Від Майдану до аеропорту: історія студентки, яка воювала в АТО

5548 0
«Чого ви сподіваєтеся від людини, яка десять місяців бачила смерть?», – саме так Аліна Вяткіна описала свої стосунки з цивільним життям. 20-річна студентка, попри свій юний вік, майже рік перебувала в «червоній зоні» на Сході України. Вона рятувала військових біля Донецького аеропорту в останній тиждень найзапекліших боїв. Незважаючи на все пережите, дівчина з усмішкою згадує своє перебування на війні, стверджуючи, що саме там була її справжня сім’я. А розпочалась історія Ангеліни ще на Майдані…

Про Революцію Гідності

Це зараз я навчаюсь у Львівському університеті на чеській філології. Раніше аналогічну спеціальність здобувала в Києві. Покинула навчання через позицію ректорату з приводу подій на Майдані.

Від 23 листопада я була на Майдані. 28 листопада заснували «Правий Сектор», до якого я одразу ж вступила.

З Майдану мені найбільше запам’яталося два моменти. Перший, пов’язаний з хлопцем. Він стояв біля колон на Грушевського, а його обличчя розкромсало гумовими кулями. Тоді я дивилась на нього і розуміла, що не знаю, яку допомогу можу йому надати. Наступний кадр у моїй пам’яті – на алеї один біля одного, рядочком, лежать тіла. Всі хлопці поранені, живі. А я стою розгублена, оскільки мені не вистачає знань, щоби надати першу медичну допомогу. Саме ці ситуації змусили мене вивчити основи медичної справи. Коли на Майдан приїжджали парамедики й «Червоний Хрест», я уважно слухала і вчилась. Тому під час подій 18 - 20 лютого, я вже надавала медичну допомогу – перев’язувала хлопцям рани та інше.

На Майдані я втратила, на той час, найближчу мені людину, тож після його завершення, практично одразу поїхала на Схід, як волонтер.

Про перший день на війні

Одразу на Схід поїхали всі ті, хто стояв на Майдані. Кидати «своїх» мені не хотілося, тож я займалась волонтерством: через твіттер збирала кошти на медикаменти й перевозила їх в шестидесятилітрових рюкзаках. Їздила переважно автостопом з Києва на Харків. Згодом розпочалося навчання в університеті, якому я не приділяла максимум часу. Повністю віддавала себе волонтерству. Перед новим роком мені почали дзвонити побратими, вони скаржилися на нестачу медиків, котрі могли б надати допомогу в умовах обстрілу. Мовляв, медики є, але під кулі ніхто кидатися не хоче, а своїх рятувати треба.

Коли я зрозуміла, що мої пацани сидять там без допомоги, я сіла на хвіст іншим волонтерам зі своїм спорядженням і поїхала в с. Піскі. Мені вдалось оминути тренінги та решту речей, оскільки я вже була волонтером.

Під час мого прибуття відбувся обстріл з міномету. Два волонтери, з якими я приїхала, такі дебелі мужні чоловіки, почувши звуки обстрілу, просто скинули гуманітарну допомогу на землю й поїхали… забувши мене. Насправді, я дякую їм за це. Я планувала залишитися, просто не знала, як це зробити. Мені не довелося ні з ким домовлятись…я просто залишилась. Командир направив мене до медичного підрозділу. Потім мене перевели в розряд медиків й з травня я стала старшою групи і старшою по сектору на Сході.

Моє прибуття на Схід не відбулося без пригод. Ще на пропускному пункті, де стояв «Дніпро-1», це вже був в’їзд у «червону зону», нас обстріляли. Люди, котрі стояли на пункті пропуску, випили зайвого, тож по суті стріляли по своїх, хоча й були попереджені про наше прибуття.

Про жінок в умовах війни та ставлення до них

 

Це, мабуть, та сторона війни про яку менше за все хочеться говорити. Найперше, що ти помічаєш, приїжджаючи на Схід, – це увага, багато уваги. Ти думаєш, що подобаєшся їм як людина. Лише згодом вилазить багато підводних каменів.

Насправді, з часом, всі до тебе залицяються… не з кращими бажаннями. Я зіштовхнулася з тим, що мене, як дівчину, ніхто не рахує за авторитетну людину. Я часто мала конфлікти з іншими медиками-чоловіками, тільки через те, що я дівчина, та ще й молода. Але таке ставлення зумовлене не війною, воно більш загальне. Але я не можу сказати, що жінку утискають.

Були на війні жінки-професіонали. Але також й такі, що впадали в паніку при обстрілах. Окремо можна виділити жінок, в котрих прокидався супергерой й вони готові були прикривати міни своїми грудьми. З такими, насправді, дуже важко працювати. Власне, дівчата демонструють себе більш відчайдушними, ніж хлопці. У нас в батальйоні було три дівчини, які не були медиками – хотіли воювати. Одна з них навіть проходила стажування як коригувальниця в 93-ій бригаді. Власне, в Пісках вона була рядовою. Зрештою, до жінок так і ставляться – як до рядових, до своїх хлопців

На початку в нашому батальйоні було всього три дівчини. Потім їх ставало все більше й більше. І якщо спочатку їх не пускали в гарячі зони, вони стояли в другій лінії евакуації, – то згодом становище змінилося.

