Інструктор батальйонів АТО на жіночому військовому вишколі 30 листопада
- Як себе поводять і що відчувають солдати, опинившись у зоні АТО?
Інструктор: Вояки, які воюють там, незалежно від того, чи їх мобілізували чи вони добровольці, відчувають місію, вони – рятівники. Вони відчувають те, що від них залежить доля держави, доля народу, у них іде переоцінка. І постійно оця суміш важливої місії і смертельної небезпеки призводить до того, що там вони призвичаюються. Вони потрібні один одному, прикривають спину, допомагають, рятують, спільно виконують завдання, ховають друзів, відправляють поранених. Вони живуть такою духовною сім’єю, потужною, поважають один одного, не засуджують навіть за страх. Там іде повне розуміння, а повернувшись сюди, розуміння зникає.
- Чому, на вашу думку, бійцям стає некомфортно у мирному житті?
Інструктор: На багатьох діє фактор несправедливості. Він не за себе переживає, але він думає: «Я бачив смерть, я ховав друзів, я відправляв поранених, от я прибув в місто, а тут – гульбан». Перший удар, що тут розважаються, там, у нічних клубах, наприклад. Другий удар – тут відкупляються від АТО. Третій удар – тут не всі розуміють і допомагають. В результаті з’являється одразу потяг повернутися назад, а якщо це неможливо за станом здоров’я, то людина стає роздратованою, впадає в депресію, що призводить до непередбачуваних наслідків. Може навіть дійти до самогубства. Може дійти до того, що він піде шукати шляхи, як відновити справедливість своїми методами, різними…
Читайте також: Олександр Фільц: Тих, хто повернувся з війни хвилює несправедливість
- Як пересічні люди можуть допомогти солдатам?
Інструктор: Дуже важливо займатися цими людьми. Їх треба зрозуміти, підтримати, але не лізти в душу. Якщо ви побачили хлопця, який повернувся із зони АТО, просто привітайтеся і скажіть, що вам приємно що він повернувся, що він живий, що він цілий, і все. Якщо такий вояк сам почне щось розповідати, підтримайте розмову, але не потрібно там розпитувати, де ти був, що, а як там і так далі. Він, якщо захоче, сам буде розповідати. Краще, наприклад, якщо розмова піде, запросити його в кафе посидіти, згадати довійськові часи, якщо це знайомий – навчання в школі, якісь пікніки, загальних знайомих… Якщо мова піде про військові дії, ви просто висловіть думку, що навіть не уявляєте, яке там пекло, яка там біда, що у вас в голові це не вкладається, бо щоб це зрозуміти, там реально треба побувати. Це вже дасть можливість тій людині зрозуміти, що ви її підтримуєте, готові вислухати і далі товаришувати, надати допомогу в якихось аспектах. Бо основна думка у солдатів така: «Мене просто не розуміють, що вони там знають, у мене одне в голові, в них – зовсім інше». Те, що показують по телевізору, то не те, картинка – це одне, а в колі смерті – це зовсім інші відчуття. Коли людина бачить таку щирість, вона не буде розповідати про війну, але вона дійсно почне відпочивати душею.
- Як чиновники мають поводитись з тими вояками, які повертаються з фронту?
Інструктор: Сам зустрівся з таким явищем після Афгану: я вас туди не посилав, все. Іноді в очі дивляться і кажуть, я вас підтримаю, а на ділі, коли реально треба підтримати, одразу ховаються. Але це залежить від людини, так само шпиталі, медики – комусь пощастило, за ним дивляться, дбають, а десь – байдужі, десь треба ще й грошей дати. Моя б воля, я би слідкував за цими соціальними моментами і ці люди, які байдужі або ще й намагаються на цьому заробити... Я би їх призивав, відправляв у зону АТО хоча б на пару місяців. Може, тоді, повернувшись у свої крісла, вони б почали ставитися з розумінням. Допомога повинна бути на всіх рівнях, навіть якщо повернувся один вояк. Я не говорю, що якщо в область повернувся боєць, то голова адміністрації має до нього безпосередньо поїхати, ні, але система повинна бути побудована. Якщо людина повернулася, про це треба знати і підтримати її. Якщо вона перебуває у шпиталі, представник влади якогось рівня має її провідати і не просто сказати «ти молодець, ти повернувся», а запитати про потреби цього солдата. Якщо боєць більше не воює, можливо, питання з працевлаштуванням. Особливо, якщо людина стала інвалідом, важливо, щоб вона відчула далі себе потрібною державі і своїй родині. Може, це бізнесмен, і за час його відсутності у нього погіршилися справи, обов’язково треба допомогти. Ці люди повинні бути на такому героїчному контролі, по-своєму назву, вони взагалі не мають стикатися з труднощами. Якщо він хоче відкривати свою справу, негайно, все що дозволяє чинне законодавство, а не так, що зайдіть через тиждень, а треба «дати на лапу». Має бути так: треба підпис – зробити, забезпечити, надати можливість працювати. Бо треба пам’ятати, що це людина, яка по факту показала себе найкращим громадянином цієї держави, це – патріот, це – смертник. Це той, хто пішов віддавати своє життя за те, щоб чиновники сиділи в кріслах, заробляли гроші, вирішували свої питання, за те, щоб діти ходили у садок, вчилися. Це людина, яка принесла себе у жертву, і тільки волею Господа Бога вона вижила. Бо це – чудо, коли на війні хлопці виживають.
Так само родини, якщо боєць загинув, його сім’я має завжди отримувати допомогу, особливо, коли діти залишились без батька. І це повинно бути не тільки на матеріальному рівні, а й духовному – треба возвеличувати тих, хто віддав за нас життя. Цей той стержень, який тримає нашу націю!
Автор: Марія Жуйкова
Фото: Олена Білецька ГО "Українська жіноча варта"
*Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту MyMedia
