За кулісами: Львівський драматичний театр імені Лесі Українки

4310 0
Театральне закулісся – це окремий світ, поринути в який іноді цікавіше, ніж у постановку на сцені. Ви були лише у фойє та у глядацькому залі, а тепер маєте змогу побувати за лаштунками, заглянути у гримерну до акторів та піднятись до костюмерної. Невідомі сторінки театральної хроніки, таємні ходи, люди, яких ви не побачите на сцені, але без яких не було б нічого. Ми починаємо викручувати театри навиворіт у пошуках їх особливого пульсу та серцебиття.

Першим у фокусі Tvoemisto.tv опинився театр імені Лесі Українки. Іменем великої української письменниці він називається лише з 2011 року, а до того був Львівським муніципальним театром. Нещодавно отримав нового директора – Олексія Коломійцева. Нині тут працює молодий, творчий колектив. Разом з керівником рекламного відділу Олею Мухіною, рудою усміхненою дівчиною, ходимо заплутаними коридорами величної п’ятиповерхової будівлі. Тут пахне творчістю та історією. Сходи привели нас до костюмерної...

 

ЗУПИНКА № 1 – КОСТЮМЕРНА: «В ТІЙ ВИСТАВІ ГРАЄ КУРТКА МОГО ЧОЛОВІКА»

Костюми якщо народжуються, ніколи вже не помирають. Про друге життя театрального вбрання ми спілкувались з Наталією Зайцевою – завідувачкою костюмерним цехом.

«Робочий день починається  так – ми приходимо, якщо в цей день у нас є вистава, то ми до неї готуємось. Треба попрасувати костюми, поскладати, кожен перевірити, може, в когось ґудзик відірвався, треба підшити щось. Якщо залишилось декілька днів до прем’єри, то ми з художником підбираємо костюми. Буває, на виставу переробляють костюми зі старих:  дещо дошивають, а взагалі на кожну виставу шиють нові костюми. Кожна вистава ж різна, коли казочка, коли доросла…», – розповідає вона.

Костюмер каже, що іноді актори бувають капризні і їм може не сподобатись костюм. Та все вирішуються полюбовно, особливо, якщо на тому наполягає режисер ;) Працюючи 18 років костюмером в театрі, пані Наталя, звичайно, встигла завести улюбленців.

«Я дуже люблю капелюхи, знатєте? Потім ми їх приміряємо! Я навіть колись грала у виставах,  хотіла бути актрисою. Так що капелюхи – мої улюбені. А ще дуже люблю чоловічі циліндри. У нас є декілька циліндрів, вони мають різну форму. Є високі циліндри, є менші… я дуже чомусь їм симпатизую», – розповідає Наталія Зайцева.

В театрі є дві костюмерні. В одній зберігаються речі з діючих вистав, а інша – склад, же живуть всі костюми, що коли-небудь з’являлись на театральній сцені. Пані Наталія каже, що шукати костюми в незвичних місцях – то вже традиція.

А буває, що вони «приходять» до театру самі: «У нас є вистава, яку нещодавно поставили – “Вівісекція”. В ній грає куртка мого чоловіка... А ще моя мама колись працювала на заводі, і ми принесли звідти – сюди халат, –  він теж грає у виставі. Ви знаєте, це друге життя наших речей. Один чоловік прийшов якось на прохідну, каже: “У мене є такий кітель, в ньому воював мій дідусь. Можна я віддам його вам в театр?” Він приніс кітель, він був такий… ніби ще вчора його одягали».

А ось тут якраз народжуються костюми. Пошивний цех, а на фото – робота над створенням нових образів.

 

ЗУПИНКА № 2 – ГРИМЕРНА: «БУВАЛО ТАКЕ, ЩО Я ВВЕЧЕРІ  ЗАХОДИЛА САМА НА СЦЕНУ»

Трохи покружлявши коридорами, опиняємось у гримерці. Як і годиться, там зустрічаємо акторів. Марія Дзвонік – Мавка в «Лісовій пісні», Леся Українка у виставі «І все-таки я тебе зраджу» та Марчела у «Собаці на сіні» поділилась своїми уявленням про те, чим театр є для неї.

«Бувало таке, що я ввечері заходила сама на сцену... Звичайно, ти відчуваєш якусь іншу атмосферу, що відрізняється від тієї, якби ти зайшов у звичайний будинок… Він (театр, – ред.) такий і є, не те, що містичний... ти розумієш, що тут працювали такі актори, відомі актори, великі актори, і вони, як не крути, присутні десь тут, десь в цих стінах», – розповідає Марія.  

Для неї театр – єдине ціле з командою, що тут працює: «Я завжди з радістю йду в театр, я завжди йду сюди, до своїх друзів, до сім’ї, де кожен є індивідуальністю. В мене тут нема ні з ким ні конфліктів, ні ситуацій якихось поганих... Для мене, що актор, що гример, що пастижер, що монтувальник, що художник – це всі такі хороші люди, і всі вони на вагу золота».