Часто, коли дівчина вперше потрапляє на Схід, її розглядають як особу легкої поведінки, що приїхала шукати тут нареченого. Проте, така думка не безпідставна. Я знаю багато волонтерок, чия мета не допомога, а пошук чоловіка.

Усі знають, що на Сході є дівчата-медики, проте мало хто звертає на це увагу. Мені було трохи образливо, адже на День закоханих дівчата писали військовим листи, а я сиділа і думала: чому ніхто не пише дівчатам, адже ми також тут є.

 

Про найважчий момент

На війні було різне. Важко насправді пережити не фізичні хвороби, чи незручності як відсутність душу. Не можна було й назвати важким тиждень, коли ми спали щодня максимум по одній годині. Найскладніше – бачити все те неприємне, що є на війні: розбрат, інтриги, алкоголізм, наркоманія. Зрештою, там з’являються люди, котрі приїхали за статусом чи грошима… Коли починались бойові дії, вони просто втікали. В такі моменти я собі ставила запитання: що я тут роблю, заради чого це?

Я була під Донецьким аеропортом в останній тиждень перед тим, як він впав. Тоді було багато «двохсотих» і «трьохсотих». У цей момент я вперше зіштовхнулася з тим, що ти дивишся на рани і розумієш, що людина не виживе. Єдине твоє завдання – полегшити їй біль, зробити так, щоб вона безболісно пішла з життя. І я пам’ятаю як їм вводили знеболювальне й єдине, що нам залишалось - просто дивитись як людина згасає.

Про розваги на Сході

 

У розвагах ми доходили до абсурду. Деколи ти настільки втомлюєшся, що придумуєш собі розваги. В нас, до прикладу, жила курка Люся. Завданням було – зловити й сфотографуватися з нею, що було непростим завданням.

Також ми ловили рибу, самі. Тож влітку щодня її їли. Хлопці саджали картоплю на позиції. Чи виросло не знаю, бо нас звідти вивезли. Але раз на місяць вони їздили її копати. Бувало, сідали розмовляти, але бесіда обов’язково мала бути нейтральною – про фільми, мистецтво. Дуже багато людей на Сході читає.

Але найбільше я запам’ятала ось що. У день народження Тараса Шевченка, по загальновійськовій рації, ми читали його вірші щогодини. Обов’язковою умовою було читати з пам’яті. Було неймовірно дивно, коли йде перекличка по точках і раптом чути поезію. А вже ввечері ми читали їх з «Кобзаря», біля буржуйки, при свічках.   

Ми намагалися по максимуму відволікатись, але не забувати при цьому де знаходимося.

 

Про повернення

За весь час, що я була на війні, приїжджала на ротації лишень для того, щоб здати сесію. Зараз, повернувшись остаточно, я зіштовхнулась з тим, що тебе не бачать, не чують та не хочуть розуміти. В університеті я випадково почула розмову про мене: «Ой ти знаєш, від неї віє негативом». Але чого ви сподівалися від людей, які десять місяців бачили смерть?

Один хлопець, теж доброволець, написав пост про те, що насправді не ми є хворими і не нас потрібно лікувати. Треба відкрити очі тим, хто знаходиться тут. Я розумію, що це дві реальності. Розумію, що для деяких людей війна не буде тією цінністю, поки вони не відчують бойові дії на собі, або поки не дослухаються до нас.

Ставлення до мене не змінилось. Я здаю сесію разом з усіма, без усіляких пільг. Змінилось моє ставлення до світу. Я повернулась з масою проблем: хворі бронхи, шлунок, а також маю проблеми з невропатології. У мене немає учасника бойових дій, держава не дає, оскільки я з «Правого сектора», тож не маю навіть безоплатної страхівки на лікування. Єдині люди, з ким я можу спілкуватися, це ті, хто був там, інші – не розуміють.

Я сумую за тим, що було на Сході. Коли ти знаєш, що знаходишся серед своїх людей, і, щоб не трапилося, тебе поїдуть рятувати. А найголовніше – ти теж поїдеш.

Часто думаю про те, що там було морально легше. Ти робиш максимально добре те, що від тебе можливо, заради людей. А найкраще це те, що ти не бачиш усього бруду, популізму, який є серед людей та політиків. Ти не бачиш того ставлення до військових. Коли ти щиро зайнятий своєю справою – тобі легше.

 

Довідка: Аліна Вяткіна – студентка чеської філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Сама дівчина з Кривого Рогу. Навчалась у Києві, просте після подій Революції Гідності переїхала у Львів, де й залишилась. На Сході, в якості медика-добровольця була десять місяців й весь цей період – у «червоній зоні». Зараз розповідає, що на Схід повертатися не планує, намагається налагодити життя тут. Каже, що після війни ти втрачаєш все: друзів, попереднє життя, взаєморозуміння, здоров’я. Тому після повернення треба почати життя з нуля, чим Ангеліна зараз і займається. 

Розмовляла Мар'яна Федина

Фото: Петра Ткачишина

Інтерв'ю Твого міста