Львів'янка Ірина Кунцік розповідає, що у 2010 році разом із братом вирішила скласти своє родинне дерево. Тоді і виникла потреба у зверненні в архіви.

Невтаємниченій людині, розповідає Ірина Кунцік, важко розібратись з тим, де і яку інформацію шукати, хоча архіви досить структуровані.

«Адміністративний поділ України та сусідніх країн часто змінювався. Якщо сьогодні мені потрібно знайти село в Старосамбірському районі, то я повинна володіти певними знаннями з історії, щоб розуміти, що у 1921 році це була територія Польщі і там був поділ на воєводства, повіти тощо. Географічні назви також часто змінювались: шукаючи село Посіч, варто пам'ятати, що воно до якогось року називалось Дністрик. І таких нюансів мільйон», – говорить шукачка.

Читайте також: Де шукати родинне коріння: 13 достовірних джерел

Попри складнощі Ірині Кунцік вдалось дізнатись про свою родину, і це, говорить вона, додало неабиякої мотивації.

«Я для себе зі здивуванням відкрила, що мої пращури були інтелігентами у тогочасному селі – священниками, вчителями. Інші були заможними господарями. Третя лінія мене вивела на родича, який був винахідником в органічній хімії, а разом із тим – сподвижником Степана Бандери. Це дивовижне усвідомлення, коли ти знаєш що за тобою стоять великі, сміливі, достойні люди і вони плекають твій рід і всіх твоїх нащадків своїм існуванням», – ділиться жінка.

Вона додає, що радянська влада добре попрацювала, аби люди не знали свого роду, тож українцям час почати працювати з архівами.

Киянка Світлана Мильченко згадує розповіді своєї бабусі, в яких ішлося про те, що 6-річна дівчинка у 1937 році стала свідком того, як її тата забрав «Чорний ворон».

«Ми з сестрою знали зовсім трохи про нашого прадіда. І от якось випадково я в інтернеті знайшла статтю, що архіви відкриті і можна переглянути справи репресованих родичів. Мені стало цікаво дізнатись, що ж з нашим прадідом все ж таки сталось, позаяк бабуся сподівалась, що його відправили на Північ, і, можливо, він там знайшов нову сім'ю та й вирішив не повертатись», – говорить вона.

Пройшовши усю процедуру, Світлана Мильченко дочекалась, поки справу її прадіда переслали у Київ із Полтавської області, звідки походить її родина.

«Коли переглядала справу прадіда, побачила, що в цих томах підшиті справи ще вісьмох моїх земляків, колишніх жителів села Велика Павлівка, Зіньківського району Полтавської області. Я вирішила сфотографувати ці справи також, і хотіла знайти їхніх нащадків. На жаль, нікого не знайшлось. Проте почали писати інші односельці з проханням допомогти знайти інформацію про їхніх репресованих предків», – розповідає жінка.

Тоді Світлана Мильченко разом із сестрою Валентиною стали подавати запити щодо справ інших односельців, щоб відновити повну картину того, що відбувалось, і повернути пам'ять про репресованих. Так виник проєкт «Живі».

«Зараз ми працюємо над створенням книги пам'яті односельчан, що постраждали в роки Великого терору, та встановленням меморіального знаку в нашому селі», – говорить жінка.

Світлана Мильченко переконана, що українцям потрібно іти в архіви для пошуку правди та відновлення справедливості, інформації про свій рід та ведення просвітницької роботи.

«Знати і пам'ятати, щоб не допустити повторення помилок минулого», – додає вона.

Читайте також: Нова директорка «Території терору»: «В музеї можна говорити голосно»

Голова Державної архівної служби Анатолій Хромов у коментарі Tvoemisto.tv розповідає, що за минулі роки читальні зали архівних установ перестали бути місцем лише для науковців та дослідників.

«Зараз половина або й більше користувачів – це люди, які цікавляться власною сімейною історією, дослідженнями родоводів. Частина з них шукає предків у документах комуністичних репресивних органів», – говорить він і додає, що попит на справи репресованих постійно зростає, хоч окремої статистики щодо таких запитів немає.

Документи репресивних органів зберігають в архіві СБУ та в архівах УСБУ в областях. Кримінальні справи реабілітованих українців, каже Анатолій Хромов, ще у 90-ті роки передали в обласні архіви. Там же зберігаються метричні книги, різноманітні свідоцтва та інші цивільні документи.

«Закон також відкрив доступ до справ колишніх співробітників репресивних органів, до великого комплексу їхніх розпорядчих документів. Це дуже допомагає дослідникам», – каже голова Державної архівної служби України.

Львівський блогер і дослідник історії Петро Гнида каже, що ознайомлення із архівними кримінальними справами дозволяє зблизька побачити, як радянська репресивна машина перемолола долі сотні тисяч людей.

«Найперше слід розпочати із репресованих родичів, оскільки в Україні, мабуть, немає родини, котру так чи так не зачепили репресії. Але при ознайомленні з такими справами слід критично оцінювати інформацію, оскільки часто результати слідства фальсифікувались самими слідчими», – радить Петро Гнида.

У громадській приймальні УСБУ у Львівській області розповідають, що люди, які шукають своїх репресованих родичів, звертаються постійно. Також приходять студенти, які пишуть наукові роботи.

