Історик Олександр Волков називає себе філобрикером – це неологізм, який означає колекціонера цегли. Він має найбільшу у Західній Україні та другу за величиною в країні колекцію старовинної цегли. В межах проекту «Архітектура Львова» колекціонер розповів про історію цегли, про початок її масового виробництва у Львові та про волинський цегляний abibas.
Найбільша цеглина в Олександровій колекції завдовжки майже півметра, найменша – трохи менша за сірникову коробку. Такі маленькі цеглинки використовували для будівництва димоходів у печах. Та зазвичай розмір цеглини мав відповідати розміру руки, аби будь-яка людина могла її взяти.
З цегли будували ще давні єгиптяни. Для того, щоб глиняні брикети були міцними, їх спершу тиждень-два сушили на сонці, а потім випікали в печі за певної температури – що довше, то цегла міцніша. Втім, у сухому єгипетському кліматі не було потреби випалювати цеглу довго – її просто ліпили з намулу та сушили на сонці.
У Київській Русі цеглини робили тоншими, ніж зараз – 2-3 сантиметри завтовшки. Приклад такої цегли можна побачити на Золотих Воротах у Києві.
Пізніше, у шістнадцятому-сімнадцятому столітті, цеглу формували в ящику з глиною. Зайву глину майстер знімав пальцем, і від того на поверхні залишались смужки – завдяки ним будівельний розчин краще чіплявся до поверхні.
Читайте також: «Бруківка – це наша історична пам’ять». Фоторепортаж
Правило, за яким виробник цегли ставив на кожній цеглині клеймо, запровадили на західноукраїнських теренах австрійці. Це дозволяло ідентифікувати виробника й карати тих, хто продавав браковану продукцію. Спершу клеймо було опуклим, адже глину заливали в ящики з написом на дні. Зазвичай це були ініціали виробника, рідше – прізвище чи назву населеного пункту. Дерев’яні ящики служили недовго, а на нових клейма писали приблизно так само, як на попередніх, проте іноді трохи інакше – на тогочасних цеглинах можна бачити одні й ті самі ініціали, написані різними шрифтами.
Згодом для маркування цегли на дно ящиків почали ставити металеві пластинки з літерами, а коли ящики ставали непридатними для використання, переміщували пластинки до нових. Така технологія дозволяла використовувати клеймо довше. Найвитриваліші матриці для клейм виливали з металу. Малюнки на таких матрицях робили вже не опуклі, а втиснені – такі самі можна зустріти на сучасних будматеріалах.
У Львові цегляна промисловість почала розвиватись, коли на початку 50-х років дев’ятнадцятого сторіччя будували Цитадель. Маленькі цегельні вже не задовольняли потреб будівничих, тому на території теперішнього Парку культури збудували нові, великі. На цеглинах, які там виробляли, ставили номер римськими цифрами – номер партії. Часто можна зустріти цеглини з відбитками лап тварин – поки цегла сохла, нею могли бігати різні звірі.
Читайте також: Викликайте вассерфюрера. 10 водогінних лайфхаків середньовічних львів’ян
Згодом цегельні почали споруджувати в багатих на глину околицях нинішньої вулиці Стуса. Дешевше було відкривати нові цегельні біля родовищ глини, а не возити її містом. Попит на цеглу лише зростав – збудувавши Цитадель, австрійці розібрали мури міста та почали розбудовувати нові вулиці.
Найвідомішим виробником цегли у Львові, клеймо якого можна зараз часто побачити, був Reiss. Згодом разом із номером партії на цеглинах почали ставити рік виробництва.
На Волині ще у вісімнадцятому столітті почали виробляти вогнетривку цеглу, яку продавали по всій Україні. Тамтешні цегельні виготовляли також підробки відомих брендів – англійських і французьких. Та, позаяк працівники цегельних заводів були неграмотні, підроблені клейма виходили з перевернутими літерами або з кириличними поміж латинських.
Текст і фото – Дарія Скрипнюк
