Від ідеї завдяки вірі в зміни, чіткому дотриманню задуманого і копіткій роботі цей проєкт за 12 років переріс у Дитячий Центр Здоров’я ім. Анни Мазуренко. В цій клініці дотримуються принципу, що ментальне здоров’я не менш важливе, аніж фізичне, дбають не лише про дітей, а й про всю сім’ю, працюють для запобігання виникненню проблем, використовуючи унікальні світові методики. Як ця клініка стала такою, якою є тепер, що пропонує своїм пацієнтам і над втіленням яких проєктів працює, Tvoemisto.tv розповів педіатр, генеральний директор Дитячого Центру Здоров’я ім. Анни Мазуренко Антін Кушнір.

Насамперед розкажіть про ідею створення вашого Центру.

Ідеї створення цього центру 12 років. Я працював лікарем-педіатром в «чорнобильській» лікарні. І отримав пропозицію в складі української делегації відвідати й ознайомитися з роботою Центру сімейного консультування у Санта-Моніці, передмісті Лос-Анджелеса, в штаті Каліфорнія, з’ясувати, чи подібна модель була б корисна в Україні. Там ми побачили, як за допомогою інноваційної моделі коучингу американці намагаються вивчити проблеми ментального здоров’я сімей і змінити напрям виховання дітей, аби вони не мали проблем у дитинстві, зростали добрими громадянами США і мали добре ментальне здоров’я.

Ми аналізували цю модель, і для нас вона виглядала трохи нереалістично, бо там довіру будували на взаємостосунках сім’ї з лідером, який проживає в цій громаді. Тобто це своєрідний коучинг для лідерів громад. Ми, українці, хоч і вміємо об’єднуватися, але в мирний час стараємося бути окремо, мати своє оточення, свої межі, простір. Нам тяжко довіритися комусь, сусіду, який краще знає, як правильно виховувати дитину. В нашому суспільстві молоді батьки, котрі вибирають стратегії виховання і зростання здорових дітей, більше дослухаються до бабусь, дідусів, зрештою, до педіатрів.

Аналізуючи модель, яку нам представляли в Америці, ми розуміли, що в нас потрібно будувати роботу довкола педіатрів, яким люди зможуть довіритися. Ми дуже хотіли вміти вирішувати проблеми не лише фізичного здоров’я, але й ментального. Але ми, педіатри, не маємо методик допомоги, ними володіють психологи. Тому майже два роки шукали, як правильно побудувати Центр допомоги дітям не лише з фізичними проблемами, але й психологічними. Здається, в 2012 році мене запросили відвідати клініку в Філадельфії, де я пройшов стажування завдяки Українській федерації Америки – одній із найбільш досвідчених, давніх і великих діаспорних організацій США для українців. Тоді я ознайомився з роботою клініки 11-ої вулиці, яка поєднує допомогу і має вплив як на фізичний, так і на психологічний розвиток дитини і сім’ї. Цим Центром у Філадельфії управляють винятково медичні сестри. Міжпрофесійність пронизує всі програми допомоги сім’ям: медсестра, лікар і психолог працюють як рівноцінні партнери, одне ціле у лікувальному процесі. Нам, мені цього не вистачало. Я мав досвід роботи в стаціонарі, куди пацієнти звертаються з важкими проблемами. Це складно, але, маючи команду фахівців, які працюють з тобою, відчуваєш себе міцнішим, аніж коли працюєш індивідуально, на первинній ланці з сім’єю.

Здавалося, що в стаціонарі тяжко працювати, але ні – там є велика команда. Аби побудувати роботу із сім’ями, які можуть потребувати не лише фізичного впливу, але й допомоги з ментального здоров’я, треба будувати амбулаторну практику. Ми шукали, як створити таку модель, і знайшли. Тут усе повністю пронизане фаховістю, професійністю і любов’ю до пацієнтів.

