Фото: Анастасія Бакуліна
З думкою про Еміне
Білоруси та сирійці, греки-понтійці, ерзя, індійці, поляки, роми, кримські татари, вірмени та євреї – це лише невеликий перелік тих народів, які творять львівську спільноту. Хтось проживав тут століттями, а хтось опинився майже випадково – втікаючи від війни чи переслідувань. У спільному проєкті Школи журналістики та комунікацій УКУ та медіа-хабу «Твоє місто» «Львів. Мозаїка» ми прагнемо дослідити етнічний ландшафт нашого міста. У десяти репортажах студенти Школи журналістики та комунікацій УКУ розповідають про історії людей різних національностей та культурну мозаїку Львова.
На маленькій кухні Сафі швидко знаходить потрібні інгредієнти – воду, борошно й сіль, щоб замісити тісто на чебуреки. Спершу робить із нього маленькі кружальця, потім розкочує їх 10-12 разів. Завдяки цьому чебуреки набудуть потрібної товщини.
Під час нашої першої зустрічі Сафі розповіла мені про її улюблену страву – чебуреки з картоплею. В її родині так звикли –сестра не любить м’яса.
У Сафі не так багато часу, після майстер-класу вона їде на природу з друзями, тож робимо все хутко. Вона дотримується настанов бабусі, але, вказуючи на недосконалість процесу, раз по раз промовляє:
Якби вона це бачила…
Коли куштуємо готову страву, я не можу надивуватися смакоті.
Готування їжі – одна з моїх мов любові, – пояснює Сафі Абдурахманова.
Вона – кримська татарка, яка вісім років тому переїхала до Львова.
Червона валіза
24 серпня 2014 року. Дев’ятнадцятирічна Сафі сходить із потяга львівського вокзалу. У руках – лише маленька червона валізка, в якій одяг, пам’ятні речі та документи. Це все, що вирішила взяти з собою із Криму.
Позаду – спогади про батька і те, як, сидячи на підвіконні, маленька дівчинка їсть разом з ним свіжий хліб зі сметаною. Батька не стало, коли їй виповнилося чотири роки. Рак.
Позаду – спогади про бабусю, яка вчила її робити чебуреки і, щоб потішити внучку, щоразу привозила їй троянди. Зараз вона може спілкуватися з нею лише онлайн. Бачитися вживу випадає вкрай рідко.
Позаду – Бахчисарай та Сімферополь – міста, в яких вона виросла. Люди, з якими провела свої дитячі роки.
Дорогою Сафі відчувала захват від наближення мрії – переїзду до Львова.
Місце спокою
Потрапивши до Львова уперше, Сафі одразу в нього закохалася. Це був 2011 рік. Коли в’їжджала у місто через район Підзамче, побачила будиночки, які здавались їй пряниковими. Вона поселилась навпроти Фабрики повидла.
Я дивилась на фабрику й не могла намилуватися нею, – згадує Сафі. – Мені так спокійно стало на душі. Ще досі, коли повертаюсь із подорожей до Львова, з полегшенням видихаю.
У далекому 2011-му вона зрозуміла, що хоче вчитись у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Після тієї поїздки були роздуми, поривання поїхати ще далі, наприклад, у Ґданськ, а також сумніви. Мама боялася відпускати доньку так далеко, але 2014 року все сталося само собою. Сафі досі пам’ятає те насичене літо.
Я складала в Таврійському університеті випускні іспити, а потім і вступні в університеті імені Івана Франка. Паралельно працювала вожатою в Артеку, розриваючись між роботою і навчанням. Окрім того, моя сестра виходила заміж! А тут місто заполонюють білборди з Путіним і весь Крим переходить на рублі.
Поміж цього хаосу дівчина навіть не встигла збагнути, що переїжджає назавжди.
Родина дико переживала, бо у Львові в Сафі не було нікого. Мама старалась не надто показувати хвилювання, оскільки розуміла, що доньку тут не втримаєш. Найбільше хвилювалась бабуся, яка досі сумує за внучкою та просить повернутись у рідний Крим.
