Фото: dt.ua

Фото: dt.ua

«Я не хочу, щоб мій син мусив виходити на Майдан»

1571 0
На Форумі видавців польська письменниця, львівський підприємець і колишній в'язень Кремля дискутували про те, як Україні вирватись із циклу революцій.

«Я сподіваюся, що в Україні більше не буде Майданів. Не хочу, щоб мій син мусив туди виходити, щоб знов виборювати свободу», – говорить львівський підприємець і громадський діяч Ярослав Рущишин, який був учасником студентської революції 1990 року і Помаранчевого майдану.  Чому ж громадські виступи, які траплялися в Україні вже тричі, вражаючи світ, не дають суспільству й державі достатньо енергії, аби довести зміни до кінця? Про причини й наслідки українських (недо)революцій пише у своїй книзі репортажів «Вбити дракона. Українські революції» польська письменниця Катажина Квятковська-Москалевич. Книжка вийшла в українському перекладі 2017 року у видавництві «Човен». Разом із Ярославом Рущишиним та львів’янином Юрієм Яценком, який був на Майдані і рік провів в ув’язненні в Росії, вона зустрілась у межах 24-го Форуму видавців, аби з’ясувати, чи рухаємось ми до правової держави.

Чи змінились українці після Революції гідності? Відповідати на це запитання поки що зарано, – каже Катажина Квятковська-Москалевич. –  Я не була в Україні з 2015 до кінця 2016 року. Коли ж знову сюди приїхала, то зауважила, що загальна свідомість українського суспільства зросла. Як і мої українські колеги-журналісти, я помічаю, що люди після революції 2013-2014 років почали заново відкривати для себе Україну.

Та є речі, які досі засмучують. Я відвідала Харків, де навчалась багато років тому, й зустрілася там із місцевою активісткою. Коли я запитала її, чому досі не розкрито замах на харківського міського голову Геннадія Кернеса, вона відповіла: це не дивно, адже замах був замовним. І подейкують, що замовником був Арсен Аваков. «Міністр внутрішніх справ? І вона так спокійно про це говорить?», – подумала я.

Тому я запитую себе: чому в Україні досі не сформована нова політична еліта? Чому повторюється ситуація, яку ми бачили після Помаранчевою революцією, коли прірва між суспільством і політичною елітою зростає, хоча революція мала цю прірву ліквідувати?

Я працюю з минулим, але зі специфічним минулим: не розповідаю того, що було, а фіксую пам’ять своїх героїв. Говорити про майбутнє я боюся, але можу спробувати зробити висновки на підставі того, що почула від людей. Уперше про те, що може бути ще одна революція, я почула 2014 року. Тоді сказали, що наступна революція почнеться з того, що хтось кине гранату до сесійної зали Верховної Ради. Я помітила, що привид наступної революції асоціюється з насиллям і кровопролиттям.

Немає країни, де б ціле суспільство брало участь у державотворенні. Для Центральної Європи приклад України, де така кількість людей бере активну участь у цьому процесі й бере на себе відповідальність, є унікальним. Проте потрібні державні інституції, аби підтримати ці дії.

Коли сепаратисти захопили Слов’янськ, самозваний мер Пономарьов пішов на місцевий ринок і пообіцяв продавцям, що замість 300 гривень за ятку вони платитимуть 150. Більшість людей підтримали його, купившись на цю вигідну пропозицію. Зараз у Слов’янську активісти, які не хочуть, аби хтось чужий знов прийшов до їхнього міста вбивати за абстрактну ідею, думають, для чого й чому ці люди продали країну – в метафоричному сенсі – за 150 гривень. Про це потрібно говорити, аби дати відповідь на питання: що зробити, аби такого більше не було?

Розвиток нашої держави напряму залежить від суспільства, – вважає активіст, радник Міністра закордонних справ України Юрій Яценко. – Від тієї частини суспільства, яка знаходить механізми впливу на політичні процеси. Поступово наше громадянське суспільство росте й розвивається.

Як людина раціональна, я не вірив у перемогу Революції гідності. Янукович мав забагато влади, забагато ресурсів. Майданівська опозиція домовилася з Януковичем, навіть міжнародна спільнота це зробила. Те, що люди сказали «ні» і їх не змогли розігнати, для мене є дивом громадянської свідомості. Таке саме диво сталося в моєму житті, коли я не вірив, що мене визволять із російського ув’язнення. Я людина скептична і прагматична, але я вірю в чудо. Саме Україна має великий потенціал це чудо творити.

Люди, віддавна вірні Росії, залишилися при своїх посадах і статках. У будь-який момент вони можуть використати цей ресурс, щоб «розбавити» нашу владу. Наша ж влада часто зловживає згадкою про війну, списуючи свої прорахунки на російську агресію. Вони просять людей не виходити на акції, бо це, мовляв, загрожує інтересам держави. Ніхто особливо не протестував проти кількох генпрокурорів, хоча суспільству вони не надто подобалися. Якби ми вийшли й не погодились із цими призначеннями, навряд чи Росія напала б на нас, але влада була би змушена до нас прислухатися.

Потрібні люди, готові працювати для країни, яким не ліньки буде контролювати владу. Але наше суспільство не є достатньо активним. Після Революції гідності небайдужих людей стало набагато більше, але досі багато є впевнених у тому, що від них нічого не залежить.

Я хочу зачепитися за слово «революція», – говорить підприємець Ярослав Рущишин. – Це пішло від Геракліта, який сказав, що все тече і змінюється. Платон підхопив це і сказав, що все не туди тече. Нам потрібно повернути цю течію – революціонувати.

Такі громадянські акти, як Майдан, я порівнюю з біологічним явищем ароморфозу. Це розвиток нових властивостей організму як відповідь на нові обставини. Перша революція – студентська, або революція на граніті – мала чіткий вектор на незалежність. Під час другої – Помаранчевої – ми зафіксували свободу слова. Під час третьої революції люди збудували горизонтальні зв’язки і зрозуміли, що гідність не продається.

Якщо дослухатись, наприклад, до професора Ярослава Грицака, можна вважати, що революція програла. Якщо розглядати те, що відбулося, як ароморфоз, то позитивні зміни є. Ми вже на новій сходинці розвитку нашого суспільства. Раніше люди у критичних ситуаціях ставали на коліна і просили допомоги в Бога. Революція гідності це змінила: ми відчули відповідальність за своє життя.

Ми вже дуже довго намагаємося зрозуміти, що треба зробити, аби не було наступних революцій. Проблема полягає в довірі. Довіра забезпечує нам нарощення соціального капіталу – здатності великої кількості людей єднатися заради спільної мети.

Поки що ми не змогли побороти корупцію. Але є дослідження розвитку посттоталітарних країн, яке свідчить про те, що корупція спершу завжди зашкалює, а після тридцять дев’ятого року спадає. Ось вам і біблійні сорок років блукань у пустелі. Рано чи пізно в нас це однаково трапиться.

Марта Кобринович

Фото Марини Верещаки