Мені особисто було не зрозуміло, чи прийдуть до нас пацієнти, якщо говоритимемо, що в нас є Центр ментального здоров’я, бо я мав досвід, що не прийдуть. Ми консультувалися з експертами, фахівцями в цьому напрямку і вирішили, що первинною особою, котра зустрічатиме пацієнтів, сім’ї, має бути людина, довіра до якої вже побудована, – лікар-педіатр. Тому сім’я, котра приходить до нас на прийом, іде до лікаря-педіатра і вже у нього дізнається про інші послуги нашого Центру. Ми анкетуємо дитину на предмет не лише фізичного, але й психологічного здоров’я і у випадку, якщо вона потребує допомоги фахівців ментальної сфери, ми їх залучаємо до психолога.

Чому Центр назвали іменем Анни Мазуренко?

Анна Мазуренко була канадійкою українського походження. В п’ять років з батьками емігрувала до Канади після того, як більшовики вбили двох її братів. Вона прожила довге щасливе життя, досягла великих фінансових успіхів, була дуже активна в громадському житті української діаспори Торонто, Канади загалом. Підтримувала канадсько-українську парламентську програму, в якій я брав участь, фінансувала її. Вона створила фонд, який мав допомагати клінікам і добрим ініціативам в Україні, аби діти тут мали таку належну медичну опіку, як у США чи Канаді. По смерті залишила такий заповіт. Фонд Анни Мазуренко фінансово підтримав початок будівництва Центру, тож ми хотіли відзначити це ім’я, аби інші люди дивилися на приклад жертовності українки, яка далеко за межами України ніколи не забувала про Батьківщину. Зараз багато українців вимушені емігрувати, тікають до країн, де відчувають більшу безпеку. Переконаний, що через 10-20-30 років багато подібних людей повертатимуться в Україну – хоча б ментально чи таким способом, як це зробила пані Анна.

У вашому центрі заворожлива атмосфера: тут світло, кольорово, багато відвідувачів. Але так, напевно, було не завжди. З якими труднощами вам довелося зіткнутися при відкритті Центру? Як ви шукали і вибирали фахівців?

Коли ти щось створюєш, то мусиш це уявити так точно, щоби в голові мати дуже чітку картину. Ми почали будувати Центр сім років тому, і коли почали стукати молотки, я вже мав розуміння сьогоднішнього дня, в якому ми з вами перебуваємо, в якому є люди, допомога і розуміння, що це за Центр Мазуренко, що модель працює. Я мав цю чітку картинку і тішуся, що ви сьогодні тут.

Але ви добре питаєте, і цими питаннями, можна сказати, відкриваєте «рани», які були на початку створення Центру. Але тепер я розумію, що то були не проблеми, з якими важко справлятися, а виклики, з якими треба мати переконання, що справишся.

Виклики були різні, зокрема й організаційно-політичні. Це не нове приміщення, ми в стінах колишньої пральні в господарському корпусі «чорнобильської» лікарні. Нам дозволили створити Центр, але для того, щоб ми отримали рішення про викуп тоді ще напівзруйнованої будівлі, треба було провести сесію обласної ради, переконати депутатів. Зі 116 депутатів обласної ради я мав персональну зустріч із 76-ма. До кожного з них записувався на прийом, чекав, інколи й по дві години, часом це було після нічного чергування, тож я їхав з лікарні просто на сесію обласної ради або в приймальню депутата і переконував прийти. Треба було мати силу переконувати, мати відчуття того, що розказане мною справдиться, що ми здатні реалізувати це все. Це все у сукупності й дало результат, дозволило спротив перетворити на користь.

Ми мали підтримку від послів США і Канади, депутатської групи Львівщини у Верховній Раді, окремих політичних і суспільних лідерів, Українського католицького університету. Ми хотіли показати, що цей Центр буде інакший, працюватиме на засадах соціального підприємництва. Ми створювали таку модель, в якій лікарі, медсестри і психологи захочуть приходити і працювати. Коли ти в праці, яку любиш, коли хочеш іти на роботу, то ти точно працюєш заради більшого, аніж заробітна плата, і це відчувається. Тішуся за ту команду, яку ми тут створили.