Еміне
«Моя бабуля – найкраща людина, яку я знаю», – розпочинає свою розповідь Сафі, паралельно слідкуючи за картоплею, яка слугуватиме начинкою чебуреків.
Бабусю звати Еміне. Вона встигла закінчити всього 2 класи, після чого її разом з сім’єю депортували в Узбекистан, у місто Маргілан. В сім’ї їх було шестеро: троє сестер і троє братів. Серед сестер Еміне була наймолодшою.
До депортації дівчина любила гратись у невеликій печері разом із друзями. У неї була улюблена корова, з якою довелось попрощатись через депортацію. Коли радянські солдати прийшли по родину Еміне, корова дуже плакала та кричала.
«Згадуючи цю історію, бабуля досі сумує, бо дуже любила цю корівку», – розповідає Сафі.
Попри незакінчену освіту, Еміне володіла німецькою. До приходу радянської влади в її будинку жили німці, які відтіснили родину в підвал та змушували дітей прибирати їхні кімнати. Щоправда, зараз Еміне майже забула німецьку і може хіба що порахувати до десяти.
«Бабуля в мене вольова, незважаючи на своє складне життя», – розповідає Сафі, шукаючи лаванду, щоб додати до чаю.
Еміне видали заміж проти її волі. Але подружнє життя не зупиняло її пізнавати світ. Тому вона часто подорожувала та їздила в санаторії. Згодом Еміне пішла від чоловіка, коли відчула, що до неї ставляться неналежним чином. Після цього дівчина так і не вийшла заміж. Але дітей свого другого чоловіка прийняла як рідних. Згодом в Еміне з’явились дві внучки, з якими вона провела все їхнє дитинство.
Бабуля Еміне завжди привозила мені квіти – «дворові» троянди, – згадує Сафі. – Бо знала, що я їх люблю. Вона зрізала троянди з куща «катеринки», акуратно загортала в ганчірку, потім у газетку й пакетик. Щоб не зів’яли. Запах бабусиних троянд я ніколи не забуду.
Очевидно, Сафі перейняла захоплення рослинами від бабусі – в її домі море вазонів із квітами, овочами і травами. Квіти з дівчиною повсюди – на руці в неї тату з гілочкою лаванди, стікери на ноутбуці схожі на оранжерею.
Сафі згадує, як, проводячи час у домі бабусі в Бахчисараї, вона показала невелику грядку біля будинку та дозволила саджати все, що забажає. Дівчинка сама посадила картоплю, сама ж її й викопала. А бабуся приготувала.
Спогади про бабусю для Сафі – особливо щемкі. Вона досі пам’ятає, як шахами грали з бабусею в шашки, як вона пекла для неї особливе печиво з цукровою пудрою, рецепт якого передала пізніше Сафі, та їхні прогулянки спекотним Бахчисараєм.
Еміне водила дівчинку в Чуфут-Кале – середньовічне місто-фортецю. Дорогою вони проходили Ханський палац у Бахчисараї, де Сафі знає напам’ять усі експозиції.
Бабуля для мене – зразок безумовної любові, – каже Сафі, – Вона вчила мене, що в житті потрібно бути доброю людиною. Якщо ти добра людина, то і світ довкола тебе буде добрим.
Сафі зізнається, що не одразу усвідомила цю просту істину.
Lenter
У Львові Сафі живе уже вісім років. Приїхавши сюди жити, дівчина мала 200 доларів у кишені. Проте швидко змогла знайти роботу в IT-компанії. За цей час вона встигла змінити кілька робіт у сфері IT, зрозуміти, що тяжіє до власної справи, звільнитись та почати усе спочатку.
Куштуючи чебуреки з картоплею, я запитую в Сафі, чим вони з Еміне схожі найбільше. Вона задумується на кілька секунд і з усмішкою відповідає:
Обидві любимо свободу.
Ця любов до свободи та самовираження допомогла Сафі таки наважитись розпочати свою справу.
Під час першої нашої зустрічі ми з Сафі сиділи в одному з грузинських закладів, де нам принесли лаваш та хумус — як комплімент. Сафі подивилась на хумус насторожено і взялась його нюхати.
