«Усі хочуть працювати розумом, а не мітлою». Чотири історії львівських двірників

3598 0
Що думають і про що говорять люди, які щоранку непомітно для нас роблять Львів чистим.

Ще треті півні не співали, а Львів уже метений. Щодня, без свят і вихідних. Хтось із третьої ночі, а хтось ближче до світанку, о будь-якій порі року та за будь-якої погоди вони виходять на вулицю, щоб робити місто чистішим. Нарікають здебільшого на малу зарплатню й на те, що їхня робота залишається не оціненою. Та якби одного дня вони дозволили собі не вийти на роботу, львів’яни точно помітили б зміни. Tvoemisto.tv провело ранок із чотирма львівськими двірниками.

Пані Рома

Усміхнена, у червоному береті, через яку колежанки кличуть її Червоною Шапочкою. Романія працює в комунальному підприємстві три роки. Любить читати фентезі й не боїться фільмів жахів – знає, що все це вигадки.

– Я сама з села, а працюю у Львові. На роботу їхати треба хвилин сорок, тому прокидаюсь о пів на п’яту. Раніше працювала в «Енергозбуті», а коли батьків не стало, пішла на цю роботу, – розповідає вона.

Пані Рому можна зустріти біля університету імені Франка – на вулицях Лепкого, Огієнка та Щепкіна. Час від часу жінка робить перерву й роззирається навколо. Зізнається, що історії львівських вулиць підслуховує в гідів, які часом заводять сюди туристів.

– Подивіться, як кожен будинок має рельєф. Ці будинки будували багаті люди – кожен для себе, – вказує вона на забудову дев’ятнадцятого століття. – В нас не тільки центр красивий. Якщо їхати в бік Рави-Руської – той район Рогаткою називають – там теж дуже красиво. Завжди милуюся цими будинками. Я бувала в Білорусі й бачила тамтешні міста – вони радянські, однотипні, будинки як сірникові коробки. А от таких міст, як Одеса чи наш Львів, мало. Тому мені цікаве місто, в якому я живу.

Згадує, як у продуктовій крамниці на Лепкого колись спрацювала сигналізація. Приїхали люди в формі з автоматами, бігали й перевіряли територію біля будинку. А загалом район тихий – можливо, через сусідство з обласним управлінням поліції, каже пані Рома.

– Хай там яка погода, ми мусимо працювати. У дощ нам дають дощовики. Краще влітку, бо взимку холодно. Ще й зі старих будинків треба лід збивати – важко. Свят у нас нема – ні Різдва, ні Великодня. Є двадцять чотири дні відпустки, але я її вже використала, – розповідає двірничка.

Щодня о 10 годині керівництво ЛКП перевіряє, чи заметений асфальт. Поза тим двірники самі планують свій робочий час.

– Можу попити каву, посидіти. Хочу – йду подвір’я замітаю, а хочу – на базар закупи робити, а потім піду помию сходи. Головне, щоб люди не жалілися й було чисто. Але жаліються щодня – комусь сходи давно не миті, комусь пакети для сміття невчасно поставила.

Незадоволені телефонують на гарячу лінію міста, й двірників ЛКП штрафують. Якось один із мешканців подзвонив і сказав, що під’їзд не вимитий. Пані Рома каже, що їй було гірко до сліз:

– Пішла перемивати. Але все одно я люблю свою роботу, люблю спілкуватися з людьми. Хтось може насварити, але ж люди не зі зла. Може, людина просто не має з ким поговорити, а поспілкується зі мною – і стане легше. Це життя.

Вона додає, що на свята, особливо перед Новим роком, їй іноді дарують шоколадки й мандаринки, а то й на каву покличуть. Усе тому, каже пані Рома, що вона відкрита до людей.

Пані Марія

О третій ночі пані Марія виходить на роботу. За нею закріплена велика територія: вулиці Грушевського, Франка й початок Стрийської. Працює, поки не прибере все. В суботу зараховують лише чотири години роботи, хоча прибирання триває значно довше. І так уже двадцять чотири роки – майже половину її життя.

– Я така собі бита життям жінка, – розповідає вона. – Працюю на одному підприємстві й нікуди звідти не йду. Одинадцять років тому в мене згоріло житло. Відтоді живу в підвалі зі щурами. Ще й двох дітей маю, хоч уже й дорослих. Ну, що ж, б’юся, але не здамся.