З якими труднощами зіткнулися, коли шукали працівників? Які були критерії відбору?

Нам було дуже важливо, щоб люди, які прийдуть до нас, стали однією командою, мали однакові цінності, щоб вони бачили, візуалізували, куди ми рухатимемося в майбутньому, які ще компетенції кожен має здобувати. Ми стараємося, аби кожен відповідно до свого потенціалу зростав, вчився, вдосконалювався. Щосереди проводимо зустрічі колективу, на яких вчимося взаємодіяти командами, де лекції може підготувати медсестра, де вивчаємо актуальні теми психологічного здоров’я або ті, про які батьки найчастіше питають педіатра. Стараємося, щоби психологи, медсестри і лікарі вибудовували точки взаємодії, бо наш Центр має концепцію інтегрованої допомоги. Ми повинні думати не лише про проблеми фізичного здоров’я, а й про можливі проблеми розвитку психологічних процесів у сім’ї.

Основою нашої педіатричної команди є лікарі з багаторічною клінічною роботою в стаціонарі «Чорнобильської» лікарні. Власне завдяки досвіду д-ра Яреми Возниці, який очолює педіатричну службу Центру Мазуренко, ми змогли побудувати стандарти допомоги не лише при гострих захворюваннях, але й в проблемах розвитку та профілактики в педіатричній практиці.

Нам важливо за п’ять років спільної практики побудувати міцну команду, об’єднатися довкола неї, а не лише певних імен у ній.

Тому й назвали Центр ім’ям Анни Мазуренко. Часом трапляються смішні ситуації. У наш Центр час до часу телефонують і просять записати на прийом до Анни Мазуренко. Доводиться пояснювати історію клініки, що Анна Мазуренко не медсестра, лікарка чи психологиня, а людина, завдяки якій ми зробили перший крок до створення Центру.

Чи плануєте розширення? Чи буде ще одна така клініка?

Безумовно, розширення буде. Але як під час створення Центру, так і зараз ми переконані, що це не буде мережеве підприємництво, конвеєр, зростання статистики візитів і, відповідно, комерційного успіху Центру. Запланували й реалізовуємо в кінці п’ятого року своєї практики, аби ця модель поширювалася на інші заклади. Так, ми будемо мережувати, але не будівлі, не назви, а концепцію.

24 лютого в Україну прийшла повномасштабна війна, яка торкнулася кожного. Яким цей день був саме для вас, чим запам’ятався? Що було із плановими записами? Як відреагували працівники Центру, що говорили пацієнти, чи не боялися приходити?

Думаю, кожен із нас був неготовий попри те, що ми морально готувалися до того, що таке може статися. Був страх, певного роду панічні переживання. Аби зберегти команду, ми прийняли рішення, що ці перші дні не будемо працювати, лише подбаємо про безпеку своїх сімей. Але 24 лютого керівники підрозділів зібралися в клініці і вирішили чекати офіційної інформації від влади, що відбувається. Бо було багато різної інформації: заходить десант, захоплюють столицю, висаджуються в Гостомелі. Ці назви знову оголюють негативні спогади. Але в тих умовах треба було розуміти, чи не наражаємо ми пацієнтів на небезпеку, якщо заохочуватимемо їх приходити, чекатимемо їх тут. Водночас люди самі зрозуміли, що повинні дбати про безпеку своїх дітей, жінок, сімей. Більшість поїхала за кордон або з міста. Ми не працювали близько 48 годин, тоді кожен мав подбати про свою безпеку, а потім почали комунікувати між собою. Окремі фахівці, медсестри, лікарі казали: «Я хочу і готовий прийти. Можливо, хтось потребуватиме звернутися з гострою проблемою». Так ми створили чергову зміну, на яку люди могли приходити і безоплатно отримувати допомогу. І потрошки, з невеликим навантаженням відновили роботу клініки.

Чи відбувалися консультації онлайн, чи все ж таки люди хотіли очного спілкування?

