В гостях у Тягнизуба. Як працює найсильніший у світі педіатр

5077 0
Львів’янин Олег Скавиш мріяв стати ветеринаром, а став всесвітньо відомим атлетом і другом дітей, що потребують допомоги.

Колеги звуть його Олегом Олеговичем, пацієнти – «нашим лікарем», а львів’яни здебільшого знають як Тягнизуба. Тридцятип’ятирічний Олег Скавиш – львівський атлет, рекордсмен Книги рекордів Гіннесса, що перетягує зубами величезну вагу. А у повсякденному житті – педіатр у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі («Чорнобильській лікарні»). Світові рекорди Олег встановлює не задля власної слави, а для допомоги дітям, хворим на рак. Кореспондентів Tvoemisto.tv Тягнизуб зустрів у лікарняному вестибюлі без білого халата – у штанах і футболці, тож якби не фонендоскоп на шиї, впізнати у кремезному чоловікові дитячого лікаря було б важко.

«Переважно я ходжу без халата, – пояснює, всміхаючись, лікар. – Дітей він лякає».

Центр, де працює Олег, був створений 1990 року, перш за все, для допомоги дітям, постраждалим від Чорнобильської катастрофи. Та згодом тут почали лікувати дітей із Львова та області з важкими та хронічними захворюваннями, що вимагають особливого догляду.

«Спершу я планував стати ветеринаром, – розповідає Олег Скавиш. – Проте передумав, бо ветеринарові потрібно присипляти тварин – робити їм евтаназію. Я б не міг цього робити, тому все-таки вирішив зайнятись людьми. Вступав на лікувальну справу, але, на жаль, не пройшов конкурс, тому, щоб не втрачати часу, пішов учитись на педіатрію – тоді там був недобір. Згодом потрапив в інтернатуру до Західноукраїнського спеціалізованого медичного центру. Планував бути тут рік і наново пройти інтернатуру вже в іншому закладі, щоб отримати спеціалізацію хіміотерапевта. Та знов не так сталося, як гадалося. Наприкінці першого року мені, молодому інтернові, почали дозволяти чергувати самому, без супроводу досвідчених колег. Мені це сподобалось. Залишився, мене взяли на роботу педіатром, а згодом я отримав спеціалізацію дитячого ендокринолога».

Маленькі пацієнти потребують особливого поводження, а часом і хитрощів. Педіатр розповідає, що спершу намагається відвернути увагу вередливої дитини іграшкою чи словами, а паралельно опитує батьків. «У дуже маленьких діток, які ще не вміють розмовляти, плач – єдиний показник патології, яка заважає малюкові, – каже він. – Коли я на чергуванні, я оглядаю дітей із усіх п’яти відділень. Моя робота – з’ясувати, в чому проблема, та скерувати пацієнта до спеціаліста вужчого профілю, який призначить комплексне лікування. Як дитячий ендокринолог я лікую здебільшого дітей із цукровим діабетом».

До кабінету заходить жінка з хлопчиком і дівчинкою. Хлопчик крутить у роках барвисту іграшку, захоплено її розглядаючи, дівчинка ж міцно тримає маму за руку. Жінку звуть Ольга. У Кості, її сина, сильно болить нога. Лікар оглядає хлопчика і каже, що причина – запальний процес, який почався напередодні болем у горлі та температурою. Маленька Віка також охоче дає лікареві оглянути горло, демонстративно висолоплюючи язика. Поки занепокоєна мати слухає рекомендації Олега, діти бавляться поруч.

Коли пацієнти йдуть, лікар витягає з коробки, що стоїть на столі, шкільний глобус.

– Ходімо, покажу вам інших пацієнтів, вони якраз збираються на прогулянку. Заразом гарні кадри з глобусом вийдуть. Мені його сьогодні подарували.

Пройшовши коридором, потрапляємо до просторої палати. Тут лежать двоє дівчаток і хлопчик – у них цукровий діабет. Діти сором’язливо всміхаються і позують перед камерою.

– Як на нього подивитись, здається, що він такий строгий, серйозний, – говорить мама однієї з пацієнток про Олега Скавиша. – А насправді це дуже м’яка і привітна людина. Діти люблять його, впізнають, коли бачать по телевізору. Кажуть: це наш лікар!

Розмова з Олегом заходить про медичну реформу. «Загалом усе звучить непогано, – коментує педіатр законопроекти, які мають зрушити з місця медичну систему України. Про реформу Тягнизубові багато розповідає друг, із яким вони працювали разом – він причетний до розробки законопроектів.– Проте є багато непрописаних речей, яким міністерство хоче дати раду в процесі, а це доволі небезпечно. З одного боку, я чекаю на реформу, аби бодай щось почало змінюватись, щоб система охорони здоров’я почала працювати і медицина стала, згідно з Конституцією, безкоштовною. Насправді вона такою не є: люди платять із своєї кишені, але нелегально».

На думку лікаря, альтернативою має бути страхова медицина. Що ж до поліклініки, то він схвалює нову систему, за якої люди самі обиратимуть собі сімейного лікаря та укладатимуть із ним контракт. «Це розвантажить чергових лікарів, до яких люди йдуть, попри специфіку лікарні. Черговому педіатру стаціонару, де лежать важкохворі діти, складно розриватися між відділеннями лікарні і прийомом пацієнтів із звичайною вірусною інфекцією. Це робота поліклінік, а не спеціалізованого медичного центру»,– каже він.

Ще одна проблема, яка, на думку Олега Скавиша, потребує розв’язання – величезна кількість бюрократичної роботи, що лягає тягарем на плечі лікаря. На столі в нього купа історій хвороб, які він фізично не встигає заповнити та здати до архіву. Каже, за це його теоретично можуть покарати.

«Я міг би займатись цим у неробочий час, але я категорично проти цього, – пояснює він. – Лікар узагалі не повинен забивати собі голову паперовою роботою. Закордоном у лікарнях цим займаються спеціальні співробітники, які можуть не мати медичної освіти, а просто володіти спеціальною термінологією. Медик начитує на диктофон потрібну інформацію, а ці люди набирають її на комп’ютері й заносять до електронної бази. Якби реформа вирішила це питання, медичні установи працювали б у рази продуктивніше».

На думку Олега, вигадувати власну модель системи охорони здоров’я Україні не потрібно – достатньо було би взяти одну з європейських. «Чому не спробувати взяти якийсь із оптимальних механізмів і впровадити його в Україні?»,– риторично запитує він. Втім, сам би реформою не займався. «Організатор із мене такий собі», – сміється атлет.

Себе Тягнизуб уважає передусім атлетом, а не лікарем. Зараз він працює над створенням власної силової програми для Львівського цирку. «Мій світ – поза межами лікарні. Я заряджаюсь енергією, займаючись спортом чи готуючи нові силові номери, а вже працюючи лікарем, ефективно її витрачаю», – пояснює він.

Благодійний марафон «#разом_потягнемо», який він із друзями організував, щоб збирати гроші на допомогу хворим на рак дітям, став тією зв’язною ланкою, що сполучила його професію та внутрішній світ. Днями один із дітей, що отримали допомогу завдяки марафону – десятирічний Олег – повернувся з Італії після пересадки кісткового мозку. «Він усміхнений і хоче займатись спортом!», – пише Олег, і стає зрозумілим, що два його світи неможливо розділити. 

Катерина Бігун

Фото Петро Ткачишин

(Не)пересічні львів'яни