«Я просто дякую Богу за кожен день»: львів’янин про свої особливості, дружбу та роботу

4838 0
Олександру Малєву – 26. Він любить музику гуртів «Океан Ельзи» та «Скрябін». Багато читає та інколи пише власні вірші. А ще хлопець має багато мрій і … неповносправність. Спеціально для Tvoemisto.tv Сашко розповів про те, як він вчився спілкуватися з людьми, шукав собі роботу і чому батьки для нього залишаються найкращими друзями.

Про Червоноград і навчання

Попри те, що Сашко народився у Червонограді і мешкав там 24 роки, спогадів про рідне містечко у нього зовсім небагато і вони переважно стосуються навчання:

«Я народився у Червонограді. Після школи я вчився у «Вищому професійному училищі №11» в Червонограді. Там я здобував спеціальність «оператор комп’ютерного набору та верстки». Навчався я там три роки і мені подобалося, бо там були і звичайні пари, і практичні заняття: ми працювали із різними програмами. Я добре вчився.

Ще я вчився Червоноградському навчально-консультацiйному пункті Львiвського iнституту МАУП  на юриста, але там була маленька група і ця спеціальність мені не дуже подобалася. Я закінчив навчання, але то не моє».

Про Львів як місто-мрію

Коли хлопець починає говорити про Львів, то настрій його автоматично змінюється. Приходить розуміння, що із таким захопленням про місто може говорили лише людина, яка його відверто любить і того не приховує:

«У мене у Червонограді були труднощі із роботою: містечко невелике, а тому роботу знайти було дуже важко. І ми з батьками вирішили трохи змінити спосіб життя.

У мене була така мрія – я хотів жити у Львові. То моє улюблене місто на цій Землі. Мені подобається його атмосфера, вулички, люди. Саме тут я відчуваю, що люди мене помічають. Батьки спочатку не говорили мені, що купили квартиру в Брюховичах – хотіли зробити сюрприз до дня народження. Але потім все ж зізналися. Ми переїхали, зробили ремонт і почали шукати підробіток.

Зараз у нас є квартири у Червонограді та в Брюховичах. Тому батьки часто їдуть до Червонограда, а я у Львові залишаюся сам.  Мені подобаються центральні вулиці міста, Високий Замок, Ратуша, Стрийський парк. Мені дуже добре тут».

Про роботу й «Емаус»

Сашко не любить пригадувати свої спроби знайти роботу у Червонограді, бо, мовляв, то маленьке містечко, де «все про всіх знають». І заробляти на життя у тому місті йому не вдавалося. Проте нині хлопець пишається своєю роботою:

«Я пробував знайти роботу в Червонограді. Починав з найменшого – розклеював різні оголошення по місту, із 7-ї чи 8-ї години ранку і до обіду. Але із того нічого не вийшло.

У Львові за допомогою спільноти «Емаус» тато знайшов вакансію оператора з комп’ютерного набору. Ми поїхали із ним в УКУ, де я пройшов співбесіду, і мені запропонували підробіток. Там я створював онлайн-каталоги і виконував роботу, яку мені довіряли. Після цього моє життя почало помаленьку налагоджуватися.

Зараз у мене вже інша робота, у  фірмі  «Нестле Україна». Із цією роботою мені теж дуже допомогли друзі з «Емаусу». Спочатку  я пройшов стажування, а потім почав працювати на постійній основі. Мені пояснили специфіку роботи, розказали про обов’язки і закріпили за однією із працівниць. Зараз маю два робочих дні на тиждень: у четвер та п’ятницю. Я переважно сортую документи і вношу їх в електронну базу даних.

Те, що я роблю, мені дуже подобається. Я люблю працювати із комп’ютером. Я можу сказати, що тої зарплатні, яку я отримую, мені вистачає на життя. Я не тільки себе забезпечую, але й трохи допомагаю батькам, бо вони обидвоє вже на пенсії. Тато мій працював гірником на шахті у Червонограді, а мама – вихователем у дитячому садку».

