Про бібліотеки
В нас є 40 бібліотек. Частина з них працює дуже добре, частина просто добре, частина трошки гірше, але всі вони є нашим величезним ресурсом. Це – 40 приміщень, маса працівників, тисячі книг, оплачені комунальні послуги. Але зараз йде перелом розуміння і самими бібліотекарями, і громадою міста ролі та функцій бібліотек. Ми звикли, що бібліотека – це місце, де книжки зберігаються і охороняються, що бібліотека працює з книжками. А латвійські бібліотекарі кажуть дуже слушно: бібліотека працює не з книжками, бібліотека працює з людьми. І оцей процес зміни мислення про бібліотеку йде дуже повільно, інколи болісно. І цю систему слід ламати вчинками, діями, іншим стилем роботи, але, звичайно, паралельно повинен іти процес на рівні законодавства – змін нормативів та кваліфікаційних вимог до бібліотекаря.
Про пам'ятники Небесній сотні
Є такий народний звичай, що пам'ятник на могилі померлого можна ставити не раніше, ніж через рік після його смерті. Народ розуміє оцю тонку межу, мусить бути якась дистанція, рефлексія, якийсь аналіз цих подій і вже тоді у спокійному психологічному стані, виважено, мудро та розважливо можна думати, яким чином і де створювати меморіал чи меморіали – це вже люди мають вирішувати. Натомість зараз, після Майдану, пішла просто величезна хвиля народної ініціативи по встановленню пам'ятників, алей, фігур, таблиць на честь хлопців з Небесної сотні, які загинули на Майдані. З психологічної точки зору це абсолютно зрозуміло, люди хочуть якимсь чином віддати шану цим людям, залишити матеріальний слід в історії після їх загибелі, але, власне, тут є проблема. Цей матеріальний слід повинен не тільки бути у вигляді таблиць та алей, може, є сенс облаштувати дитячий майданчик і написати на одній з лавочок, що це на честь Небесної сотні? провести інтернет в якусь сільську школу і назвати, можливо це смішно звучить, що це інтернет в честь Небесної сотні. Це краще працюватиме на той результат, за який ці хлопці стояли і гинули. Вони гинули за життя, вони зовсім не гинули за смерть і за пам'ятники.
Про архітектуру у Львові
Якщо на пам'ятники Небесній сотні я дала б мораторій на рік, то на пам'ятники у Львові взагалі я б дала 10 років. Покине виросте зовсім інше покоління скульпторів, архітекторів, урбаністів і міщан – людей, які будуть відкриті до світу, які будуть бачити кращі взірці пам'ятників у світі, будуть мати з чим порівнювати і знати чого вони хочуть і для чого пам'ятник повинен їм служити. Таке покоління ось-ось на підході, воно вже починає активно втручатись у формування публічного простору міста і це дуже тішить. Тоді місто матиме перспективу.
Про співвідповідальність
Якщо брати для прикладу територію на вулиці Озаркевича, то це важлива територія міста – вона пройшла непростий шлях поки повернулась до громади. Тому на ідею облаштування цієї території повинен бути відкритий конкурс. Я думаю, що люди можуть породити дуже цікаві і корисні ідеї – не треба довірятися тільки кільком чиновникам чи архітекторам. Хай люди вирішать і це рішення повинно бути консолідуючим. І ще один момент, коли люди вирішують, що має бути на цьому місці, вони починають відчувати за це місце відповідальність. Цей момент, можливо, важливіший за інші, бо часто цієї співвідповідальності між громадою і управлінцями немає. Громада з великою радістю перекладає відповідальність на чиновників і навзаєм починає брати на себе тільки функцію критики, а нам потрібне партнерство, бо ми всі живемо у цьому місті.
Розвиток районів
Наприклад, Збоїща – це дуже специфічний і дуже великий район. Там своя історія і своя міфологія, а проблема полягає в тому, що цієї міфології ми не знаємо. І кожен район Львова має цю міфологію. Мені здається, що було б дуже цікаво її знати і на ній будувати ідентичність мешканців цього району. Народний дім розташований на околиці Збоїщ, на межі з Малеховом, там є низка таких будиночків, де живуть переселенці з акції Вісла. Це – дуже специфічні люди, дуже патріотичні, дуже активні. Їм не байдуже, що буде відбуватись у Народному домі, вони активно в це втручаються, мають дуже активну громадянську позицію – з одного боку це дуже добре, а з іншого – дуже непросто. Тому, зіткнувшись з мешканцями ми зрозуміли, що треба шукати компроміс і спільні точки дотику. Бо люди не повинні любити артхаусне кіно, яке любить хтось із працівників цього дому, бабці, наприклад, хочуть там співати хором. І вони мають на це право. Цього теж треба вчитися, розуміти людей, давати їм те, що вони потребують, але бути на крок попереду, перетягнути на свій бік дітей, показувати їм модерну культуру, вчити їх нового стилю мислення, щоб вони потім будували модерну України.
Про Шевченківський гай
Він має бути родинним, бо в центрі міста і події, і пропозиції, і громадський простір незатишний, незручний для людей з дітьми, для старших людей. Тут галасливо, шумно – це подобається молоді, це подобається туристам. Натомість Гай пропонує іншу атмосферу і середовища. У релігійні свята, просто у вихідні, коли люди потребують кудись вийти, потребують великого родинного простору – там вони відчувають себе затишно, там можна зустріти купу знайомого народу. Що таке середовищність? Це кількість людей, яких ти зустрінеш по дорозі з роботи додому. От у Львові, як мінімум, 10, а в Києві ти можеш не зустріти нікого. Тому в Києві середовищності нема і це – специфіка мегаполісу, натомість, у Львові вона є. Концентрована середовищність – це Шевченківський гай. Це місце повинно бути таким: затишним, безпечним і корисним. Там повинні бути постійні освітні програми, а оскільки воно дуже екологічне, то може мати і архітектурний, і історичний, і культурний, і ремісничий ухил. Там можна вчити всього: від ліплення горшків до розрізняння голосів пташок. Ми ж міські люди, ми цього не знаємо, а маємо такий ресурс.