фото: "Допоможи Фронту"
Волонтерська робота – найкращі ліки від паніки. Замість того, щоб без перерви передивлятися та перечитувати погані новини, варто зайнятися доброю справою: допомогти сусідам, біженцям чи армії. Адже коли людина бачить навіть незначний результат своєї роботи – паніка й страх відступають. Сьогодні ми розповімо про трьох жінок, для котрих волонтерство перетворилося на стиль життя.
Любов Возняк
Наші волонтери – то безумні люди, добрі та відповідальні. Прийшли і залишилися. Із тих, хто почав волонтерити рік тому, ніхто не покинув цю справу. Це нам коштує багато часу і зусиль. Але там наші хлопці, а тому ми інакше не можемо. Немає значення, хто ти, важливо лише, наскільки ти відчуваєш відповідальність за ситуацію на твоїй землі.
Поєднувати волонтерство з повсякденним життям насправді важко. Часто його сприймають як основну роботу. Буває, що дзвонять у неділю й кажуть: «А у вас що неділя не робочий?» Або ж о третій годині ночі: «А хіба це не цілодобова гаряча лінія?»
Я до війни не займалася волонтерством, жила звичайним життям: ходила на роботу, розважалася з друзями, виховувала дітей. Але війна все змінила. Змусила вийти за рамки свого особистого комфорту. По-іншому важко. Важко не допомагати, бо розумієш, що там хлопці за мене і за моїх дітей помирають. Волонтерство – це моє «дякую» їм.
Допомагати плануємо і надалі. Можливо, то буде в іншій формі. Дай Боже, щоб війна закінчилася. Я не знаю наперед, як воно буде. Будемо реагувати на потреби, залежно від їх надходження.
Читайте також: Волонтери фронту. Хто у Львові допомагає військовим
Мар'яна Пристай
Наша спільнота нараховує близько тридцяти активних волонтерів. Є також люди, які час від часу допомагають, наприклад, збирають продукти в магазинах. Тому точну кількість важко назвати. Волонтери «Допоможи Фронту» – це науковці, вчителі, лікарі, бізнесмени, екскурсоводи, перекладачі, юристи. Вік 25-40 років, але є і студенти, які теж долучаються.
Деякі наші волонтери повністю занурилися в цю справу та зовсім закинули свою роботу, а заробляння грошей залишили на свою «другу половинку». Проте більшість поєднує роботу з волонтерством. Це дуже важко, але ми про це не думаємо, адже це найменше, що можемо зробити для хлопців.
Як і всі люди, ми мріємо, щоб все скінчилося. Я написала цей звіт (йдеться про сьогоднішній звіт про рік волонтерства на facebook-сторінці Мар’яни Пристай, – авт.), бо у мене є майже вся інформація зі збірок, а так я простий маленький волонтер. У нас є достойніші люди.
Дякуємо журналістам: без їхньої підтримки збирати речі було би значно важче. Також ми співпрацюємо зі священиками, неоціненну підтримку надає канадська, американська, італійська, португальська діаспори. Особливо така допомога є цінною зараз, коли наші люди виснажилися і вже не мають, чим допомагати. Я також погодилася на пропозицію попрацювати за кордоном, бо рук у нас вистачає, але грошей катастрофічно бракує.
Читайте також: 5 львівських ініціатив, що допоможуть фронту
Уляна Дідич
Від підлітків і до пенсіонерів, від водіїв і до кандидатів наук, а також студенти, науковці, ресторатори, водії, перекладачі, юристи, медики, підприємці, – це майже увесь спектр волонтерського руху «Допоможи Фронту».
У нас із чоловіком зазвичай усі інші справи підпорядковані під волонтерський графік. Нам пощастило, що і на роботі, і в сім'ї до того ставляться з розумінням. Раніше я мала досвід громадської роботи ще зі Студентського товариства ЛНУ ім. І.Франка. Якось так батьки виховали, що мені не байдуже. Потім уже був «Порятунок Меркурія» – фантастична і унікальна ініціатива, повністю ініційована і реалізована знизу, без будь-яких організаційних структур. А от під час Майдану чоловік був у Києві, а я – із сім'єю та на роботі. На інше бракувало сили і часу. А потім прийшла війна і розуміння того, що ми живемо в часи, про які раніше тільки читали в книжках. Часи подвигу і жертовності. І залишатися осторонь просто не маємо права.
Цей досвід відрізняється від усього попереднього саме розумінням його важливості. Зараз волонтерство відбувається не за принципом «у вільний час», як раніше. Усе довкола підпорядковується йому, бо не можна інакше, неправильно. Це війна кожного з нас.
Минулий рік навчив одному: не будувати планів. На всі питання про плани (навіть на вечір) відповідаю: «Доживімо». Навіть на святкування річниці «Допоможи Фронту» ми нічого не планували. Згадали, а тепер спонтанно вирішуємо, як відзначити. Так і живемо.
Підготувала Юлія Сабадишина
Фото з Facebook
