Фото: Олександра Бодняк/Твоє місто

Фото: Олександра Бодняк/Твоє місто

Весна, що увійде в історію. Репортаж із полудневого Львова

13641 0
Кожної весни ми почуваємось так, ніби уперше зустріли її, і трохи стишуємось разом із містом перед тим, як набрати космічну швидкість теплого сезону. Але такої весни, коли зовнішній світ зупинився сам, і невідомо, чи розгін не буде у прірву, у Львові ще не було. Tvoemisto.tv пропонує запам'ятати цю весну у серці Львова. Можливо, колись про неї напишуть у підручниках з історії.

Щоразу, як виходжу надвір, шукаю очима людей у масках – чи я одна така, чи справді ще карантин, хто тут свій. Більшість таки свої, хоча і видно, що у Львові чергова нова мода: носити маску на підборідді – інакше просто неможливо пити каву. Медичні рукавички, підібрані під колір светрика або взуття, тішать і нагадують, що львів'яни – естети за будь-яких умов.

Коли виходжу до церкви Анни, на ріг Шевченка і Городоцької, здається, тут усе так, як і було до карантину: автівки женуть – навіть робочі світлофори не применшують тривоги, пил і пісок стоять у повітрі, шум тисне на голову і прискорює ноги. Утім, строго дистанційовані черги біля продуктових крамниць чи Ощадбанку і давно не миті вітрини магазинів із сукнями та черевиками, повертають до реальності.

Проспект Свободи все ще центральний – тут достатньо транспорту і досить людно. Але вже ніхто не нервується, коли у поспіху намагається оминути неспішних туристів чи моторних промоутерів. Засмучує, що при вході в Оперний немає афіш прийдешніх вистав. Та замість них у склі символічно відбивається небо. Розрита площа перед театром жирно підкреслює тезу, що пріоритети зараз не ті.

З-за рогу виринає колишній «Вернісаж» – ніби укол, змішаний з ампул депресивної частини реальності та спогадів про занедбані 90-ті. Салатове молоде листя дерев навколо намагається сором'язливо приховати цей розбитий п'ятачок, раніше схований під вишиванками, але гнітючість просочується крізь нього. Водночас трошки пахне надією на те, що це місце без декорацій приверне до себе увагу і тут таки стануться зміни.

Одна з головних гастровулиць Львова – вулиця Лесі Українки. Зазвичай львів'яни і туристи збирались тут на пізні сніданки із сирниками і келихом шампанського, а ввечері пили алкогольні коктейлі та розглядали один одного. Якби зараз ця вулиця була людиною, то в її очах можна було б прочитати сум, розгубленість і навіть благання про відповідь бодай на одне питання – чи все це колись повернеться. Вулиця ніби хапає тебе за рукави оголошеннями про доставку страв з улюблених закладів. Тут навіть немає голубів, що полюбляли ранками дзьобати фасади старих будинків.

У сквері біля Порохівки так само зелено, як і щовесни. Але не чути вереску дітей та батьків наймолодших з них, ніхто не цілується на лавках (і під деревами – теж), не грає на майданчику у петанк і навіть не розпиває алкоголь із пластикової тари. А порожній трамвай №7 на Підвальній, ніби каже: я, звісно, можу відвезти тебе на Погулянку, але який в цьому сенс? І у філософському мовчанні, без весняного дзенькоту, від'їжджає собі.

А я думаю – де зараз всі ті люди, які від ранку пили каву біля розкладачок із пожовклими книгами? Або ті, хто просто проводив цілі дні у скверику на лавках, бо більше не мав, де подітись? Чи ті, хто голосно грав у шашки і розповідав сороміцькі старі анекдоти? Раптом скверик біля Федорова став таким же, як і десятки інших у місті.

На площі перед Домініканським собором зараз було б багато людей, які би роздивлялись виставку величезних писанок просто неба, щоб потім викласти фото в мережі чи то із захватом, чи то з критикою. А є лише кілька молодих сакур.

Натомість природа скверу На Валах настільки очистилась, що пам'ятник Чорноволу, здається, почав усміхатись, а дим і галас від бочок нескінченних протестувальників під ЛОДА безслідно розвіялись. На лавках меланхолійно вдихають запах свіжоскошеної трави комунальники і пані із кімнатним песиком. Ще обнімаються голуби та квітнуть маргаритки і кульбабки.

Панорама вулиці Братів Рогатинців без столиків та літників виглядає трохи кривою і розбитою – ніби синагогу по сусідству зруйнували лише вчора і околиці ще не оговтались. За колишнім літником Пструга, сховавшись за колоною, хлопець грає на гітарі. У тиші чути чудовий голос дівчини, але не розбереш, що вона співає – мабуть, щось обнадійливе.

Ці двоє – єдині вуличні музиканти у серці Львова. Хіба десь із відчиненого вікна чути звуки фортепіано. На Галицькій, де зазвичай концерти збирали аншлаги, тепер збираються тусовки нового часу – кур'єрів. Здається, тут ціле їхнє гніздо – вони чекають, дрімають, мляво рухаються та зовсім не усміхаються.