Бідкається, що часто вислуховує від людей лайку, зауваження, терпить хамське ставлення.

– Загалом усі агресивніші стали – і пенсіонери, і молодь. Є такі, що знають мене, але не вітаються, – каже пані Марія. – Але у Львові споконвіку жили добрі люди. Щоправда, зараз приїжджих побільшало, але навіть вони ставляться до нас добре. Дуже привітні в мене мешканці на вулиці Франка. Ніколи не відмовлять у воді, треба засіб для миття підлоги купити – куплять. Але я б вам показала, що люди до смітників кидають… Там і голки від шприців можна знайти, і що завгодно.

Пані Марія поспішає на вулицю Кирила й Мефодія, де працює її подруга Надія. Жінки перекидаються парою слів і розходяться. Сьома ранку, падає дрібний дощ, і роботи в них іще багато. Пані Надія дізнається, що у верхній частині вулиці, де вона вже прибрала, хтось знов кинув сміття. Треба повертатись і починати все знову.

Пані Надія

Тридцять три роки вона працює двірничкою, з них двадцять вісім тут, на Кирила і Мефодія. Починала з прибирання трьох будинків. Але двірників меншало, а отже, в кожного, хто далі погоджувався залишатись, роботи більшало. На запитання про зарплатню дає загальну, але досить промовисту характеристику: «копійки».

– Ми ледь кінці з кінцями зводимо. Я маю одну дільницю, тому можу виходити на роботу о пів на шосту. А як буде сніг, потрібно буде о третій прокидатися, щоб хоч відгорнути стежку, поки люди не затоптали. Бо як затопчуть, то треба брати лом і бити. Ми не маємо техніки – тільки дві руки, віник, совок і лопата.

Згадує, що тоді, коли починала, Львів був чистішим, смітили менше, й прибирати вдавалося швидше і якісніше. Раз  на місяць співробітників ЛКП збирають на толоку – прибирати горища, підвали, чистити й фарбувати будинки.

– Львів нашими руками робиться чистішим. Якщо не вийти на роботу один день, уявіть, що буде, – каже вона. – Не знаю, як в інших країнах чи містах – не бувала. Але кажуть, що Львів найчистіший і найкращий. А я вже просто звикла до нього за стільки років.

Свою роботу вона називає не тільки важкою, а ще й небезпечною. Часом доводиться захищатись від агресорів – то безхатьків із підвалу виганяти, то втікати від п’яних. Та й між собою двірники, зізнається пані Надія, часто сваряться.

Пан Богдан

Він працював на заводі «Електрон». Коли п’ять років тому роботи для нього на підприємстві не стало, пішов до ЛКП двірником – доглядати вулицю Угорську на Новому Львові. Під його опікою три будинки.

– Прокидаюсь о четвертій чи п’ятій ранку. Мені важко так рано вставати – доводиться боротися з собою, – розповідає він про свій робочий день. – Найперше треба попідмітати тротуари. Зараз трошки легше, бо листя вже все прибрав, але скоро почнеться сніг. Я часом прошу, аби хтось допоміг – колектив має розділяти роботу… Але поки що такого немає.

За три роки ділянка, де порядкує пан Богдан, змінилась до невпізнаваності. Замість асфальту хідники замостили плиткою. З’явилась трамвайна зупинка, й перехрестя Угорської та проспекту Червоної Калини стало багатолюдним.

– Раніше тут не було багато людей, а тепер весь час кудись біжать, метушня постійна. Тепер тут люди зі всього Львова, місцевих важко зустріти, – розповідає двірник. Сам він мешкає поруч, на Угорській. – Вийшов із дому – і вже на роботі. Порядок навів і приємно, коли чисто.

Зарплатня двірника, каже він, не залежить від території, яку треба прибрати. Тож і брати собі більше роботи немає сенсу. До того ж, за словами пана Богдана, дисципліни немає – кожен намагається перекласти свої обов’язки на іншого.

– Нашу роботу ніхто не помічає. Але, якщо б перестали прибирати, відразу б помітили, – каже він. – Народ невихований, кидають сміття, не доносячи до контейнерів. Що вже казати про сортування сміття, якщо його й викинути акуратно не хочуть? А чистоти хочеться всім. Усі хочуть працювати головою, а не мітлою. Мітлою – це не популярно.

Оля Василець