Фото:photo-lviv.in.ua
У травні 1990-го року, коли Україна ще була частиною Радянського Союзу, а на площі перед Оперним стояв Ленін, у Львові відбулась грандіозна мистецька провокація. Вечір спогадів про «Вивих», фестиваль підпільної культури, що вирвалась на волю, зібрав повну залу в Центрі міської історії. Tvoemisto.tv записало спогади співтворців дійства, яке стало стартовим майданчиком для цілого покоління незалежної української культури.
«Усе почалось у 1987-му році, коли пройшла перша мирна демонстрація, – розповідає Сергій Проскурня, режисер першого “Вивиху”. – А фестиваль “Червона Рута” 1989-го року дав відчуття свободи, яку ми демонстрували в кожен можливий спосіб. Він показав, що україномовна культура може бути сучасною. А ще це була наша перша зустріч із тітушками – в Чернівцях з’явилось багато маргінальних осіб із металевими й дерев’яними палицями, шматками штахетів із цвяхами. Ці люди били в темних провулках і парках людей у вишиванках, зокрема громадян Канади, США, Австралії й Польщі, що приїхали на фестиваль. Тоді було відчуття ризику на межі фолу».
«Було відчуття, що можна писати й витворяти все, що заманеться», – додає художник Юрко Кох.
Ідея організувати фестиваль андерграундної культури зародилась у купе потяга «Львів-Київ» у розмові Сергія Проскурні, Маркіяна Іващишина, Юрія Коха та Сергія Архипчука. Перший «Вивих» 1990-го року приурочили до першої річниці Львівського студентського братства та Дня визволення Африки.
«Ми малювали 10-15 років, але наше покоління не мало змоги ніде виставлятися, – говорить Кох. – Тому “Вивих” став одним із перших наших публічних показів». А художник Влодко Кауфман додає: «Перший фестиваль дав відчуття ейфорії вседозволеності: нарешті можна вийти посеред міста, перед оперним театром і на страшних децибелах кричати матюки».
Не всі були морально готові до такого провокативного мистецтва. Виставу Сергія Проскурні та Євгена Лисика «Прокидання поезії» навіть організатори фестивалю називають знущанням з оперного театру. Напередодні прем’єри художник Влодко Костирко намалював плакат, на якому львівська опера була перевернута догори дриґом так, що її форма нагадувала фужер. Готувались у ніч перед прем’єрою.
«Ми зібрали меблі з різних епох, навіть двоповерхове ліжко з в’язниці. З сучасного був надувний матрац. Реквізитори за окрему платню принесли всі мальви й соняхи, які були в оперному, й ми прив’язали їх до основних декорацій, – згадує Проскурня. – О третій ночі, коли все було готово, я пішов до готелю, де поети святкували День народження Володимира Цибулька, і перевів їх – а декого переніс – до оперного на сцену». Під час вистави поети повинні були імпровізувати.
«Прокидання поезії» почалось о восьмій ранку в неділю. Ще о пів на восьму до зали прийшов поет і дисидент Ігор Калинець, щоб, за його словами, зайняти зручне місце. О восьмій п’ятнадцять зала була повна. Після третього кола віршів Юрка Позаяка, Олександра Ірванця та інших поетів несподівано вступив симфонічний оркестр.
На окремій сцені протягом кількох днів виступали музиканти – «Мертвий півень», Таїсія Повалій, «Табула Раса», Ольга Юнакова та група «Сидіння разом» новояворівської студії «Sпати», з якої згодом вийшов «Скрябін». Загалом виступило 56 виконавців і гуртів. Організатори вмовили вести концерт Олександра Богуцького – згодом ведучого «Таврійських ігор», а зараз генерального директора телеканалу ICTV.
У Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького організували конкурс політичних анекдотів. На сцені збудували клітку, в якій закрили всіх охочих. Учасників конкурсу випускали з клітки за погані жарти; переможцем ставав той, хто залишиться у клітці якнайдовше. Актор Олег Замятін, який зараз грає у театрі Лесі Українки в Києві, був одягнений у форму енкаведиста, а журі організоване за принципом більшовицьких «троєк». Тим часом у повітрі над парком літав гелікоптер із банером Boney M.
За словами Сергія Проскурні, другий «Вивих» 1992-го року був спробою покращити якість та втілити те, що не вдалося у 1990-му. «Крім того, тоді вже з’явились тексти “Бу-Ба-Бу”, які потребували сценічного втілення. Нам сподобалось знущатись із опери, і цього разу знущання були ще агресивнішими. 1992-го року це був уже комерційний проект – усі квитки були продані, а деякі сміливці так хотіли потрапити всередину, що розбивали вікна в туалетах і залазили до театру», – розповідає Сергій Проскурня про поезооперу «Крайслер-Імперіал».
«Крайслер-Імперіал» показували в опери чотири рази, і щоразу був аншлаг. Цю феєрію описав у своєму тексті «Аве, Крайслер!» Юрій Андрухович.
Рок-марафон «Вивиху-1992» відбувся на сцені, спорудженій у формі зруйнованого даху. За монтаж сцени відповідав Влодко Кауфман: вона була заввишки із триповерховий будинок й зазвичай будувалась на око. На сцені весь час перебувало багато людей, і видавалось, що вона от-от завалиться. «На третьому ярусі був майданчик для перкусиста, який тверезів, коли сцена хиталася. Це було страшно й абсолютно безвідповідально», – згадує Кауфман. Недотримання техніки безпеки та будь-яких санітарних норм було елементом концепції «Вивиху».
«Пригадую, як ми хотіли вночі над Львовом скинути сто тисяч купонів і тисячу курей із наліпками “Авіалінії України”, – згадує Влодко Кауфман про ідеї, які так і не вдалося втілити. – Це мало стати апофеозом фестивалю, коли вранці двірники й випадкові перехожі побачили б на вулицях купу грошей і курей. Однак нам сказали, що вночі вертоліт запускати не можна, а чоловік, у якого ми сподівалися взяти курей, щось запідозрив і живих курей не дав».
Читайте також: Люди Твого Міста: Влодко Кауфман про місця спокою у Львові
Обидва «Вивихи» були результатом роботи величезної кількості людей і дали імпульс для розвитку масової української культури. Кауфман додає: «Такої масової ейфорії я ще не зустрічав. Суспільство побачило, що молодь піднімається, що це має відлуння. Згодом політики перехопили ініціативу й почали робити те, що ми зараз бачимо». Чи є повернення до теми «Вивиху» випадковим, чи організатори надумали провести фестиваль знову? «Поживемо – побачимо, – відповідає Проскурня. – Можливо, 2092-го року ще будуть люди, які захочуть “вивихатися”».
Підготувала Марія Глушко.
Фото Влада Машкіна
