Віталій Портников: «Київ не може раптово змінитися»
Медіахаб «Твоє місто» провів презентацію київського локального медіа та публічну дискусію про те, як розвивати Київ. Публікуємо тези публіциста Віталія Портникова, озвучені під час дискусії у Києві 8 березня.
З одного боку, ми бачимо місто, яке живе своїм життям, а з другого – говоримо про місто, яке воює і захищається, на яке дивляться не лише інші міста України, а й світові столиці. Що йому потрібно, аби цією увагою правильно скористатися, щоб демократизація суспільства відбувалася як належить, щоб ми змінювалися на краще?
Почну здалека. Коли варязькі князі та дружинники висадилися на берегах річок майбутньої Русі, щоб зберегти свої природні вольності, можна сказати, що це їхнє збереження деградувало за рівнем їхнього просування вперед на півночі. У Великому Новгороді вони ще змогли зберегти класичну європейську республіку, де все вирішувало населення і де князь був очільником війська, а не вершителем доль своїх підданих. Потім, коли вони добралися до Києва, тут князь був уже очільником держави. Існувало віче, яке не дуже сильно могло змінити його рішення, але все одно виражало народну волю під час повстань чи дискусій, які не дуже впливали на владу. І коли вони, врешті-решт, добралися до Володимира-над-Клязьмою, створивши на його околицях Москву, то це вже була майже диктатура. Перший в історії Русі князь-диктатор був саме у Суздалі й у Володимирі – Андрій Боголюбський, війська якого вперше зруйнували Київ. Це теж треба усвідомлювати.
Чому я про це згадую? Москва потім повернулася, зруйнувала Великий Новгород, тож у нас є тільки якась історична інформація про те, як могла б розвиватися Русь, якби її центром стала не Москва, а, скажімо, Новгород. А коли вона повернулася до Києва, виявилося, що зруйнувати анархію набагато важче, аніж класичну європейську республіку. Це завжди було нашим порятунком. Певна анархічність життя в цьому місці, я б сказав, у цьому середовищі, коли, з одного боку, влада є, але вона для того, щоб її спочатку любити, а потім через пів року після того, як ти за неї проголосуєш, ненавидіти, виходити на вулиці, скидати її, зачаровуватися новою владою і знову виходити на вулиці. Вічева культура Києва, де киянин завжди вважав, що влада має зробити все, що йому потрібно (тим киянин і відрізнявся від новгородця), але разом із тим готовий цю владу знищити в будь-який момент, коли вона не виправдовує його очікувань, як правило, перевищених. І так ми жили приблизно з часу заснування Києва до ХХІ століття.
Ми кажемо, що Київ змінився за останні десятиріччя. Так, але за останнє тисячоліття він не змінився, залишаючись, по суті, таким, яким був, коли його засновували перші князі.
Як не дивно, якщо подивитися на Київ часів Ярослава Мудрого з точки зору громадської культури і нинішній Київ, то можна провести таку кількість аналогій, яка навіть у Давньому Римі не збереглася. Рим просто старший, це інше питання. І от тепер це величезне питання, яке я завжди собі ставлю не тоді, коли мовиться про вулиці, про архітектуру, бо в нас після більшовицьких експериментів немає ніякої архітектури, але хоча б є ландшафт.
Я кажу про людей і зміни, яких очікую від людей. Очікую перемоги відповідальності над анархією і сподіваюся, що я це побачу.
Загалом кажучи, ми живемо в столиці європейської країни, яка все більше стає європейською.
Вибір дуже простий – чи залишаємося ми такими, якими є, а такими залишаються багато великих міст (прекрасний приклад – Афіни, ще кращий – Неаполь), чи станемо таким містом, як західноєвропейські міста Варшава, Берлін. Куди ми хочемо просуватися? Якою має бути участь людей у житті міста, що мусить впливати на його інфраструктуру, логістику, цивілізаційний розвиток? Як це має виглядати в майбутньому? Це питання, на яке, звісно, під час війни досить важко відповісти. Але війна, як не дивно, є також досить важливим чинником у вихованні відповідальності, тому що ми зараз бачимо рівень відповідальності наших громадян і сподіваємося, що ми його не втратимо в майбутньому.
Я розумію, що під час війни це дуже важко, але чи можете ви вказати бодай приблизні вектори, на що нам варто найбільше звернути увагу для того, щоб цю відповідальність культивувати і побороти цей анархізм?
Ми маємо усвідомити, що в місті не може щось раптово змінитися, коли змінювати топоніміку. Можна перейменувати геть усе, а жити в радянському місті. Кажу насамперед про міську культуру, про прості речі: розуміння населенням, на що витрачають податки, про участь громади в ухваленні інфраструктурних рішень. Забудова, парки, розвиток транспорту – все це не тільки справа міської ради, а й справа громад. Районування, інформація про місця проживання людей. Ми колись бачили експерименти, коли наші колеги з «Газети по-київськи» намагалися створити газети в районах. Це була хороша ініціатива. Але це було один-єдиний раз.
