Весь цей петеесер. Як (ре)абілітується боєць Юрко Досяк

1888 0
Доброволець батальйону «Донбас» про те, як учасникам війни компостують мізки, про свій реабілітаційний центр «Благодарний Еродій» та про революцію, яка почнеться з селянства.

Добрий – це навіть не позивний, а підпільне псевдо. Коли росіяни захопили Крим, львівський правник Юрко Досяк і двоє його друзів вирішили створити партизанський загін, аби протистояти можливій окупації. Вони тренувались у Сихівському лісі під орудою найдосвідченішого з трійці, колишнього спецпризначенця, й вирішили взяти собі псевда, як справжні партизани. У травні Юрко зголосився до добровольчого батальйону «Донбас», і в навчальній частині під Києвом зустрів іншого Доброго. Одному з них пасувало змінити позивний, але вони залишились Добрим-старшим і Добрим-молодшим.

Потім був фронт, звільнення Попасної, бої за Мар’їнку, наступ на Іловайськ, вихід із оточення, полон. Чотири місяці Юрко провів у підвалі в Донецьку. Дивується, чому його так часто запитують про полон, адже, власне, війна була набагато цікавішою. «У війні є своя краса»,   – говорить він і зізнається, що хотів би повернутись на фронт. Але зараз Юркова робота тут.

У селі Репехові на Львівщині він розбудовує обійстя, де минуло його дитинство, аби відкрити реабілітаційний центр для бійців – теперішніх і колишніх. Психологічні травми в ньому лікуватимуть свіжим повітрям, тишею та працею, яка приносить радість – і називається центр по-сковородинськи «Благодарний Еродій». До того ж, Юрко має амбіцію створити при центрі прибуткову ферму, яка дасть кільком бійцям робочі місця.  Про те, як це працюватиме й чому це радше абілітація, а не реабілітація, він розповів в інтерв’ю Tvoemisto.tv.

Відчуття війни важко передати. Це суміш звитяги, страху, відчуття обов’язку, який ти виконуєш, відчуття того, що ти у правильному місці серед правильних людей. На війні можна побачити, якими є люди насправді. У найскладніших ситуаціях стримані, спокійні люди часто виявляються неймовірно героїчними. І навпаки – ті, хто багато говорять, коли потрібно йти в бій, знаходять сто причин, щоб залишитись на базі.

У полоні дуже хотілося читати книжки. Там я щодня переживав однотипний набір емоцій: хочеться їсти, хочеться додому, страх перед невідомим, розуміння, що нема куди відступати... Кожен день до болю схожий на інший. І тут з’явилася перша книжка. Це був «Єрусалим єдиний» ізраїльського генерала Узі Наркіса. Під час Шестиденної війни він командував військами, які вибили арабів з Єрусалима. Цю книжку ми читали по черзі – лягаючи спати, передавали наступному, адже охочих було сто чоловік. Коли читав, починав співпереживати героям, відчувати інші емоції, що не входять до цього щоденного набору.

Все цінне в донецькому СБУ сепаратисти розграбували, але книжок не брали. Досить багато було видань про Голодомор, надрукованих за часів президентства Ющенка. Їх тоді, напевно, централізовано розсилали, бо більшість лежала в коробках. Щоразу, коли в нас була можливість побувати в якомусь із кабінетів, ми тягнули до себе у бомбосховище книжки. Зрештою зібрали солідну бібліотеку – книжок із п’ятдесят. Крім читання, допомагало те, що я був у середовищі людей, близьких за духом. Добровольці здебільшого схильні до авантюризму, тому кожен має багато цікавих життєвих історій. Ми сто дев’ятнадцять днів переповідали одне одному історії.

Я вирішив, що тепер винен своїй дитині, тому мушу побути з нею тут, а не на фронті. Ще в полоні я планував, що, коли вийдемо на волю, не поїду відразу на війну – хоча хотілося, та й зараз хочеться. Але все ж не поїду – принаймні, поки не буде наступальних операцій. Натомість, буду розбудовувати країну в тилу, займатися громадською діяльністю. Я знав, що кілька людей із батальйону стали народними депутатами, й думав, що з ними можна буде співпрацювати. А потім повернувся – і почався весь цей петеесер.

Чорні сторінки історії – так я жартома називаю свою спробу балотуватись до міської ради від «Самопомочі». Це був момент великого розчарування. Я щиро вірив у те, що зможу щось змінити, але побачив, що все зовсім не так, і обгортка відрізняється від серединки. Розчарувало те, що політики, які декларували готовність працювати з чесними й ініціативними людьми, насправді лукавили – їм потрібні були контрольовані. Думаю, від центру надання послуг учасникам війни мене відсунули саме тому, що не знали, чи не зроблю я чогось не по-їхньому. І розуміли, що домовитися зі мною в такому разі не вийде. Якби я став депутатом міськради, я планував, перш за все,  працювати з соціальним забезпеченням військових та учасників бойових дій. Адже від того, як працює соціальне забезпечення, залежить, чи хоче людина йти на війну. Але, думаю, це добре, що я не став депутатом – тоді в мене була ще нестійка психіка, і я міг мати ще більше розчарування. А так це був просто цікавий досвід.

Є ціла церква свідків петеесер – людей, які пропагують ідею постртравматичного стресового розладу. Мені здається дивним, що, коли боєць вертається з війни, йому відразу починають впарювати: ти якийсь не такий, у тебе петеесер, ми будемо тебе лікувати й учити жити з іншими. Це нав’язується з усіх боків. Приходиш додому – й родина теж починає так поводитись, бо її вже підготували. Насправді ж ніхто не знає, що таке петеесер. Є добрі психологи, які вміють працювати з цими розладами, але вони теж зараз учаться. І я не готовий стати об’єктом експериментів – краще сам поекспериментую над собою.