У цьому галузевому архіві зберігаються кримінальні справи, порушені за політичними статтями з 1939 до 1945 року. З будь-якою справою може ознайомитись будь-хто – родинні стосунки не обов'язкові.

«Доступ до архівів надається на підставі письмового звернення на ім'я начальника управління. Потрібні прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження і місце народження людини, яку шукаєте, адже часто трапляються люди з однаковими прізвищами. Утім, можна спробувати знайти людину і без якихось із цих даних», – кажуть в громадській приймальні УСБУ.

Далі звернення передають в архів, де шукають потрібну справу. Згідно із законом про звернення громадян, відповідь про те, чи успішні пошуки, чи ні, має надійти протягом 30 днів. Але часто вона надходить швидше.

Якщо справа перебуває в архіві, заявник може з нею ознайомитись, записавшись на відвідування. Якщо ж необхідні документи в іншій області, то доведеться або їхати туди, або почекати, поки їх перешлють.

«Просимо переслати, особливо, якщо людина старша і не може поїхати сама», – кажуть в приймальні УСБУ Львівщини.

Додамо, що у запиті про отримання архівної інформації потрібно також вказати, що саме ви хочете отримати – архівну довідку чи всю справу для ознайомлення.

Освітня платформа EdEra, Центр досліджень визвольного руху та Міжнародний фонд «Відродження» розробили спеціальний навчальний онлайн-курс про роботу з архівами КДБ, що має назву «Розсекречені».

Курс складається із чотирьох модулів, з яких можна дізнатись про типи архівів та архівних документів, про те, як читати архівно-слідчі справи, про вербування агентів та інформацію оперативних справ.

Попри те, що архіви стали відкритими, пошуковці розповідають про труднощі, з якими стикаються.

«Документи, що зберігаються у львівському обласному архіві подекуди майже нечитабельні. Ти тримаєш фоліант, скажімо, ХІХ століття, тішишся невимовно, бо це оригінал, але разом із тим розумієш, що з кожним таким користувачем він нещадно нищиться і за кілька років можна буде вже його не побачити», – говорить Ірина Кунцік.

Читайте також: Як реставрують пам'ять. Фоторепортаж із архіву «Тюрми на Лонцького»

Вона розповідає, що також працювала у польських архівах, де значну частину метричних книг, нотаріальних актів, свідоцтв про освіту та інших документів вже оцифрували, тож працювати із ними можна під пледом на своєму дивані.

Світлана Мильченко розповідає, що однією з проблем у її пошуках було те, що деякі справи, що зберігаються в обласних держархівах, доступні тільки на місці та за окремою заявою.

«Був випадок, коли нам потрібна була справа людини, репресованої в Харківській області, але справу не могли переслати в Київ, тому довелось їхати в Харків», – каже вона.

Анатолій Хромов говорить, що нещодавно в Україні був створений ще один архів – галузевий архів Українського інституту національної пам'яті. Після його облаштування туди перевезуть документи репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму, усі вони зберігатимуться в одному місці.

«Наразі жодної інформації про те, що ці плани зриваються, я, як керівник архівної сфери, не маю», – каже Анатолій Хромов.

Він додає, що одним з перших розпоряджень, що він підписав на посаді голови Державної архівної служби, був документ про те, що дослідники можуть вільно і безкоштовно копіювати архівні документи на свої пристрої – телефони, камери або портативні сканери.

«Звісно, без звуку і спалаху, щоб не заважати іншим і не нашкодити документам», – говорить Анатолій Хромов.

Щодо оцифрування архівів, то зараз, каже голова Служби, ситуація в Україні не є позитивною.

«Є архіви, що більш-менш посунулись тут, але навіть найбільш просунуті не мають показника до 20% оцифрованих фондів. У середньому він на рівні 10%», – говорить Анатолій Хромов.

Тож оцифрування фондів є одним з пріоритетів Державної архівної служби, хоча на 2020 рік відповідної бюджетної програми держава не затвердила.

«Будемо вирішувати це за допомогою різних проєктів, зокрема, міжнародної співпраці. Хочемо залучити українські і закордонні наукові інституції до оцифрування архівних фондів їхніми технічними засобами, серед іншого – і за ґрантові кошти. Я ставлю собі за мету у кожен архів за цей рік привести щонайменше один проєкт», – каже Анатолій Хромов.

Читайте також: Як у Львові оцифровують архіви радянських спецслужб. Фоторепортаж

Він розповідає, що вже ведуться переговори з американською організацією Family Search, що займалась оцифруванням генеалогічних даних в Україні протягом 1994-2011 років. Також тривають переговори з ізраїльськими, польськими, чеськими та іншими організаціями.

«Ідея проста. Документи національного архівного фонду – приблизно 60 млн одиниць зберігання – це не лише історія України, а й історія багатьох європейських народів. Тому ми не проти, якщо інституції цих європейських країн допомагатимуть нам оцифровувати ті речі, що їх цікавлять», – говорить Анатолій Хромов.

Він додає, що це не стратегія, а тактика на найближчі роки. А потім планується розробляти проєкти комплексної цифровізації документів, що будуть в пріоритеті держави.