Люди живуть у певному середовищі, за яке мусять відповідати.
Люди мають розуміти, чому там не сортують сміття, чому вони самі повинні його сортувати. Немовби й дрібниця, але ж важлива. Людина не може вивезти сміття, але може вкинути пляшку в контейнер для сміття, і це питання особистої відповідальності. Про це по-різному можна говорити, коли ти живеш на Печерську або в якомусь віддаленому мікрорайоні – старому чи новому, який нещодавно з’явився на мапі Києва, бо це теж абсолютно різне життя. Вже не кажу про те, що багато людей, які вирішують долю Києва, взагалі живуть у котеджних селищах. Це кияни особливого ґатунку, які не дуже можуть уявити собі реальні проблеми людини, яка живе не в анархістському, а в архаїчному районі забудови 60-их років – такому як Відрадний чи Нивки. Чому я взагалі згадав про Берлін, у якому стоять поруч будинки ХІХ століття, радянські, зведені у 1960-их роках, і збудовані в 2010 – 2020-их. Як це все співіснує, тим паче коли під усім цим прокладені комунікації 1960-их, єдині для всіх: для Печерська, для новітньої забудови і для районів 60-их років.
Як це все змінити взагалі? Яким чином працювати над тим, щоб у Києві оновили комунікації, щоб були сучасні будинки, щоб люди були в цьому зацікавлені?
Як здійснювати оновлення тих будинків, які, в принципі, вже могли б не існувати років 25? Боюся, що в Києві як мінімум 30% житлового фонду становлять будинки, які мали бути знесені в 80-90-их роках минулого століття, бо це була тимчасова забудова. Але ми мешкаємо в цих будинках і досі користуємося радянськими термінами «стара сталінка», «нова сталінка», «хрущовка». Більшість киян там живуть. А ви спробуйте пожити в хрущовках, які були розраховані на 25 років, а стоять 60-70-ть. Як місто надалі функціонуватиме? Це теж величезна проблема. Не варто сподіватися, що так буде вічно. Не буде. Труби не служитимуть вічно. Звісно ті, що прокладені в часи російської імперії, можуть ще якийсь час послужити, але не радянські. Я завжди уявляю собі, що живу в мікрорайоні, де прокладені труби з часів російської імперії, і це вселяє оптимізм.
Щоб закінчити думку, величезне питання – інформованість громадянина про те, що відбувається в місті.
Я живу неподалік. Сьогодні таксі повертало на мою вулицю, у водія був увімкнений навігатор, і я почув, як він сказав: «Повертайте наліво, на Малу Шияновську. Ви приїхали». Але я завжди жив на вулиці Немировича-Данченка. Вийшов із таксі і бачу, що на моєму будинку більше нема табличок. Я не можу сказати, що я великий прихильник цієї назви вулиці, але мені було цікаво, як так сталося, що її перейменували, а я дізнався про це в таксі. Перейменували, 28 лютого ухвалили рішення. Ну, добре, я навіть радий, але хотів би теж взяти участь у цьому. Якось так сталося з цим каскадом перейменувань… Дуже багато людей ось так, як я, виходили з таксі і бачили, що живуть на зовсім іншій вулиці. А може, мені хотілося б, щоби вулиці Немировича-Данченка дали якусь іншу назву? Мала Шияновська – це історична назва, але поруч Велика Шияновська, яка тепер – Лєскова, і ніхто її чомусь не перейменовує. Як у нас є Мала Підвальна без Великої Підвальної, так тепер буде Мала Шияновська без Великої Шияновської. Дуже важко буде пояснити дітям, як так сталося, що «малі» вулиці є, а «великих» нема. Коли перейменували Велику Підвальну, де я жив у дитинстві, на вулицю Ярославів Вал, а Мала Підвальна залишилась, я запитав: «А де Велика Підвальна?» Це цікавий момент, як місто функціонує з точки зору контакту з киянином…
Ми прийшли до Києва, запускаємо тут максимально активну роботу щодо інформування. Про питання перейменування топонімів ми писали . Зокрема, у нашій газеті «Твоє місто. Київ» та на сайті уміщене інтерв’ю з істориком Олександром Алфьоровим
Це ще раз доводить, що варто користуватись історичними топонімами. Я казав про це й у тексті. Моя бабуся, як я пам’ятаю, в радянські часи послуговувалася історичними топонімами. Називала на той час вулицю Свердлова Прорізною, а Калініна – Софіївською. І коли я наполягав: «Ну це ж Свердлова!», вона відповідала: «Та яка Свердлова? Це Прорізна і буде Прорізною!» Бабуся жила більш ніж 90 років і таки дожила до перейменування, коли все стало так, як вона називала. Виявляється, що можна пережити ідіотизм, і це дуже важливо.