Теорія петеесер спирається на досвід американських психологів. Але американці останній раз воювали на своїй землі півтораста років тому, коли пацифікували індіанців. Війна в Іраку – це зовсім не те, що в нас: усвідомлення того, що ти захищаєш свій дім, дає дуже багато. Тому американський досвід не можна просто так перенести в наші умови. Справді, є частина людей, яким важко. Зі ста людей, які були зі мною в полоні й вийшли на волю, з півдесятка п’ють, сімдесят повернулись на війну, двадцять п’ять – займаються громадською діяльністю.  

Відчуття, схоже на те, що називають петеесер, у мене є. Але воно не від якихось страшних картинок із війни, а від того, що ти повертаєшся, певний час поводишся як активний громадянин… Але згодом офігіваєш від того, що всім насправді байдуже, де ти був, що робив, чим ризикував. Мені бракувало людини, яка б мене вислухала, яка ставила б запитання про те, що я пережив, і якій було б цікаво.

Є люди, яких війна обходить, і ті, кого не обходить. Не обов’язково служити: хтось волонтерить, хтось жертвує кілька гривень, хтось просто свічку в церкві за бійця поставить. Але люди, які вдають, що війни немає, мене дратують. Сильно. Тому я за те, щоб ганятись за ухильниками – але тільки щоб нагадати про війну. Бійці з них будуть такі собі. «Аватарами» на війні ставали люди, які не хотіли там бути – алкоголь допомагав їм перейти в іншу реальність. Хоча все одно під час війни навіть солдати строкової служби можуть знадобитися.

Я набагато більше задоволений собою після війни, ніж до. Я був юристом торгівельної мережі, став бійцем, а тепер я фермер. Це дало мені розуміння, що я можу стати будь-ким, ким захочу. Війна поглибила мій світогляд, розширила коло спілкування. Коли я повернувся, то багато спілкувався зі своїми довоєнними друзями. Але потім помітив, що історії, які я розповідаю, всі здебільшого про війну. Слухати їх моїм друзям було ніяково, і я почав почуватись у старій компанії не в своїй тарілці.  Бійці ж – люди, яким тема війни цікава. Хоча це не єдина тема, на яку ми спілкуємось: із ними можна поговорити і про літературу, і про високе мистецтво. Але спогади про війну – це те, що нас об’єднує.

«Благодарний Еродій» почався з подвір’я, де я провів щасливе дитинство. Там стоїть будинок моїх діда і баби. Це територія, в прямому й переносному сенсі відгороджена від усіх, кому там не раді. Першочергова мета цього проекту – реабілітуватися самому, бо не можна допомогти комусь іншому, не перевіривши на собі, чи ця допомога діє.  А місце, з яким пов’язані добрі спогади – це місце, де найкраще відновлювати психіку.

Соціалізація – перше, що потрібно людині, яка вернулася з війни. Дуже часто така людина не може або не хоче працювати за старим фахом. Її починає напружувати робота з дев’ятої до шостої в офісі, й вона шукає щось інше. Наприклад, один мій побратим, який був, як я, юристом у великій компанії, зараз працює в господарстві, яке розводить джмелів. На нашій фермі буде кілька напрямків: бджільництво, сироваріння, ковбаса й теплиці. Четверо чи п’ятеро людей отримають роботу, а з прибутку від продажу продукції фінансуватиметься реабілітаційний центр.  Люди, що приїжджатимуть на реабілітацію, також зможуть брати участь у роботі.

Бджоли в мене є, і мед уже продається. Я й раніше мав справу з бджолами – мій дідусь був пасічником. У дитинстві я не розумів,  навіщо мені цього вчитися, а тепер ціную всі ті навички, які він мені передав. Також я посадив городину, а наступного року планую запустити сироварню. Я маю приблизні цифри й людей, які знаються на фінансах і зможуть допомогти з бізнес-планом. Бракує рук: є люди, готові працювати вже, але їм потрібно платити.

У Львові з півсотні спілок учасників війни. Але переважно їх створюють як важелі впливу: набрати масу людей і привести під міську раду, наприклад, аби добитися потрібного комусь рішення. Ми з колишніми добровольцями з різних батальйонів вирішили створити свою, але за іншим принципом – це буде когорта людей, яких обходить, що відбувається в державі.  Які готові співпрацювати й допомагати одне одному. Будемо брати не кількістю, а якістю.

Реабілітація – це повернення до попереднього стану. Але людина, яка не має руки чи ноги, не може стати такою, як була. Та й психологічно повертатись до того стану, який у мене був до війни, я не хотів би. Тому те, чим ми будемо займатись – це радше абілітація: навчання жити з тим досвідом, який ти пережив. Зараз чимало учасників війни ходять на групи психологічної підтримки; я б хотів, щоб у «Благодарному Еродії» така група підтримки була постійною.

Цілком вернутись неможливо, поки війна триває. Але я знатиму, що тут, у тилу, вийшов на новий рівень і можу розвиватись далі, коли в моєму господарстві зможу заробляти я і ще п’ятеро людей. Але плани далекосяжні, припиняти рятувати світ я не збираюсь. Більшість вдалих повстань і бунтів в українській історії починалися з селянства, й не дарма Ленін розглядав селян як ворожий клас. Я вирішив придивитись до цієї частини суспільства ближче. Зараз він дещо занепав, але це можна змінити. «Селянин» не обов’язково має бути синонімом до слова «рагуль». І я збираюся стати криголамом селянського класу. Ну, а революція – це вже як Бог дасть :)

Текст – Отар Довженко

Фото Дарії Скрипнюк та надані Юрком Досяком

Інтерв'ю Твого міста