Як так можна робити хумус? Що це? Навіщо стільки олії? – оцінювала Сафі зі строгою інтонацією.
Я не так часто їм хумус, тому підтримати розмову не дуже могла, тому лише сказала: «Мені смакує, але довірюсь в оцінках тобі».
Просто ти не куштувала мій хумус. Після нього ти зрозумієш, що таке по-справжньому смачно, – запевнила мене Сафі, і в її очах запалився вогник.
Уже через тиждень Сафі принесла мені дві невеликих баночки свого хумусу, а через місяць розпочала своє невелике виробництво. Назву свого ще зовсім юного бренду присвятила батькові, назвавши його іменем «Lenter».
Рецепт свого хумусу дівчина виводила два роки. Сафі любить експериментувати на кухні, тож часто готує страви не за рецептом: пасту, пиріг з вишнею, салати. Це лише частинка того, що я встигла скуштувати на кухні Сафі за час наших зустрічей.
Її перша спроба приготування хумусу була не надто вдалою. Проте сьогодні хобі дівчини перетворюється на невелике виробництво. Що кілька днів вона готує близько 30 баночок, які розлітаються дуже швидко.
Розпочавши у Львові свою справу, Сафі зрослася з цим містом іще більше. Тепер називає його домом. Сафі любить оглядати архітектуру міста й гуляти парками – це додає спокою.
Мотузочок, який тримає зв’язок
Після майстер-класу з випікання чебуреків ми з Сафі домовилися зустрітись для перегляду фільму «Додому» кримськотатарського режисера Нарімана Алієва. Стрічка розповідає про непрості стосунки батька та його молодшого сина, які повертаються в Крим, щоб поховати старшого сина.
Під час перегляду Сафі зізнається, що, переїхавши до Львова, усвідомила, що потрохи віддаляється від кримськотатарської культури. Раніше вона постійно відчувала осуд від родичів через те, що переїхала. Спершу було боляче таке чути, але змогла це прийняти.
Дівчині казали, що вона дедалі більш qazaqlaştı, що з кримськотатарської означає зневажливе «орусіти». Сафі вже забуває мову, але бабуся досі тримає її близько до традицій. В дитинстві саме Еміне навчила внучку молитов. Разом вони читали їх перед сном. Одну з молитов дівчина пам’ятає досі.
Бабуся – це мотузочок, який тримає мене приєднаною до мого народу, – зі сльозами розповідає Сафі під час перегляду фільму. – Я кілька років живу з постійним фоновим страхом, що одного дня отримаю дзвінок від мами, яка скаже, що бабусі не стало.
Сьогодні Сафі спілкується з бабусею онлайн. Еміне навчилась користуватися сенсорним телефоном, знає, як телефонувати через Whatsapp та навіть уміє вмикати камеру під час дзвінка.
У зв’язку з пандемією та новими законами, які впровадила окупаційна влада, Сафі не може зараз відвідувати бабусю. Востаннє вони бачились майже рік тому.
Я заздрю людям лише в одному випадку – коли вони говорять, що зайшли до бабусі дорогою додому. Чи їдуть до бабусі і за годину вже будуть там.
Еміне теж сумує за внучкою та чекає, коли та повернеться в Крим. Вона тримає зв’язок із Сафі по-своєму.
Бабуся кожного дня дивиться прогноз погоди і чекає, коли розкажуть про погоду у Львові, після чого відразу додає «О, в Сафійки сьогодні дощить», – розповідає Сафі та всміхається від зворушення.
Поки Сафі готує печиво за рецептом бабусі у спекотному Львові, у такому ж спекотному Бахчисараї Еміне дивиться на фотографію своєї внучки, яка висить на холодильнику. Спершу сварить її за те, що покинула рідну домівку, а потім цілує світлину.
Анастасія Бакуліна
Фото авторки
Ідея проєкту «Львів. Мозаїка» – Світлани Жабюк. Кураторка проєкту – Олеся Яремчук. Рецензування – Марія Титаренко. Літературне редагування – Анастасія Левкова. Фоторепортажу студентів навчав Олександр Хоменко.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав