Фото: Катерина Москалюк

Фото: Катерина Москалюк

Вдихни і співай. Як живе львівський ансамбль незрячих «Струмочок»

1008 0
Ці жінки живуть звичайним життям: працюють, мають родини. Вони вимірюють простір кількістю кроків та запам’ятовують предмети на дотик. Усі вони – учасниці народного ансамблю незрячих «Струмочок». Нещодавно львівському ансамблю виповнилося 55 років. За його багаторічну історію траплялось різне: на певний час колектив навіть втратив звання народного. Але останні його вісім років – історія злету. Tvoemisto.tv розповідає про співи, які допомагають іншим.

Одне дихання

Міцно тримаючись за руки, вони йдуть затертими дерев’яними сходами з бічним поручнем на сцену. Кожна знаходить своє місце: хтось шукає знайомий голос подруги по партії, хтось обережно намацує ногами ніжки лавок, розставлених у два ряди, і врешті зупиняється на потрібній, завченій за багато років, відстані.

У центр виходить струнка молода дівчина. Тиша. З фортепіано поряд лунають перші звуки. Вдих – і залою розливається глибока «Богородице Діво» на музику Ярослава Барнича, автора знаменитої «Гуцулки Ксені».

Солістка Галина Джала поволі підносить руки вгору і починає співати. Уже через кілька хвилин настрій її пісні змінюється, і вона переходить на ліричні, веселі та жартівливі твори: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Посадила стара баба», «Сухая верба».

«Дівчатка, а тепер давайте вклонимось», – з-за фортепіано встає Оксана Мельничук, художня керівниця жіночого вокального ансамблю «Струмочок».

Більшість учасниць «Струмочка» – старші жінки. Усі вони незрячі або ж слабозорі.

Читайте також: Папки-невидимки. Репортаж із підприємства, де працюють люди з вадами зору

Серед учасниць ансамблю привертає увагу невисока жінка у моркв’яній сукні зі світлим коротким волоссям.

«Тамара Лисенко – наша наймолодша учасниця. Їй 70 з "хвостиком". Бо у нас правило таке: чим довше співаєш в колективі, тим молодшим ти є. Пані Тамара в ансамблі вже понад півстоліття – від заснування. Вона – наш стержень», – представляє пані Оксана.

Упродовж останніх років двічі на тиждень для репетиції дівчата (як називає їх пані Оксана), збираються на вулиці Замарстинівській у колишньому кінотеатрі, тепер – Будинку культури УТОСу (Українське товариство сліпих). Старий ремонт, затерті глядацькі крісла без обшивки, трафаретний розпис на стінах, мармур. Але це – найкращий зал товариства у Західній Україні.

Колектив сильних

У 1962 році ще зовсім молоді випускниці спеціалізованої школи для незрячих №100 у Львові почали працювати на підприємстві УТОСу: плели сітки та різноманітні дроти. Робота була досить виснажливою й одноманітною. Щоб емоційно відновитись дівчата, котрі жили разом в одному гуртожитку, щовечора почали збиратись та співати.

В один з таких вечорів за співом їх помітив диригент Дмитро Котко, який якраз повернувся із десятилітнього заслання. У Сибір диригент потрапив через три слова: «Хіба це Україна?», які він промовив у 1951 році на сцені під час гастролей у Києві у відповідь на російську мову довкола. Повернувшись із в’язниці, Котко як ненадійний довго не міг влаштуватися на роботу. Тож чоловік радо прийняв пропозицію працювати у львівській чоловічій капелі незрячих бандуристів «Карпати». А згодом помітив незрячих дівчат і запропонував їм свою допомогу.

Читайте також: Мажори та мінори «Піккардійської терції». Розповідає Славко Нудик

«Пригадую, коли на нашу репетицію прийшов пан Дмитро», – каже Тамара Лисенко. – «Він послухав кілька пісень і кинув жартівливий коментар: "Дівки, що це ви співаєте всякі «псюрки» про любов? Давайте щось серйозніше!" Тоді і запропонував свою допомогу. Ми дуже зраділи і погодилися. Так Котко став нашим художнім керівником».

Розпочалась активна робота: професійні репетиції, відбір нових учасниць, а вже за півроку і перший серйозний концерт – республіканський огляд художніх колективів серед незрячих в Одесі.

«Тоді ми зайняли перше місце і вирішили, що називатимемося "Струмочком". На цю ідею наштовхнула місцева журналістка, яка написала в газеті, що дівчата, виходячи на сцену, трималися за руки – плили, як той струмочок», – пригадує Тамара.

З 1964-го наступні 33 роки колективом керує незрячий професійний диригент Юліан Вовк.

На деякий час «Струмочок» стає вокально-інструментальним ансамблем – окрім 12 дівчат, туди приходять і хлопці.

«У нас було чотири Миколи... Насправді їх було три – і ще Юліан Вовк. Але ми дуже хотіли, щоб то був квартет, і тому довелось називати Юліана Миколою», – жартівливо додає пані Тамара.

З 1996 року диригенти часто змінюються, і колектив потроху згасає. Але всі учасниці наввипередки кажуть, що справжнє полум’я розгорілося з приходом у 2010 році Оксани Мельничук – старшої викладачки факультету культури і мистецтв ЛНУ імені Івана Франка і знаної львівської диригентки. «Струмочок» починає багато гастролювати, займати призові місця на різноманітних конкурсах, давати сольні концерти та розширювати пісенний репертуар – тепер вони співають як народні, так і авторські пісні.

За словами Оксани Мельничук, у колектив вона потрапила випадково. Одного дня до неї підійшов нині покійний Микола Толстой – заслужений артист України, соліст Заслуженої хорової капели «Трембіта», де Оксана тоді працювала диригенткою. Микола Толстой попросив її підготувати колектив незрячих до концерту з нагоди їхнього п’ятдесятиліття.

«Спершу я не хотіла погоджуватися, мала багато роботи, але він переконав. У 2010 році "Струмочок" уже втратив звання народного, про що ніхто з учасниць навіть не знав. Звання потрібно підтверджувати раз на кілька років. Якщо колектив цього не робить, його забирають. Тому перше, що ми вирішили, – підготувати сильну програму і запросити комісію, щоб відновити звання. У 2013 році нам це вдалось», – пригадує диригентка.

Як працювати з незрячими, Оксана Мельничук спершу не знала – не мала описаної методики. Довелось випрацьовувати її інтуїтивно і аналізувати, що працює, а що ні.

Читайте також: Довіритись незрячому. Як я йшла в оперу та слухала Моцарта наосліп

На перших репетиціях, щоб разом почати спів, пані Оксана попередньо в потрібному темпі декілька разів плескала в долоні. Щоб підказати, коли вступати тій чи іншій партії, ходила позаду дівчат і торкалася їх за плечі. Але врешті вирішила, що найкраще – дихати.

Тепер вона робить активний, глибокий вдих – і дівчата знають, що за секунду потрібно вступати. По-іншому визначають і момент вступу кожної партії. Тепер, поки співають сопрано, альти відраховують подумки певну кількість долей чи ритмічних тривалостей і лише тоді вступають. Не завжди цей відрахунок абсолютно синхронний, але наразі це найефективніший метод.

У травні цього року після виступу в Луцьку з нагоди 85-ліття УТОСу ансамбль мав сольний концерт в Луцькому педагогічному коледжі перед двома сотнями студентів. Коли незрячі вийшли на сцену, ніхто не сподівався почути справді професійний спів. Але «Струмочок» здивував.

«По завершенні до нас підійшла заступниця директора зі словами: "Ми зовсім по-іншому уявляли спів незрячих, не очікували почути настільки майстерної, духовно-музичної сповіді"», – розповідає Оксана Мельничук.

Ансамбль регулярно бере участь у благодійних концертах. Усі зібрані кошти йдуть на підтримку потребуючих. Наприклад, у 2014 та 2015 роках колектив долучився до акції «Серце до серця» для збору коштів дітям з вадами зору та забезпечення медичним обладнання дитячих лікарень. У 2016-му взяв участь у благодійному виступі в церкві Св. Йосафата: усі виручені кошти пішли на проведення життєво необхідної операції пацієнтці з нирковою недостатністю. Для підтримки бойового духу поранених бійців АТО «Струмочок» неодноразово виступав у Центральному військовому клінічному шпиталі у Львові.

Вікно у світ

«Спів для учасниць "Струмочку" – вікно у світ, можливість вирватися з замкнутого обмеженого простору та за допомогою пісні активно інтегруватися в суспільство», –  каже Оксана Мельничук.

У кожної учасниці свій шлях до участі в колективі. Ірина Кунта розповідає, що колись потрапити у «Струмочок» було непросто. Учасниці проходили прослуховування, і декому доводилося відмовляли.

«Пригадую, як переживала перед так званим екзаменом, і як раділа, коли потрапила до колективу», – каже Ірина.

Поетеса Віра Кириллова знала про існування «Струмочку» давно – там співала її подруга. Але сама вирішила податися на прослуховування лише два роки тому, коли дізналася від подруги, що ансамбль вчить Святу Літургію.

«Співати літургію в колективі – моя заповітна мрія, тому розцінила це як знак», – каже Віра. – «Так потрапила в "Струмочок", і вже у 2016 році разом з дівчатами вперше заспівали літургію у Прилбичах на батьківщині митрополита Андрея Шептицького. Це перша Літургія, виконана колективом незрячих».

Солістка Галина Джала у колективі уже сім років.

«Про те, як я потрапила в "Струмочок", є кумедна історія», – каже Галина. – «Якось ми з двоюрідною сестрою співали вдвох, як тут прийшла наша сусідка Оксана Лапичак, котра вже співала у "Струмочку", і запросила нас на репетицію. Сама б я ніколи не наважилася піти, а тут домовилися з сестрою і пообіцяли Оксані прийти вдвох. І от я вже стою перед дверима, як телефонує сестра і каже, що вона передумала. Я не знала що робити, ще декілька хвилин вагалася, йти чи не йти. Але врешті відкрила двері, і зараз розумію, що це одні з найважливіших дверей у моєму житті».

Після затишної розмови учасниці сходять зі сцени сміючись та балакаючи між собою. Попереду в них нові концерти, нові перемоги і ще багато щастя, якого очима не побачиш.

Оксана Левантович

Фото: Катя Москалюк

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Репортаж Твого міста