Соціальний працівник «Емаусу» Віра Козак, яка працює безпосередньо із Олександром Малєвим, каже, що роботою Сашка у компанії задоволені. «Завдання, які зараз виконує Сашко у Філії «Нестле Україна» – саме те, що він може робити і те, що йому подобається. Щодо відгуків про Олександра його співпрацівників, то я не чула нічого поганого. Казали, що він старається. Звичайно, Сашко, як асистент підрозділу кредитного контролю, виконує одні з найпростіших завдань. Але там все-одно би мала бути людина, яка би ці завдання мала виконувати. І це може виконувати наш Сашко. Єдине, чим Олександр вирізняється від інших – це повільним темпом роботи, і можливо, цей темп завжди таким буде. Але Сашко працює наполегливо і віддано – це я точно знаю», – зауважує Віра Козак.

Про «нове» життя

Протягом усієї розмови хлопець розповідає, скільки можливостей у нього з’явилося після переїзду до Львова. Каже, що тут справді може займатись тим, що йому до вподоби:

 «У театрах я буваю не часто – більше люблю музику. Ходжу на різноманітні концерти. У Червонограді я такої можливості не мав. До нас дуже рідко хтось приїжджав. У Львові я маю змогу потрапити і на концерти, і на фестивалі.

Я вже двічі був на концерті гурту «Океан Ельзи». І на концерті пам’яті Андрія Кузьменка минулого року, бо мені дуже подобається його творчість. На музичні події ходжу переважно сам.  Але нещодавно почав захоплюватися футболом: був там із другом і татом.

У дитинстві я мріяв стати відомим музикантом і навіть ходив до музичної школи, де закінчив клас фортепіано. Зараз вже не практикую, бо то було у 10 років. Але робота, якою займаюся зараз, мені теж дуже подобається». 

Про друзів, батьків та «друзів-батьків»

Коли розмова заходила про друзів, Сашко постійно відвертався, щоб не показувати сліз, що наверталися на очі. Але хлопець не приховував, що це для нього – болюча тема:

«Дуже довгий час у мене не було друзів взагалі, доки я не став відвідувати одну спільноту при церкві у Червонограді. Туди піти мені порадила мама. Спочатку мені було важко звикнути до нових людей. Я був дуже замкнутий. Але поволі почав до них звикати. Мені тоді було десь 22 роки.  Я й досі час від часу туди їжджу, бо більше друзів я й не маю.

Батьки завжди найбільше допомагали підтримкою. Вони завжди мене вчать усьому, чого я не можу чи не вмію. Вони для мене найкращі друзі.

Один раз чи двічі на місяць в «Емаусі» відбуваються спеціальні зустрічі. Наприклад, останнього разу ми ходили у Театр імені Марії Заньковецької. Мені дуже сподобалося. Також час від часу відбуваються спеціальні зустрічі, на яких ми обговорюємо різні серйозні речі, те, що кого турбує. У Львові я спілкуюся із тими, хто мені допомагає з роботою в «Емаусі», а більше – ні з ким.

На роботі маю доброго знайомого, з яким ми тісніше спілкуємося, а з іншими колегами, переважно, тільки вітаємося».

Своєрідна відчуженість і небажання іти на контакт із оточуючими є особливістю людей з ментальними хворобами. Але якщо зуміти знайти до них підхід, то вони можуть стати вірними друзями. Про це розповідає і соціальний працівник «Емаусу», яка працює безпосередньо із Сашком, Віра Козак: «Сашко – дуже добра і чуйна людина, тільки, щоби це у ньому побачити, треба бути до нього уважним. Якщо обійти певні обмеження Сашка і знайти до нього підхід, то й спілкування з ним виявиться простим і цікавим. Працювати із Сашком легко у тих сферах роботи, в яких він компетентний, або ж, які його дуже цікавлять».

Про мрії і бажання жити

Попри все, Сашко не боїться мріяти, дивиться у майбутнє із надією і дякує за кожен прожитий день:

«Мрію поїхати десь за кордон. Дуже хочу потрапити в Португалію, бо там колись працював мій тато. Я почав цією країною цікавитися, і вона мені сподобалася.  Я вже від тата трохи навчився говорити по-португальськи: вітатися, питати як справи тощо. Трохи краще знаю англійську мову, але теж не геть добре.

 Я просто насолоджуюся життям і дякую Богові, що мені його дав. Прошу у Нього ще більше днів і щасливих моментів. Я просто живу, щоби було багато хороших спогадів».

 

Розмовляла Наталія Середюк

Фото – Богдана Ємця

 

 

Інтерв'ю Твого міста