Ви говорили більше про Київ як про місто, це наша філософія – говорити про нього саме так. Але все ж таки Київ є столицею. Коли сюди приїжджають ті, що не завжди відчувають прив’язаність до міста, чи не заважає це культивації відповідальності?
Якби вони не приїжджали, ми б уже тут політично загинули. Я не жартую. Я киянин у п’ятій чи шостій генерації. Таких людей, на щастя, мало. Маю на увазі, що Київ 1917 року був містом, у якому більшість населення голосувало за російський блок на виборах до Всеросійських установчих зборів, у той час як уся Київська губернія голосувала за українські партії. І оскільки мої родичі не голосували за російський блок, тому що в нас були єврейські партії, за які можна голосувати, то ми не несемо за це політичну відповідальність. Але більшість киян проголосували зовсім по-іншому. Найбільш «просунуті» голосували за партію соціалістів-революціонерів, але російську, а не українських есерів, за яких голосувала Київська губернія. Ці результати можна подивитися.
Я завжди казав, що загалом українізований Київ – це наше величезне досягнення, і навіть не за роки незалежності, а в часи Української РСР. Якби люди не приїжджали до Києва, ми уже давно мали б тут Білорусь.
Те, що Київ із перших днів перебудови голосував як середньостатистичний галицький районний центр, це просто наш політичний успіх. Мені завжди цікаво, чи справді ці люди, які приїздили до Києва, мали усвідомлювати ось цю його традицію губернського міста російської імперії? Вони приносили в нього Україну, яку люди, котрі прийшли до Києва після Переяславської ради, свідомо витравляли звідси. Вона тут була, але це місто завжди свідомо робили російським форпостом. І, до речі, те ж саме стосується будь-якого українського міста-мільйонника. Люди, які переїжджають до Одеси, несуть туди, можливо, не таку Україну, яку несуть сюди жителі навколишніх міст, містечок, селищ, але вони несуть туди Бессарабію. Одеса теж змінюється, перестає бути форпостом російської імперії, хоча й вибудувана як форпост, такий «вставний зуб» у Бессарабії.
Тож думаю, що це не велика трагедія, а якраз досягнення – те, що в людей з’являється дуже багато спільної культури маленького міста, а не великого. Тепер так є в усіх великих містах. У будь-якому великому європейському місті можна побачити людей зовсім різних культур. Навіть у Цюриху зустрінете тих, що приїхали зі швейцарських гірських селищ, живуть своїми традиціями, співають йодль, який «уважающій сєбя человєк нє будєт пєть в Цюріхє». Ви побачите людей із африканських країн, які теж зберігають свою культуру. Так виглядає європейське місто. І Київ має так виглядати – як комунікація різних середовищ. У цьому багатство будь-якого міста, і Києва також. Коли я заходив у вестибюль станції метро «Театральна», то бачив там людей, які збиралися на цьому місці багато років і співали народних пісень. Я не думаю, що ці люди – уроджені кияни. Я взагалі сумніваюся, що вроджені кияни могли б співати інших пісень. Тому що ми бачили різні періоди в житті Києва, але я чув такі пісні, які співали в моєму дитинстві, коли я їздив на Полтавщину. Там були санаторії, люди виходили з них і співали народних пісень, переспівували одні одних. Така культура співу була в маленьких містах, селищах. І якщо це приходить до Києва стихійно та об’єднує людей у їхній ідентичності, чому це має бути погано для Києва? Це додає йому шарму.
Медіахаб «Твоє місто» заснований у Львові у 2014 році. У березні 2023 року створено локальне медіа «Твоє місто Київ». Місія видання – сприяти сталому розвитку громади через кращу поінформованість і творення можливостей для дискусій із важливих питань. Ключові цінності – відповідальність, наближеність, професійність.
Нове медіа заснувало проєкт «Мій Київ» – дискусію відомих публіцистів, істориків, письменників, журналістів, інтелектуалів, митців про Київ: яким містом він був до вторгнення росії, що формує його образ, як історія Києва впливає на його майбутнє та яким може бути його розвиток.
Ми вже опублікували матеріали:
«Сталеве білченя». Віталій Портников про історію Києва, яка завжди попереду.
«Урбаністична алхімія». Дмитро Крапивенко про Київ, який пішов на фронт.
«Місто, загорнуте уві щось». Лариса Денисенко про правдивий Київ
Текст: Марічка Ільїна