Викликайте вассерфюрера. 10 водогінних лайфхаків середньовічних львів’ян

8411 0
Як місто забезпечувало себе водою без «Львівводоканалу»: гравітаційні водогони, кумівство, хабарництво й економія.

Жити в умовах відсутності води – мистецтво, яке львів’яни опанували досконало. Ще десять років тому ми дивували приїжджих, поспішаючи ввечері додому, аби «зловити воду», та сумлінно набираючи щоранку денний запас. Тепер водопостачання наче й цілодобове, одначе повідомлення про відключення гарячої (а часом і холодної) води з’являються на Tvoemisto.tv щодня.  

Ми вирішили повчитися мудрості у предків, які понад шістсот років тому збудували перший на теренах України гравітаційний водогін. Уважно прочитали книжку львівської дослідниці Христини Харчук «Водогін міста Львова від початку XV ст. до 1939 року» та вибрали кілька підходів, які застосовували мешканці нашого міста до появи «Львівводоканалу», аби бути з водою.

Селитися біля струмків. Кмітливі предки користались із природної властивості води текти згори донизу й будували водогони від джерел, вищих за їхні оселі. Перший львівський «водогін» –  струмок, який за князівських часів вільно тік із джерела на Високому Замку повз подвір’я містян. Вийшов за браму – набрав води. «Львів у XVI і XVII століттях забезпечувався водою з джерел і струмків, які текли з Личаківських узгір’їв, Кульпарківської гори, околиць сьогоднішньої Погулянки і узгір’їв, розташованих на давньому Янівському тракті», – йдеться у книжці. Отже, якщо ви плануєте придбати житло, спершу спитайте девелопера, чи є в околицях струмки.

Викликати носиводу, або вассертреґера. Так у Львові чотирнадцятого століття називались люди, що розносили і продавали воду вроздріб; гуртові продавці з діжками мали назву возиводи, або вассерфюрери. Щоправда, їхні недешеві послуги могли дозволити собі лише заможні львів’яни. Попит на воду зріс, коли Львів отримав маґдебурзьке право, що дозволяло кожному містянинові варити пиво. Ще одна причина, що змушувала звертатись до вассертреґерів – небезпека пожежі: треба було завжди мати чималий запас води, щоб у разі чого залити вогонь.

Нікому не казати, де водогін. «Як і всі водогони середньовічної Європи, збудований на початку XV століття львівський водогін прокладали в особливій секретності, – пише Христина Харчук. – Документів, які б засвідчували точне місцезнаходження водогінних споруд, не виявлено. У водну систему міста втаємничували невелику кількість осіб, водогінну мережу суворо засекречували». Така секретність – і, до речі, суворі покарання для тих, хто її порушить – пояснювалась міркуваннями безпеки: під час війни ворог міг перекрити місту воду, знаючи, де зариті керамічні труби водогону. Можливо, цей самий принцип спрацює й тепер.

Подружитися з рурмайстром. Людей, що опікувались водогоном середньовічного Львова – рурмайстрів – весь час звинувачували в тому, що зараз назвали би «блатом». Конкуренція за воду в місті була величезна, тому кожен прагнув подружитися з рурмайстром і отримати на пару кубометрів більше за сусіда. «Крім того, не треба забувати, що водогін був призначений для повноправних громадян міста, згідно з маґдебурзьким правом – католиків, що підлягали міській юрисдикції. Інші категорії мешканців міста обмежували в доступі до водогонів. Лімітували споживання води вірменам, євреям, русинам, що жили під гродською, замковою або старостинською юрисдикцією, а також міському духовенству і шляхті, яка взагалі не платила податків», – йдеться у книжці.

Піти на державну службу. Митися в лазні за тих часів коштувало грошей, проте замковим слугам – себто тим, що працювали в апараті тогочасної держадміністрації, вона ж військовий округ – дозволялося двічі на місяць ходити до приватної лазні безкоштовно.