Але зараз в театрі нема ні пастижера, ні перукаря. Актори самі роблять собі макіяж та зачіски. Оля Мухіна розповідає, що раніше гример був, але зараз нема такої людини, яка б за ті гроші, які може заплатити театр, працювала на совість.

«Акторський склад потребує перукаря не на постійній основі, а такого, який буде приходити перед виставою і робити зачіски дівчатам. Тому що є вистава «Анатомія театру», де в них супер-модні накручені зачіски, підняте волосся, і це все потребує часу, і дівчатам треба дві години тільки готувати свій зовнішній вигляд, для того, щоб вийти на сцену», – розповідає Оля Мухіна. Крім того, каже, всю косметику також купують актори.

 

ЛАНЦЮЖОК, ЯКИЙ ВСІХ ПОВ’ЯЗУЄ

Такою людиною є помічник режисера Ірина Попівчак. Немає жодної людини в театрі, з якою їй не приходилося б мати справи. Її робота – координація всього процесу від початку до кінця.

Вона під час вистави:

·        дає дзвінки

·        скликає акторів на репетицію

·        перевіряє, чи всі є на робочому місці

·        перевіряє реквізит

·        координує звукачів, освітлювачів, монтувальників

·        пускає дим 

«Також я веду зошит, в якому записую, хто грає у виставі. Вони кожного разу мають розписуватись за свій вихід. Якщо є такий день, коли тільки репетиції, – дивлюсь, які актори мають прийти, чи є вони на своєму робочому місці у потрібний час, – ну це не завжди буває J. Якщо їх немає – то в мене завжди купа нервів. В нас актори добросовісні, професійні, але вони страждають такою хворобою – запізнюються», – розповідає Ірина Попівчак.

 

ЗУПИНКА № 3 –  БУТАФОРСЬКА

Далі рушаємо крізь сакральне місце – повз сцену, тихо, щоб не заважати репетиції – на найвищий поверх. Звідси відкриваються чудові краєвиди міста.

Велике, просторе приміщення слугує для того, аби виробляти великі речі для реквізиту. Ящики, коробки, афіші, драбини – все тут. Та в процесі майстрування тут можуть виникнути проблеми. Вода на п’ятий поверх не проведена, тож працівники стикаються з елементарними побутовими незручностями.

«Бутафорська робота – це трохи брудна робота. Ти вимазуєш як мінімум руки, але не маєш змоги їх тут же помити, маєш бігти на нижні поверхи. Підлогу помити, банально, так само люди носять  сюди воду відрами», –  розповідає Оля Мухіна.

Крім того, будівлі театру вже багато років. Вона потребує реставрації. Аби працівникам було безпечно ходити внутрішнім двориком, доводилось вдаватись до нестандартних рішень.

«Ми влітку закликали скалолаза, який лазив тут по стіні, скидав ті цеглини, які просто висіли. І він казав, що якщо скине ще одну цеглу, то впаде вікно. І нам дже прикро, що зараз в Україні немає розробленого, так званого «спонсорського» закону, який передбачав би якісь поступки чи пільги людям, які вкладають в культуру».

 

ЩЕ ДЕКІЛЬКА ОСОБЛИВОСТЕЙ, ПРО ЯКІ ВИ НЕ ЗНАЛИ

·        Монтувальники час від часу грають на сцені – у виставах «Анатомія театру», «Дівка», «Вівісекція». Вони або просто ходять по сцені та виносять меблі, або ж грають роль монтувальників;

·        У дворі театру живе собака на ім’я Муха. Вона там всезагальна улюблениця та серйозний охоронець

·        Цього тижня в театрі повинні завершити будівництво душу, якого раніше не було

·        Актори театру впевнені, що зіграти можна все.

P.S. Львівський драматичний театр імені Лесі Українки розташований на вул. Городоцька, 36. Початково це був «Католицький дім», зведений 1911 року за храмом святої Анни за проектом архітекторів І. Кендзерського та А. Опольського. У міжвоєння тут деякий час функціонував Малий міський театр, де ставилися камерні вистави. Після війни тут працював театр музичної комедії. Але за кілька років Львів втратив свою оперетку. 1946 року був створений Прикарпатський військовий округ (ПриКВО). Вже за незалежної України тривалий час театр працював як Драматичний театр Західного оперативного командування. У 2007 році він  був ліквідований. З 1 січня 2008 році на базі розформованого театру ЗахОК засновано «Муніципальний театр». 25 лютого 2011 року Муніципальний театр заснував та провів Всеукраїнський театральний фестиваль «Ні, я жива, я буду вічно жити!», присвячений 140‑річчю від дня народження Лесі Українки. А вже 21 квітня цього ж року театр було перейменовано на Львівський драматичний театр імені Лесі Українки. Директор театру - Олексій Коломійцев. 

Фото і текст Аліна Швидко.