Багато людей поїхали в країни, мов яких вони не знали, і не були готові. В більшості випадків консультувалися дистанційно, онлайн. Наші фахівці були готові до цього, попереджені, що таку допомогу треба надавати. Часом це було по 24 години сім днів на тиждень, особливо в наших психологів, які в перші дні відчули гостру потребу в тому, щоби поїхати на вокзал, куди прибувало багато людей зі сходу. Старалися максимально допомагати волонтерським службам, консультувати, їздили по центрах, де сім’ї зупинялися на ніч. Але психологи також люди, вони важко переживали ці історії з людьми. Окрім того, дистанційно допомагали окремим нашим співробітникам пережити цей складний час.

Чи змінилися через війну цінності й пріоритети у вашій клініці?

Ні, в нас нічого не змінилося. Ба більше, ми утвердилися в моделі, концепції того, що створили і що робимо тут. Ми сімейно орієнтовані, фахові, дбаємо, щоби дитина була не лише соматично, а й психологічно здорова. Це дало нашій моделі велике навантаження, розвиток, щодня все більше сімей звертаються по психологічну допомогу. За час війни ми здобули відчуття певності в тому, що все, що ми робили, виправдало себе. Ми всі зараз у стані активації, мусимо дбати про все довкола, на етапі піднесення. Але коли це закінчиться, матимемо зріз суспільства, яке потребуватиме дуже багато допомоги саме наших фахівців.

Окрім профільної діяльності, у вас багато різних благодійних проєктів. Розкажіть про них докладніше.

У нас є куток Христі. Вона підліток зі США, яка впродовж літа виготовляла браслети і продавала їх на благодійному ярмарку. 12-річна Христина збирала кошти собі на відпочинок на канікулах, назбирала близько тисячі доларів і вирішила віддати їх нашій клініці. Як подяку за це ми створили куток Христі, який для нас є нагадуванням, що дітей треба заохочувати з раннього віку, тоді вони виростатимуть підприємцями, успішними людьми, які розумітимуть, що їхній успіх має бути розділений з іншими людьми. Західний стиль виховання дітей, заохочення до волонтерства дозволяє виховувати відповідальність суспільства, людей, які потім працюють, знають, що треба жити не одним днем, а дбати про майбутнє.

Наш Центр заснований на засадах соціального підприємництва, низку послуг надаємо за заниженою вартістю, безоплатно або шукаємо внутрішні ресурси, щоби покрити витрати сім’ї на отримання конкретної спеціалізованої допомоги. І щоб ця модель була стійкою, при клініці створили благодійний фонд «Інститут розвитку сім’ї і дитини». Він дбає про проєкти громадського здоров’я, допомагає долати нерівність сімей, які не здатні оплатити послуги з якісної допомоги в ментальному і фізичному здоров’ї. Організація допомагає впроваджувати освітні проєкти для медсестер, лікарів і психологів.

Ми запровадили проєкт допомоги сім’ям Героїв Небесної Сотні. Це психологічна опіка, консультування батьків, сімей, дружин Героїв.

На першому році існування Центру почали проєкт допомоги військовим та їхнім сім’ям із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Якось у Філадельфії на одній зустрічі до мене підійшов ветеран збройних сил США українського походження, бо в них є цілий комітет ветеранів-українців, і сказав: «У вас в Україні після 2014 року триває АТО, напевно мало б бути багато звернень по допомогу військовим із ПТСР. Ми допомагаємо кільком центрам і не дуже бачимо відповідність того, скільки передаємо допомоги, фактично не бачимо звернень тих військових. Чому так, маєте пояснення?»

Я відповів, що в нашому суспільстві у цей час, як великою мірою й зараз, сфера ментального здоров’я досить стигматизована. Мати проблему психічну, мати потребу звернутися по допомогу до психолога чи до психотерапевта виглядає як певна слабкість. У військових це загострене, бо вони не можуть бути слабкими. Думаю, це спадок пострадянської системи психічного здоров’я, методів долання психологічних проблем. Це не давало людям розуміти, що їхня проблема не в таблетках, лікуванні лікаря. Що треба звернутися по допомогу до психолога.

Тому запропонували створити в нашій клініці проєкт, програму, де будемо надавати допомогу не батькам-військовим, а дітям. Це був спосіб, щоби тато-військовий прийшов у клініку. Ми запропонували безоплатну допомогу дітям, вони потрапляли на програму для сімей АТОвців. Діти могли пройти скринінг, і якщо ми виявляли якісь проблеми, то пропонували роботу з логопедом, психологом, педіатром. Частиною цієї роботи було анкетування матерів і батьків цих дітей. А далі вже працювали з батьком із можливим ПТСР і подібними проблемами.

Які благодійні проєкти маєте для ВПО?

Ми впровадили програму допомоги внутрішньо переміщеним особам. Діти і батьки, котрі потребували консультативної допомоги, могли прийти в клініку і отримати цю допомогу з 80-відсотковою знижкою. Часом за рішенням психолога чи лікаря можна було організувати безоплатну консультацію для сім’ї. Щоби потрапити до цієї програми, потрібна лише посвідка внутрішньо переміщеної особи.

Ми здійснювали транспортування й евакуацію пацієнтів на Захід, в країни, де їх чекали на лікування, реабілітацію. Були притулки, які забирали людей, що втратили житло. На початку війни в держави і волонтерів не було багато можливостей здійснювати фахову допомогу при транспортуванні. Кажу не про транспортування. В клініці є підрозділ фахівців невідкладної медицини, які мають багаторічний досвід допомоги людям у важких клінічних станах. Ми відчували, що в цей час можемо більше зробити, тож розвинули медичне транспортування пацієнтів і постраждалих за кордон. Повертаючись назад, контактували з волонтерськими ініціативами, клініками і постачали благодійну допомогу в клініки України – обласну дитячу лікарню Миколаєва, київський ОХМАТДИТ.

Розкажіть історію сім’ї, яку ви допомагали евакуйовувати за кордон на лікування.

Це постраждалі від російських військових у Бучі та в Ірпені. Все відбувалося дуже швидко. Ми перевозили тих пацієнтів до Рима. Якщо пам’ятаєте, ЗМІ висвітлювали візит Папи до українських дітей. Так ось, одна наша команда якраз доправила туди дітей. Такі евакуації не забуваються, бо діти втрачали своїх батьків. Вони їхали зі своєю пам’яттю, але дивувало, що без емоцій. Напевно, ще не опрацювали проблему. З такими проблемами нам доведеться далі працювати – цілому суспільству і нашим фахівцям з ментального здоров’я.

Які інноваційні проєкти втілюєте в клініці Анни Мазуренко?

Це проєкт, який передбачає, що медсестри первинної ланки, які працюють поруч із лікарем, беруть участь у скринінгу та консультуванні пацієнтів, можуть робити це самостійно. Вони отримують більше компетенції. Від створення Центру ми бачили, що маємо три рівноцінні напрямки роботи. Один із них – розширення повноважень медсестер.

Торік ми взяли участь в гранті. З-поміж десяти клінік Центр Анни Мазуренко –  єдиний приватний, що виборов право участі в пілотному проєкті «Медсестра з розширеними повноваженнями», який в Україні реалізовує українсько-швейцарський проєкт. Він передбачає, що медсестра може проводити консультативні візити пацієнтів, приймати звернення самостійно. Вона може ділитися досвідом, здобутим під час прийомів і роботи з пацієнтами, з медсестрами іншої клініки і таким чином створювати групу рівних серед медсестер, поширювати принципи колегіальності між фахівцями, медсестрами, психологами на інші заклади. Цей проєкт розпочався минулого року, але ми надихалися досвідом клініки 11-ої вулиці Філадельфії, якою повністю управляють медсестри.

Маємо добре менторство від професорки Шерил Портвуд із медсестринського коледжу Дрексельського університету у Філадельфії. Тож із перших днів створення клініки дуже велику увагу приділяли освіті, навчанню і міждисциплінарній взаємодії медсестер з іншими фахівцями.

Цей проєкт уже втілений в клініці. Скільки медсестер взяли участь в ньому і вже виконують ці функції?

Зараз в проєкті активно працюють три медичні сестри, які більше наділені повноваженнями у нашій клініці: можуть вести прийом самостійно, мають виділений час, коли це роблять, у них є свій кабінет, печатка медичної сестри.

Я би хотів, щоб усі наші медсестри, котрі працюють з пацієнтами поруч із лікарями, могли бути підготовлені до індивідуального введення пацієнтів. В майбутньому сподіваємося, що цей досвід стане багажем знань, яким ми ділитимемося з іншими закладами, клініками та медсестрами в різних освітніх проєктах, зокрема в новоствореному Центрі симуляційного навчання, де впроваджуватимемо програму медсестринства.

Чи отримали ви фідбек від державних та приватних клінік щодо впровадження такої інновації?

Два-три тижні тому у Львові тривала конференція, де заклади, які взяли участь в цьому проєкті, ділилися своїми здобутками, тим, з якими труднощами вони стикнулися і якими є перспективи розвитку автономізації медичних сестер. Наш заклад доволі достойно виглядав на цьому тлі, ми ділилися перспективами розвитку в майбутньому напрямку медсестринства. Мушу сказати, що в цьому проєкті наша клініка була своєрідним флагманом, бо ще задовго до цього ми приділяли увагу розвитку медсестринства. І проєкт це тільки підсилив, систематизував. Два роки тому ми проводили школу медсестринства з вакцинації, і по тому, скільки було охочих взяти участь у ній, скажу, що фідбек у нас позитивний. І державні, і приватні заклади у Львові скеровували до нас медсестер, які здобували знання завдяки лекціям, практичним заняттям, підготовленим нашими фахівцями, медсестрами.

Ми добре поінформовані щодо розвитку медсестринства в Україні. Два роки тому проводили міжнародне дослідження спільно з дослідниками з Грузії та Вірменії в проєкті NEST – Nurse Empowerment Stronger Together.

Досліджували кілька складових роботи медичних сестер: задоволеність їхньою працею, можливість професійного зростання, неформальної та формальної освіти. Також досліджували безперервність медичного догляду пацієнтів в Україні, Грузії, Вірменії – яка частина і роль у цьому процесі належить медичній сестрі. За час незалежності України таке якісне дослідження провели вперше. Ці знання і для управлінців, і для нашого Центру є доказом того, що розвитку медсестринства найближчим часом має бути приділено багато уваги, і ми повинні над цим працювати.

Спільно з Фондом у галузі народонаселення ООН ви плануєте реалізувати проєкт для жінок. Який саме і наскільки він масштабний?

Інститут розвитку сім’ї і дитини, наш благодійний фонд, який є частиною Центру Мазуренко, переміг у масштабному проєкті та спільно з Фондом у галузі народонаселення ООН працюватиме в програмі превентивних оглядів жінок. Нам належить працювати в логістиці й управлінні проєктом 10 областей України, на західних теренах. Первинно він був націлений на жінок, які живуть на лінії зіткнення у воєнний час на сході. Але оскільки багато жінок і сімей зараз переїхали на західні терени, то часами гінекологічних оглядів і оглядів жінок в перинатальному періоді та їхніх дітей є недостатньо. Цей проєкт передбачає, що в кожній області буде створена мобільна бригада, яка складатиметься з команди міжпрофесійної взаємодії: лікар-гінеколог, спеціаліст або лікар широкого спектра сімейної медицини, медична сестра, психолог. Вони зможуть скринінгово виявляти тих жінок, які мають проблеми або потребують дообстеження чи подальшого лікування, вагітних і тих, яким загрожує передчасне народження дитини. З ними буде проведена фахова робота неонатологів, гінекологів і медичних сестер, яких ми підсилюватимемо й підтримуватимемо в методах обстеження. Партнерами цього проєкту є департаменти охорони здоров’я областей, де він буде впроваджений, а виконавцями – перинатальні центри. Кожна область має перинатальний центр, якому вже подарували автомобіль швидкої допомоги, що буде оснащений відповідним медобладнанням для того, аби у віддаленому районі можна було провести повний гінекологічний огляд, консультативний прийом згаданих спеціалістів. Проєкт триватиме щонайменше шість місяців, ми будемо інформувати територіальні громади про таку можливість і очікуємо, що нам вдасться добратися туди, де належна фахова медицина важкодоступна.

Які інноваційні підходи ви використовуєте в клініці Анни Мазуренко щодо виявлення та лікування проблем у дітей раннього віку?

Коли ми починали розробляти концепцію, то знали, хто як має працювати і як ми будемо долати проблеми. Але не дуже собі уявляли, як можемо заохотити звертатися навіть тих людей, котрі потенційно не вважають, що в їхньої дитини є проблеми. Був алгоритм, що ми всі зберемося під одним дахом і будемо працювати: психолог, медсестра, лікар. Як виявилося, оцей так званий коворкінг ще не означає, що організація здатна добре взаємодіяти заради виявлення і долання проблеми в дитини. Тож мусили шукати, які є доказові методи виявлення проблем у дітей, як ми можемо ці проблеми класифікувати. Потрібно було розуміти, що до нас хтось уже це зробив.

Ми звернулися по консультацію і допомогу до Марії Бачмаги, директорки громадської організації РH Capital. Вони є експертами з громадського здоров’я. За допомоги Марії організували перемовини з бостонською клінікою Taft Challenge Hospital. Це найбільша професійна неформальна організація для педіатрів США. Вона розробила методику, яка дозволяла проводити скринінг дітей для виявлення проблем у розвитку, поведінці й навчанні, а ще проблеми соціальної взаємодії, які могли б ідентифікувати батьки і відповісти в опитувальнику перед прийомом педіатра чи медсестри з розширеними повноваженнями.

Нам вдалося виповнити всі критерії, аби бути національним представником від України, ми отримали ці опитувальники для перекладу українською і адаптацію до наших реалій та умов. Отже, отримали інструмент, який міг бути використаний для дітей віком від 0 до п’яти років, аби оцінити їх ще на етапі візиту до педіатра.

Тут є три складові. Перша – оцінка розвитку дитини: що вона вміє у віці від 0 до п’яти років. Друга – педіатричні симптоми: як поводиться дитина, які поведінкові особливості має. Третя – як дитина соціально взаємодіє (саме це мають оцінювати батьки) у побуті, вдома, які є умови. Сукупність цих трьох складових опитувальника, цієї скринінгової форми ми зможемо проаналізувати і зробити припущення про ризики виникнення або ж уже наявність конкретних проблем у дитини, з якими доводилося б справлятися вузькому фахівцеві або терапевту мовлення, психологу чи навіть педіатру.

Таких опитувальників є 13 на кожну вікову групу. Дитина віком від 0 до п’яти років отримає в клініці свою скринінгову форму, яка відповідає саме її віку. І коли прийде на повторний прийом уже в іншій віковій групі, ми ще раз її опитаємо. Це допомагає відстежувати розвиток дитини від 0 до п’яти років, чи на якомусь етапі не станеться збій. Проблеми, які ми вчасно ідентифікуємо, це як червоні прапорці, проблеми, з якими ми можемо і мусимо справлятися.

Чи отримували ви фідбек від батьків щодо цієї методики? Скількох дітей Центр Анни Мазуренко вже зумів прийняти за нею?

Ми працюємо за цією методикою майже чотири роки на засадах внутрішнього дослідження. Важливо отримувати сукупні результати й аналізувати їх, наскільки ефективно ми зможемо будувати модель нашої клініки на цій методиці. Відповідно, отримуючи позитивні результати аналізу цієї методики, можемо рекомендувати використовувати її у інших клініках. Тож наша клініка є майданчиком так званого пруфу в концепті доведення ефективності цієї методики. Хоч вона і не є професійним інструментом, який може замінити досвід і знання фахівця, котрий консультуватиме сім’ю, виявлятиме конкретні проблеми в дитини. Але це інструмент, який на рівні громадського здоров’я може досліджувати доволі велику кількість дітей і знаходити тих, що мають ризики.

На сьогодні ми вже провели понад півтори тисячі анкетувань, за результатами яких 30 відсотків дітей отримали ось ці червоні прапорці або рекомендації для консультації фахівців з ментального здоров'я. З тих 30 відсотків ми проконсультували 60. Тобто це досить велике число в первинній консультації, яку ми проводимо безоплатно, бо це частина нашого розуміння, як має працювати модель холістичної медицини в нашій клініці.

Відгуки батьків про цю методику позитивні, ми не бачили, що вони налаштовані проти цього анкетування, бо воно не обов’язкове, а добровільне. Ми маємо можливість донести, навіщо це потрібно, презентуючи цю методику, і батьки сприймають це дуже позитивно, не відмовляються, бо це свого роду додана вартість до візиту до педіатра. Ця модель дуже допомагає нам провести сім’ю з першого поверху і педіатричного прийому до візиту до психолога чи терапевта мовлення.

Чи плануєте ви поширювати цю методику на інші клініки? Може, вони вже зверталися щодо її використання в себе?

Зверталися не тільки медичні заклади, а й дошкільні навчальні заклади, які виявили ініціативу і хотіли отримати інструмент, методику, яким чином вони мали б почати діалог із батьками, діти яких мають особливості розвитку. Бо не завжди знали, як упоратися з проблемною дитиною, як комунікувати. А ця методика дає можливість бути відстороненим від оціночних суджень, бо це скринінг. Ми не можемо конкретно описувати одну проблему як ізольовану, бо отримуємо результат оцінки розвитку за сукупністю багатьох чинників. Тому давали можливість закладу дошкільної освіти провести такі скринінги. Наразі перервали це через війну, але обов’язково продовжимо, коли буде можливість робити це в спокійному режимі.

Як працюватиме ваш Центр надалі? Які плани маєте і що хочете втілити в життя після нашої перемоги?

Наразі працюємо з натхненням, розуміючи, що роботи багато. Наша модельна концепція тепер працює на всі 200 відсотків. Мусимо подбати, аби наша команда не перегоріла, подбати про здоров’я, про міцність команди.

Будемо реагувати на ті виклики, які нас чекають, як-от завершення війни і оцінка всіх проблем, котрі постануть перед нами. Не можемо зараз прогнозувати, коли завершиться війна, яких втрат ми ще зазнаємо, з яким викликом стикнемося на фініші не лише в нашій клініці, але й у суспільстві, фаховому середовищі, бо нам належить впливати на його підтримку. Плануємо створення освітнього тренінгового центру, щоби підтримати якісні перетворення для міжпрофесійної взаємодії психологів, медсестер та лікарів. Очікуємо, що із завершенням війни матимемо багато роботи зі зміни підходу, бо по-старому працювати вже буде неможливо. Дуже важливо мати ресурс дійти до цього початку, важливо будувати тісні партнерські стосунки з тими організаціями, які будуть готові докластися до розвитку нових програм допомог, гуманітарних місій. Це і міжнародні організації, і діаспора.

Крім того, бачимо велику нішу для розвитку альтернативних методик, які комплементарно доповнюють так звану модель холізму інтегрованої допомоги дітям і сім’ям. Серед іншого це й робота за методом каністерапії, опосередкованого залучення спеціально тренованих і навчених собак. У нашому Центрі ми готові підтримати таку ініціативу, є великі плани і перспективи для цього методу не лише тут, але й по цілій Україні. Переконаний, що це один із прихованих ресурсів, потенціалів, які ми можемо здобути і розвинути після війни. Часто нам складно комунікувати, ми не можемо виразити якихось своїх емоцій, часом перешкоджають якісь обставини. Тож саме собака може бути тим прекрасним напарником, який слова поганого не скаже.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.