Утім, вулиця Галицька, у порівнянні з іншими, виглядає центром Всесвіту: тут одразу кілька точок, де можна взяти каву із собою, а також – вхопити шматочок тайської локшини чи ще чогось космополітичного.

А от за рогом каплиці Боїмів згадуються правдиві весни – хоч і тут жодного літника, але запах із Світу кави формує чергу і додає світові стійкості.

Мене ніколи не приваблювала площа Ринок – занадто відкритий простір вибивається із контексту брукованих вуличок. А зараз вона схожа на мертве кам'яне море. У ці дні тут могли би збирати дерев'яні будиночки для чергового гастрономічного фестивалю або починати монтаж сцени до дня народження Львова. Але зараз тут надто виразно нічого не відбувається. Якщо колись на площі у середмісті виходили не лише туристи і торговці, атут вирувало тодішнє громадянське суспільство, то вигляд площі сьогодні – мертвіше не придумаєш.

Тож завертаю у пасаж, до бамбетлів. Із темного проходу з протилежного боку виходять троє поліцейських. Здається, вони знітились – не знаю, кого ще, окрім топ-посадовців та поліцейських так само натхненно поливають брудом у мережах під час карантину. Ми собі мовчки оминаємо одне одного – столиків, заставлених наливками, нема, і це легко зробити.

Ще здалеку чую, що в улюбленому Гарнізонному храмі – служба. У великодній час тут неймовірно божественно співають «Christos Anesti», та цього року я, мабуть, не почую. Біля храму немає ані вуличних музикантів, ані байкерів, рев байків яких часто долунав всередину церкви під час служб. На площі – голуби дзьобають окрайці та кілька вірян стоять на віддалі один від одного. Із храму лунає «Христос воскрес» і ці кілька людей нагадують історію про те, що не всі повірили у це воскресіння одразу.

Щойно священник починає проповідь, навпроти входу до храму, вмикається гучномовець. Гучно – десь так могло би бути у судний день, добре поставлений чоловічий голос вбиває цвяхом у голови застереження про карантин, ризик і небезпеку. Запис повторюється кілька разів, аж люди присідають на лавки і сутуляться під його вагою. А я тікаю у бік Вірменської – там завжди було вільно, хоч і в натовпі.

На початку вулиці шалено пахне смаженими ковбасками – і перед очима зринають львівські вечори, можливо, після грози, коли сидиш з друзями на Вірменській за келихом пива і говориш про проєкти всесвітнього масштабу. Або просто смієшся.

Тут же, на Вірменській, бачу аж двох туристів! Вони типово одягнені, з рюкзаками та гаджетами у руках. Високі і міцні, ніби звикли ходити пішки містами навколо світу і не помітили, що той зупинився.

Зараз Вірменська не дуже схожа на себе, цій вулиці не щастить вже не перший рік поспіль. Біля Дзиґи засохли вазонки, винахідник гасової лампи скинув маску і не вірить в занедбаність стіни навпроти, а крізь відчинені двері Вірменки, де можна взяти кави з собою, шкіриться антисептик. Та десь із прочиненого вікна лунає стара добра музика, а голуби дзьобають окрайці, як і в будь-який інший день.

Тим часом на Ставропігійській ледь не доходить до карантинного вбивства: місцевий мешканець має претензії до робітників, які, за його словами, вже не перший день дрелять стіни. А вам таке знайомо?

Вирішую піти до парку Франка. Ще на підході бачу трьох красивих та усміхнених дівчат із лабрадорами та акітою. Мабуть, правду говорять, що собаки покращують якість життя. Принаймні, так виглядає збоку.

Спочатку заглядаю у парк через паркан – манлива оаза. Тоді згадую, що я взагалі-то на роботі і сміливо рушаю всередину. На виході зустрічаю двох «дєрзкіх» хлопчиків – маски на підборідді, жодної собаки на двох та ще й сьорбають кока-колу з пляшки. Алеєю із вітерцем несеться кур'єр. А на віддалі в кущах слухають багатоголосся пташок нацгвардійці, повернувшись спинами до решти парку.

Тим часом за їхніми спинами вирує життя – понад 60-річна бабуся годує голубів, бородатий чоловік вичавлює майонез на канапку просто на лавці, троє чоловіків із похідними рюкзаками роззираються довкола, жінка гуляє попід деревами, а під іншими – чоловік, в альтанці розглядають склепіння двоє дівчат. І лиш одна жінка неспішно прогулюється з песиком. Птахи співають щось на мотив Моцарта, а сонце підігрує їм на гіллі.

Та цей діснеївський чар розвіюється, щойно виходиш до дороги. Тут, як завжди, їдуть машини, і немає паркового азарту.

У місто повернулись звуки і запахи. А суєта, про яку писали на міських мурах словами Ліни Костенко, вже не актуальна.

Олександра Бодняк

Фото: Марія Стахів, Олександра Бодняк

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Міські акценти

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!