Фото із Фейсбук-сторінки Гарнізонного храму Львова
Він зблизив цивільних людей із армією. Степан Сус про історію відновлення Гарнізонного храму у Львові
Владико, нині ми святкуємо насправді визначний ювілей: 10 років, як у місті Лева відкрили Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла. Хотілось би почути, як виникла ініціатива щодо відродження цієї святині? Хто безпосередньо долучився до цього проєкту?
Слід зазначити, що у багатьох країнах світу і, зокрема, у країнах-членах НАТО, вже давно побутує поняття – «гарнізонний храм». Це, зазвичай, сакральна споруда, яка розміщена або на території військової інституції, або є окремою будівлею у місті. Гарнізонний храм – місце для молитви військовослужбовців та членів їхніх родин, також він призначений для проведення духовних заходів, святкувань, поминальних днів.
Тривалий час у Львові не було окремого гарнізонного храму. Однак, зі створенням та розвитком військового капеланства, 2008 року виникла ідея щодо відродження релігійного військового осередку.
Спочатку ми мали на меті використовувати під гарнізонний храм колишній костел Кларисок, відомий як музей скульптури Пінзеля (площа Митна, 2). Розпочали перемовини із тогочасним директором Львівської галереї мистецтв Борисом Возницьким про перенесення музею в інше місце. Він радо підтримав таку ідею, але одразу ж зауважив, що костел Кларисок для гарнізонного храму замалий.
Тоді, власне, і виникла ідея розглянути, як варіант, костел Єзуїтів – пам’ятку архітектури XVI століття, який розташований безпосередньо у самісінькому центрі Львова. Єдина проблема була у тому, що храм використовувався – і не одне десятиліття – як книгосховище Національної бібліотеки В. Стефаника НАН України для близько двох з половиною мільйонів книг та видань. Як потім з’ясувалось, для їхнього транспортування знадобилось майже дві сотні вантажівок.
Добре пам’ятаю, як у листопаді 2008 року вперше переступив поріг храму. Це були особливі відчуття. Важко було уявити, що в центрі міста десятки років стоїть зачинений храм, який зберігає кілька мільйонів різних видань. Пройшовши поміж високими стелажами, присипаними порохами десятиліть, я був настільки вражений, що мені здавалося – зупинився час. Наче довкола був чутний дух молитви попередніх поколінь. Постоявши у тиші цього величного храму, я зрозумів: у «Бога немає нічого неможливого» Лк. 1, 37. Якщо Він говорив, що можна гори переносити, то напевно, що ми теж зможемо перенести ці мільйони книг у нове книгосховище, а храм відкрити для українського війська, для людей.
Для пана Бориса Возницького цей храм був особливо дорогий. Разом із іншими науковцями він у 80-х роках вивчав цінність Розп’яття Ісуса Христа, яке знаходиться у правому бічному вівтарі, і ще до закриття храму у 1946 році славилось чудами й було шановане вірянами. До речі, це розп’яття комуністична влада хотіла передати в Ермітаж (м. Санкт – Петербург). Члени комісії разом з Борисом Возницьким, щоб врятувати святиню і залишити у Львові, у висновках написали, що цей експонат немає ніякої культурної цінності і є значно сучаснішим, ніж вважали комуністи. Таким чином, розп’яття залишилось у храмі і донині шановане людьми. Цю історію розповів мені Борис Возницький під час екскурсії у храмі.
Разом із капеланами ми відпрацювали концепцію гарнізонного храму, ретельно описали основні напрями пасторальної діяльності святині. Але зрозуміло, що самотужки впоратись із вирішенням різноманітних проблем ми б не змогли. Я вдячний Богові, що до доброї справи долучилися добрі люди.
А скільки часу тривало відновлення храму та які найбільші виклики постали перед Вами? Як швидко вдалося їх вирішити?
Звичайно, відновлення храму – тривалий процес. Перш за все, потрібно було визначитись з усіма проблемними питаннями, їхнє вирішення розкласти на певні етапи, залучити необхідних фахівців. Одним словом, чітко визначитися з алгоритмом дій. Та перш за все, ми повинні були перевезти усі видання у нове книгосховище, щоб науковці нарешті мали доступ до них. Саме за підтримки начальника гарнізону генерал-лейтенанта Павла Ткачука, нам вдалось зробити це.
Важко уявити, але понад шість десятиліть ніхто не користувався цими книгами. Храм не був пристосований для цього. Практично ми вирішили два важливих завдання: врятували історичні видання та відкрили храм, який став місцем молитви не лише для військових, але й для усіх мешканців Львова.
Згодом розпочали і реставраційні роботи. У храмі багато цінних розписів роботи Франциска та Себастьяна Екштайнів (1737-1740 рр.). Відновлення розписів – це не лише коштовний, але й тривалий процес. Завдяки багатьом меценатам, зрештою, як і просто людям, українським та польським реставраторам під керівництвом доктора Павела Болінського, за 10 років вдалось відреставрувати понад 1000 м2 розписів (фресок). Як на мене, це надзвичайно успішний проєкт. Із залученням багатьох фахівців, нам вдалось зекономити час і, звичайно, пришвидшити реставрацію.
Нині я надзвичайно щасливий від того, що храм став місцем навернення, переосмислення життєвих вартостей, особистих змін для багатьох людей. Лише Бог знає, скільки всього доброго відбулось у житті тих, хто долучився до відновлення храму, хто вперше переступив його поріг, а потім вийшов з нього іншою людиною. Саме такі люди і ставали згодом спонсорами та меценатами його відновлення.
Як львів’яни та безпосередньо військові сприймали нову святиню?
Будьмо відвертими, у 2011 році багато людей просто не могли збагнути, що таке гарнізонний храм, для чого він потрібний нашому війську. Тим більше, що цей рік був доволі складним для Збройних Сил, які переживали певну кризу. Певну позицію зайняли і окремі депутати Львівської міської ради і мені довелось особисто переконувати їх, що храм таки конче необхідний нашим військовослужбовцям. В країні, де стверджували, що армії просто немає, важливо було говорити про позитивне і популяризувати тих, хто покликаний захищати Батьківщину. Доводилось чути і таке висловлювання: слово «гарнізонний» навіює якусь війну і страх. А тому вони схилялись до думки, що потрібно змінити цю назву храму. Хоча за 3 роки саме ці люди вже дякували, що Гарнізонний храм таки створено у Львові, і що це той осередок, який об’єднує людей, що підтримують військо.
Кажуть, що саме з Гарнізонного храму розпочалася нова сторінка в історії сучасного військового капеланства…
Тут жодних сумнівів: він став своєрідною презентацією військового капеланства. Ми поставили собі за мету у храмі говорити про наше військо, про військовослужбовців, про те, що вони теж потребують Бога і також моляться. Храм немов би зблизив цивільних людей із армією. Погодьтесь, не кожен має змогу побувати на території військової частини чи, зрештою, військового навчального закладу, полігоні, побачити на власні очі військовослужбовців у молитві. А у храмі люди відчувають, що в Україні є захисники, ті, хто готовий віддати своє життя за мир для ближніх, для країни. Я вважаю, що храм істотно змінив уявлення людей про наше військо і продовжує це робити.
Яку роль відіграв храм та його служителі під час Революції Гідності, нинішньої агресії ворога на Сході?
Гарнізонний храм живе життям людей. Тому, коли ми відчули, побачили, що у нашій державі щось не так, що хтось вирішив сказати нам, що ми усі ні на що не здатні, храм разом з усіма учасниками Революції Гідності взяв участь у захисті інтересів і прав українського народу. Ми не закликали до боротьби, ми закликали людей до захисту, до того, щоб не втратити свободу і нашу незалежність.
Люди пересвідчились, що Церква є разом з тими, хто відстоює права на достойне життя та гідність. З перших днів Майдану ми також фінансово долучились до підтримки тих, хто був поранений і потребував лікування. Мільйони гривень були зібрані людьми на підтримку учасників Майдану, а згодом – на підтримку воїнів, які були заблоковані у військових частинах у Криму і, звичайно, підтримку воїнів, що виступили на захист України на Сході. Слід зазначити, що донині ця підтримка триває, а у храмі встановлена скринька для підтримки наших воїнів, сімей тих, хто віддав життя у збройному протистоянні на Донбасі.
Завданням храму – залишатись специфічним за своєю функціональністю, місцем, де кожен, навіть атеїст чи невіруючий, буде почувати себе як вдома, у стінах чогось рідного та близького. Будівля відчинена щодня до 22:00 год. У Львові мало таких храмів, які до такої пізньої години доступні для людей. Пригадую, як якось взимку зустрів киян, які сиділи у храмі і чекали на потяг до Києва. Казали, що знають цей храм, часто тут бувають, і замість того, щоб очікувати на вокзалі, коли є ще час, приходять сюди. Для багатьох людей не лише зі Львова, але й усієї України, цей храм став рідним та затишним прихистком, де можна подумки поспілкуватись із Всевишнім.
Розмовляла Галина Миронович
Відео: Дар'я Кучер, Володимир Барчук
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.