Скинутись на приватний водогін. Львів’яни, що належали до всіх цих обмежених у доступі до води категорій, могли будувати собі власні водогони – як, наприклад, зробив багатий вірменин Івашко 1568 року. Щоправда, на це потрібен був дозвіл від міської ради та окремий від короля, а за приватними водогонами наглядали міські рурмайстри, які вказували власникові на необхідність ремонту. Сусіди також мали право голосу. Наприклад, коли домініканський монастир проклав собі трубу від джерела на Личаківській, міщани протестували, бо «водогін, на їхню думку, брав забагато води та псував не тільки вуличну бруківку, а й міські мури». До речі, для приватного водогону може придатись акведук, який спроектували для Львова німецькі студенти.

Шукати милосердного рурмайстра. Хоча в тексті присяги рурмайстра, що зберігся з початку XVII століття, є слова: «Буду старатися подавати достатньо чистої води для всіх цуґів (труб) цього міста, а для цих цуґів буду добрим, пильним сторожем і майстром. Буду старатися направляти цуґи і без дозволу панів райців не буду нікому воду роздавати, забирати або давати, ані торгувати нею не буду», насправді рурмайстер розподіляв воду між оселями львів’ян за принципом «хто йому більше дасть, той більше отримає». У Львові навіть створили спеціальний антикорупційний орган, що наглядав за зловживаннями тогочасного водоканалу. «Однак і цей радикальний захід не вплинув на хабарництво, а навпаки, посилив його, створивши додаткове джерело для зловживань. Рурмайстри… перекривали воду до будинків, де варили мед або пиво, потім дозволяли підпільно підводити воду і потім вимагали за це хабар», – змальовує історик загалом знайому нам картину, додаючи, що «серед рурмайстрів були і порядні люди, здатні на милосердні вчинки». До речі, спершу на відповідальну посаду рурмайстра воліли запрошувати іноземців; уже потім виникли династії.

Вирити свою криницю. Їх у Львові було чимало, хоча доритися до води, не забрудненої міськими нечистотами, в середмісті було нелегко. Та навіть на Високому Замку була криниця завглибшки кількасот ліктів (отже, не менше 100-150 метрів), про яку в давньому джерелі написано, що коштувала вона чималих сил і грошей, але принесла місту велику користь. Особливо важливими криниці ставали під час облоги, коли вороги перерізали водогін. Передмістя, де водогону не було, брали воду переважно саме з криниць, а щоб чистити їх або вирити нові, мешканці вдавалися до краудфандингу. Фонтани на Площі Ринок також живилися з криниць, і люди брали з них питну воду.

Не допомагають середньовічні способи? Спробуйте самонавіювання. Забивши у Google словосполучення «митися шкідливо» будь-якою з відомих вам мов, ви начитаєтесь історій і про європейців, які ще порівняно нещодавно милися двічі на рік, і про видатних людей – Мао Цзе Дуна, Карла Маркса та різних королів – що нехтували гігієною, і про результати численних досліджень, які доводять, що зловживання водою з милом шкодить здоров’ю. І навіть історію про дідуся з Ірану, який не мився з 1957 року. Втім, попри популярність образу немитого середньовіччя в сучасній пресі, факт, що публічні лазні й купальні у Львові користувались великим попитом із XIV століття.

Ощадливіше ставитись до води. Вода у давньому Львові завжди була дорогим і обмеженим ресурсом. Власне,  й до лазні ходили, бо помитись там виходило дешевше, ніж наповнити дерев’яну ванну водою, нагрітою на вогні. Львів’яни платили за користування водогоном «рурне» й «водне», а тих, хто затримував виплати, безжально відрубали від системи. Й навряд чи тоді навіть бурґомістр міг дозволити собі витрачати 150-300 літрів чистої води щодня, як сучасний пересічний українець.

 

«Твоє місто»
Фото з відкритих джерел
 

Міські акценти

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!