаря. Батьки – вони ж, як діти, їм теж цікаво. До кінця навіть не помічаєш, що ти в лікарні. Інше питання – це працівники. Вони чекали ще більше, ніж діти, бо вони там працюють цілодобово. Ми разом обговорювали, що краще малювати, які мультики дітям нині цікаві та багато іншого», – розповідає Оксана.  

Так дівчина розмалювала перший поверх, приймальню, другий поверх і частково третій. Інша частина лікарні наразі в поганому стані. Кошти на розписи виділив золочів’янин, дитині якого колись в тій лікарні врятували життя.

«Прийти, намалювати, взяти гроші і піти – погана тактика. Будь-яка робота, звісно, має мати свою ціну, але коли зациклюватися лише на фінансах, то справа довго не проживе. Це ж не просто моя робота, а радше спосіб приносити людям добрі емоції простими речами. Навіть, якщо вони не помічають маленької викривленої лінії, я все одно мушу зробити її ідеальною, бо наскільки я викладаюсь, настільки вони це потім відчувають», – додає Оксана.

«Це – робота для душі»

Дівчина також спробувала себе у ролі вчительки. У дитячому будинку, що в селі Сасів на Львівщині, Оксана вчить дітей малювати. Їх там понад 20, і всі – від найменших до найстарших, щосуботи малюють.

Сюди її запросила перша вчителька з малювання Оксана Володимирівна, яка знайшла для розвиткових занять у дитячому будинку інвестора. Дівчина каже, що це новий досвід не лише для діток, а й для неї самої.

«У нас було декілька занять і не знаю, чи всі будуть задоволені таким форматом. Однак точно знаю, що приїжджатиму сюди щоразу, навіть якщо щось піде не так чи в будинку більше не буде інвестора. Я не женуся за тим, що вигідніше, чи де можна більше заробити. Коли діти в кінці заняття мене питають: «А що ми будемо малювати наступного разу?», то хіба я можу залишити таку справу? Це – робота для душі. Мені подобається, що мене чекають, подобається навчати, пояснювати, тішуся, коли вони мене обіймають. Може, то такий шанс зайнятися добрими справами саме зараз», – ділиться вона.

Цьогоріч Оксана закінчує бакалаврат за спеціальністю монументально-декоративне мистецтво у коледжі Труша, але вже має плани на відкриття власної студії у майбутньому, де хоче працювати з командою відповідальних і талановитих художників та дизайнерів. Тільки тоді, каже, що зможе братися за кілька робіт паралельно і зробить процес безперервним, бо хоче, аби це стало справою її життя.

Ольга Коваль

Фото Валентини Лесняк та Оксани Войтків

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

...
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!