26-річний Святослав Сірий – львівський захисник із полку «Азов», вихованець музичної школи «Дударик». Він пішов на фронт навесні 2020-го року. Підписав контракт із полком «Азов» і відтоді боронив Маріуполь від росіян. Війна застала його там.

Змалку Святослав був активним і пильним. У 9 років став наймолодшим учасником «Дударика», який виконував «Реквієм» Моцарта німецькою на сценах Відня і Парижа. «Дударик» став для нього доброю школою. Він закінчив філософський факультет за спеціальністю «психологія» у Франковому університеті, а тоді зробив вибір – пішов служити.

Святослав – артилерист. У нього завжди добре складалося з математикою, і він швидко став командиром гармати. Останній раз додому Святослав приїжджав у грудні минулого року – на Миколая. Вже у січні військові розуміли, що можливо почнеться повномасштабна війна. Зв’язку із «азовцями» стабільного не було – раз у 3-5 дні передавали рідним невелику звісточку.

У великодню п’ятницю Святослава поранило. Захисник отримав осколкове поранення ніг. На щастя, тоді ще були у шпиталі на «Азовсталі» таблетовані антибіотики, його вдалося врятувати.

Він до останнього доводив у Маріуполі, що українські військові зроблені зі сталі і що «буде до віку стояти праведне місто Марії, доки над гордим Азовом сонце встає». Після виходу оборонців із заводу він передав рідним звістку, що живий.

«Ми там, де потрібні». Історія парамедика із «Госпітальєрів»

Олег Думич входить до добровольчого корпусу «Госпітальєри». Понад 100 бійців батальйону зараз воюють із російськими окупантами на сході та півдні України. Їхнє завдання – евакуювати поранених з передової, стабілізувати їхній стан і доправити в безпечніше місце. Олег зараз на східному напрямку. Сам він із Кам’янки-Бузької. 

В Олега було бажання потрапити на війну, тому у 2019 році він записався на вишкіл до «Госпітальєрів», один із кращих медичних вишколів в Україні. Усі інструктори медичного корпусу мають досвід бойових дій. 

«Госпітальєри» є структурним підрозділом Української добровольчої армії. Це та структура, яку створив Дмитро Ярош. Вони – її медичне крило, хоча працюють і з усіма іншими: надають допомогу цивільним, присутні на позиціях ЗСУ. Це доволі автономний підрозділ. Вони не закріплені до якогось конкретного батальйону – вони там, де потрібні.

«Я не знав, чи у мене залишилися очі». Історія львівського розвідника

Як працює розвідка, чи була теперішня війна неочікуваною для України і коли вона закінчиться, Tvoemisto.tv поговорило з львів’янином, який два роки тому пішов на службу в розвідку ЗСУ, отримав поранення на харківському напрямку і зараз відновлюється у Львові.

Розвідник каже, що у росіян – культ смерті, натомість у нас – культ життя, бо наші оборонці воюють за життя, свободу. Він не спав три дні до початку війни, мав усе зібране, моніторив новини і дивився промову путіна.

Отримав поранення голови несподівано. Зазвичай по них працювала російська артилерія і «Гради». Захисник уже вивчив звук того, що по тобі працює: чи міномети, чи РСЗВ. Коли працює міномет, то є час зрозуміти, що зараз прилетить, і принаймні впасти на землю, стрибнути в окоп або сховатися в укритті. Найважче – коли ворожі безпілотники скидають бомби, особливо крилаті ракети тактичного рівня «Калібр», «Кинджал». Їх не чути. Власне «Калібр» і пролетів по розвіднику. Він відчув спалах – ракета прилетіла в сусідній будинок, і їх засипало осколками, бетоном і склом. Всі, хто там був, отримали поранення, двоє загинули. 

Лікувався військовий в Харкові та Києві. У нього були множинні поранення голови, переломи черепної частини, щелепи. Найгірше, що осколки витягали з двох очей, зашивали голову. На щастя, зір вдалося зберегти. 

Він каже, що на перемогу працюють всі, не тільки ЗСУ. Волонтери, люди, які передають місцезнаходження ворожої техніки. Це таке національне єднання, і воно дуже сильне. Такого не було навіть у 2013 – 2014 роках. Воно, каже розвідник, додає серйозної мотивації боротися далі.

Ігор Дашко із Львівщини мріяв бути прикордонником, пишався тим, що українець, і до останнього боронив рідну землю від російських окупантів.

В Національну академію Держприкордонслужби вступив із другої спроби. Тоді було правило, що прикордонників із заходу України відправляли служити на схід. Так Ігор потрапив у Донецький прикордонний загін, до Маріуполя. Ще у студентському гуртожитку він повісив у кімнаті червоно-чорний прапор, вважаючи його символом визвольної боротьби українського народу за незалежність.

Прикордонник двічі брав участь в Антитерористичній операції на сході. Коли перебував там уперше, з квітня по грудень 2015-го, де спільно з військовими ЗСУ відновлював контроль на ділянках кордону Донецької та Луганської областей, із побратимами потрапив в оточення. Сепаратисти перекрили все постачання, тож хлопцям довелося відступати через російський пункт пропуску.

У січні 2022 року, напередодні повномасштабної війни, він знову повернувся у Маріуполь, щоб завершити контракт і піти на пенсію. Залишалося пів року…

9 квітня підрозділ, у складі якого був 44-річний підполковник Дашко, разом із побратимами із Сил оборони стримував ворожі окупаційні війська росії на одній із визначених ділянок Маріуполя. Під час спроби противника прорвати оборону прикордонник прикривав відхід товаришів на запасні позиції. Він уже був тяжко поранений і, щоб не потрапити в полон самому та не дати ворогові захопити радіостанцію, підірвав себе гранатою, а в радіоефірі пролунали останні його слова: «Слава Україні!»

«Те, що останніми словами Ігоря були «Слава Україні!», це однозначно про нього. Він справді любив Україну понад усе, захоплювався визвольним рухом. Ще на початку 2000-их приїжджав у вишиваних сорочках на схід. Тоді там це не дуже позитивно сприймалося, але він цим пишався – що він із Заходу України», – зазначили побратими загиблого Героя. 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.